– Коли я в Мазінки приїхала – повернулася додому, то зовсім в інший світ потрапила. Люди тут не розуміють, яка це війна, бо не відчули того, що ми там відчували і переживали. Я тиждень не виходила з домівки, ще боялася. Коли літак у небі чула, приступ паніки був… – каже 38-річна Віра ГОВОРУХА і замовкає, починає плакати, їй досі боляче навіть згадувати все.
«Ми думали, що обійдеться»
Віра працює бригадиркою на дільницях основного виробництва цеху переробки овочів Старинської птахофабрики. На початку року її начальник запропонував роботу помічницею на відкритті нового цеху у Бородянці. 20 лютого вона туди поїхала у відрядження. А через кілька днів реальність перетворилася на жахіття, якого вона не бачила навіть у кіно.
Жінку там застала війна, від якої вона не змогла втекти. Віра провела 41 день в окупації в чужому будинку, без зв’язку з рідними, без достатньої їжі й особистих речей. І це було в одному з найстрашніших місць вчинення воєнних злочинів російською армією.
– Нас так бомбили, так обстрілювали постійно, що це не передать словами. Тепер, як хвилююся, закладає вухо й болить. Було особливо тяжко, коли втратився зв’язок. Але в якийсь день я відчула, що повернуся додому. Спочатку думала, це буде на Великдень, а потім як знала – 5 квітня.
Віра починає розповідати свою історію, як документальні хроніки. До нашої зустрічі вона її вже кілька разів переповідала рідним, колегам на роботі. Каже, настав такий момент, коли захотілося все це виговорити. А потім – забути.
– 24 лютого я прийшла на роботу, дізналася, що десь неподалік уже стріляють, але ніхто особливо не панікував. Наприкінці дня всі розійшлися, а я ще мала здати документи. Увечері по мене таксі вже не приїхало і виїхати на Київ не було чим. Донька в Києві в поліції працює, але й вона вже не могла допомогти. У місті почалася метушня, кругом черги, транспорт не ходив. Не вірилося…
Я пішла ночувати на свою квартиру в центрі міста, яку мені знімала фірма. Це приватний будиночок на вулиці Весела,13, в одному дворі жили й господарі. Нам уже сповістили, що біля Чорнобиля йде колона на 60 кілометрів. Не думали, що вони підуть через Бородянку. А наступного дня зранку заїхало вже 80 одиниць російської техніки. Вони зайшли тихо, не стріляли, то ми думали, що може ж так і обійдеться.
«Ви за нами не йдіть, ми вас не заберем…»
Та ввечері 25 лютого все почалося. Тероборона почала давати їм відсіч, чулися перестрілки. А 26 лютого нас уже розстрілювали з танків, особливо в центрі. Стріляли хаотично, аби налякати. Це було жахіття, на вулицю ніхто не міг вийти: вони де бачили людей, просто їх убивали.
Як ми вже потім зрозуміли, в них були старі карти. Бо вони не могли знайти вулиці, які вже перейменували.
Перший авіаналіт був 28 числа. А найбільший – першого і другого березня. Якраз тоді розбомбили пополам отой багатоповерховий будинок, що його на всіх фото показують.
Ми з господарями житла перебігали з одного підвалу в другий, щоб подалі від центру. Сиділи там постійно, дуже мерзли. Як трохи стишувалося, виходили на вулицю погрітися й подихати. Я помітила, що хазяїни з кимось домовляються, щоб виїхати.
Почала проситися: «Візьміть і мене з собою, не кидайте, бо я ж тут нікого й нічого не знаю». Сказали, що немає місць. Коли вони вирушили з речами, я пішла за ними, думала, може все ж таки візьмуть. Та жінка обернулася і каже: «Ви за нами не йдіть, ми вас не заберем…». Я осталася сама…
Тоді я повернулася йти на квартиру, аж тут знову авіаналіт. Я побігла, десь падала і притискалася до землі… Мене чоловік ще зразу телефоном навчив, що треба робити, коли снаряди розриваються. Та вже не могла зорієнтуватися: де я, на якій вулиці і куди бігти далі. А над головою літак за літаком…. На вулиці в той момент якісь люди виносили речі до машини. Чоловік мене покликав:«Бігом у хату!»
«Мене покликав чоловік і врятував»
Так Віра познайомилася з родиною своїх рятівників – Олексія та Лесі Федоренків. У них було троє діток, кіт, собака і старенька «Таврія» з кількома літрами бензину, якого вистачило, щоб переїхати з центральної частини міста кілометрів за три на околицю, – до Лесиного батька діда Миколи. Там був невеликий будинок, на дві кімнати. Та місце знайшлося всім: семеро людей і висловухий кіт там пережили страшні дні окупації.
Висловухий котик теж пережив окупацію: наляканий і змарнілий
– У діда Колі не було підвалу, то коли обстрілювали, ми ховалися в кімнаті за диваном. Олексій виходив на вулицю, казав: «Якщо завалить будинок, то щоб було кому вас рятувати». Мені виділили крісло, що стояло біля вікна, то я в ньому і спала. Відверталася, щоб у разі чого скло на обличчя не полетіло.
У цьому кріслі Віра провела всі дні і ночі окупації
Десь до 13 березня ми сиділи у будинку, нікуди не ходили, хоча було відносно спокійно. Світло ще 6 числа пропало, вони його відбили, зникла й вода. Але був газ і ще мали зв’язок, я рідним дзвонила, що жива. Ми знали, що Бородянка повністю окупована, що кадировці зайшли і в кінці нашої вулиці поставили блокпост – там для ТікТоку ролики знімали, ми це ще бачили. Їх боялися найбільше.
У перші дні вони вбили там хлопця, років 27-28, здається, звали Миколою. Він велосипедом їхав до магазину, хотів, мабуть, якусь їжу знайти. То його тіло троє суток лежало на дорозі на сонці. Дід того хлопця просив забрати – не дозволи. А тоді вони кудись від’їхали, то дід на матраці притягнув додому внука, цілий день яму копали під обстрілами, щоб захоронить.
Ми тільки днів чотири поголодували – їсти зовсім нічого не було. Скінчилися всі запаси, які були. А спочатку недалеко від нас кадировці розбили магазин, то ми туди бігали брати продукти, які лишилися. Але й тоді ми їли тільки двічі за день. Хліба не їли взагалі. Леся раз у тиждень пекла буханочку – по шматочку дітям до супу. А ми пили воду.
Тоді нам на вулиці сказали, що в одній із сусідніх хат, де господарі виїхали, є картопля. Дід сердився спочатку, але ми ходили брати, бо діти ж не могли голодувати.
Трохи пізніше інші люди покликали нас забрати в дворі курей-бройлерів, яких господарі теж покинули.
Там і корови ходили вулицями – бідні, не розуміли нічого. Їх було нічим годувати. Люди води їм винесуть, і вони побредуть собі далі. А курей ми взяли 15 штук, попатрали та зварили, то було що їсти на якийсь час.
За кілька хат від нас був колодязь, але ходити до нього руські не дозволяли. На башті сидів снайпер, і зразу вбивав, як хто на дорозі з’являвся. То дід Коля городами воду приносив. А ще рятувало те, що в нього було багато відстояної води для квітів у боклажках. Ми ж майже не виходили з хати, то хоч за дітьми було чим в унітазі змити.
«Вони за бойлер питали, для чого він»
Свої «гради» росіяни заховали в нас за городами. Коли наші почали їм у відповідь гатити, то один снаряд прилетів до сусіда в двір. У нас й усі вікна засипало землею – такий вибух був. Добре, що Олексій додзвонився через знайомих до тероборони, попросив не цілитися сюди, бо на нашій вулиці людей з п’ятдесят лишилося. Інакше нас би могли повбивати свої ж.
До обстрілів з часом звикли. Хлопчику Ратміру 4 роки, та він уже розбирався, коли стріляли «гради», коли танки чи гаубиці. Дівчаткам Юлі й Тані – 9 і 16 років. Молодша дуже боялася, весь час плакала. Особливо, коли над хатою розвертався літак з бомбами, то ми дітей собою накривали. Ми й по хаті в повний зріст не ходили, боялися… Тільки навприсядки, щоб не побачили, що ми є.
Наша вулиця виходила в тупик. За дорогою слідкували в щілинку вікна: скільки техніки ішло в один бік і скільки верталося. Сиділи й рахували. Їх було багато: по 15-16 чоловік на одному танку, і по 24-25 у кунгах. Кадировці їздили на джипах, всі з бородами, ми їх найбільше боялися.
21 числа росіяни вперше прийшли до нас у хату. Двоє у дворі лишилося, двоє зайшло – руський і, мабуть, бурят, з вузькими очима. З великими автоматами, але без броніків, в одного якась жилетка, з кишені молоток стирчав. Форма, видно було, що не по розміру.
Спитали: хто є хто? Дід Коля сказав, що дві мої дочки і зять. Діти розплакалися, ми трусимося. Тоді старший крикнув: «Дєд, успокой женщин и детей! Не будете брать оружие, будете живы». Обдивилися все кругом у хаті. Питали за бойлер, котел – навіщо це? Видно, ніколи й не бачили.
Вже потім ми взнали, що вони великі машини підганяли під будинки, особливо на вигляд заможні, де людей не було, і звідти все виносили. На нашій вулиці з такого всю техніку покрали, з шаф повигрібали…
Нам же сказали на воротях почепити білу тряпку, що тут є люди. Ми зразу боялися, думали, може як мітка буде, щоб стріляти. А потім дід таки повісив якусь хустку.
Наші телефони були вже розряджені, то вони тільки глянули, не забрали.
Коли я почула, що вони розстрілювали тих, у кого в телефоні бачили щось підозріле, то всі фотографії стерла. А Олексій свій заховав, показав дитячий. Бо він багато чого знімав: і фото, й відео. Передавав своїм хлопцям. Там чоловіки, які лишилися в окупації, допомагали ЗСУ, бо ворожі танки, навіть одну, мабуть, локаційну станцію наші точно в ціль розбили.
А першого квітня вони почали метушитися. Вся техніка почала виїжджати з такою швидкістю, що навіть своїх, хто біг за машиною, не зупинялися забрати, кидали й руку їм не подавали. Тупо тікали. Мабуть, якийсь наказ чи сигнал получили.
І того дня дуже гатили, я подушкою голову накривала, думала: все… Земля двигтіла від вибухів і техніки. Двері не могли відкрити, бо їх перекосило після удару. Коли літак бомбив, то здавалося, що дах відірветься і його знесе. Вулицями їздив величезний крематорій – металева закрита машина, в якій росіяни спалювали своїх убитих…
На вулиці всі сусіди згуртувалися
– Із рідними я не виходила на зв’язок аж два тижні, – розповідає Віра. – Потім чоловік розказував, що в селі люди про мене питали, хтось навіть казав: «Значить, судьба така, раз там таке робиться, то її вже немає живої». Він сердився, був упевнений, що я врятуюся. Донька потім зізналася: «Мамо, я відчувала, серце підказувало, що ти жива». А чоловік казав: «Ти ж умене, як черв’ячок, виживеш за будь-яких умов!».
Він уміє так пожартувати. І вміє підтримати. Тому мені було дуже тяжко саме в той період, коли я не могла з ним поговорити. На нашій вулиці, на околиці Бородянки, світло пропало ще 6 березня. Телефони ніяк зарядити, а тоді руські й зв’язок заглушили.
Нам розповідали про одну жінку, яка сама людей рятувала. У місті ж багато лишилися таких, що не встигли ні виїхати, ні заховатися десь далі – сиділи в підвалах і не могли й вийти. А та жінка на вигляд була, як блаженна, у якомусь лахмітті ходила, і руські її й не чіпали. То вона тихенько людям підкидала їжу, яку могла десь роздобути, носила їм воду.
А так на вулиці всі сусіди підтримували один одного, допомагали. В кого що було – ділилися, особливо з тими, в кого дітки. Їжу через забор передавали. Люди дуже згуртувалися, так усі разом і виживали. Однак було страшно від того, що нічого не знали й не розуміли, що робиться, хто стріляє: наші чи не наші? Куди руські дійшли, як надовго ця війна…
На свято дід Коля приніс «котиків»
Дід Коля, йому 63 роки, такий ще й жартун – нас морально дуже підтримував. Казав, ось понеділок прийде, вони перестануть стрілять. Настав понеділок – гатять. І так один, другий, третій понеділок… Дід каже: «Нічого, дівчата, ну колись же буде і тихий понеділок у нас!».
Ми кожен день рахували, як останній. Мені здавалося, що це ніколи не закінчиться, це було, як вічність. Я тоді сильно плакала, вже не могла стримати. Один день так обстрілювали, що ми думали – не виживем. Ми вже й прощалися один з одним. Я переживала, що не написала сестрі, аби за моєю дитиною приглянула, як мене не стане…
На восьме березня пішов нам «котиків» ламать у берег. Ми його й не пускали, бо ж могли руські застрелити, а він упертий. Уранці прокинулися, а вже «котики» дід поставив на стіл. Приніс нас зі святом поздравить…
Коли бомбили, читала «Отче наш»
На вулицю ж не можна було нікому вийти, бо руські зразу без попередження розстрілювали. Ми старалися взагалі і з будинку не виходити. Більше місяця в хаті просиділи. Сонечко перше як з’явилося, то дітям хотілося погуляти. Але тільки відкривали вікно, щоб свіжим воздухомподихать, і зразу закривали, бо починали бомбить.Дуже бомбили, словами просто не передать…
Я тоді молилася – «Отче наш» читала. А хлопчик Лесін,чотирирічний Ратмір,сидить біля мене і теж хреститься. А літаки над хатою розвертаються, бомби одну за одною скидають, а тоді ще й з кулемета як зарядить…
У мене тепер постійно вухо закладає, як понервуюся. Буває, раптово голос пропадає. Хоча слух у мене гарний. Буває сидимо, і чую: летять. Я кажу Лесі: «Ховаємося, бо зараз почнеться». А вони ще їх не чують. Після обстрілів я дітям вечорами казки розказувала, забавляла їх, щоб заспокоїти. Вони для мене тепер, як друга рідна родина.
Люди з Чернівців привезли нам домашнього хліба
Наприкінці березня, здається, 28 числа, сусіди радіо на батарейках принесли, і ми вже хоч трохи новин дізналися. Чекали, чим закінчатьсяпереговори… Хтось сповістив, що в одному місці, на даху 9-поверхівки, ближче до центру міста, ловить слабий сигнал. Сусід ішов туди подзвонити, то я попросила, щоб чоловіка мого набрали і тільки сповістили, що я жива. Сусід сказав, що він аж заплакав, як почув. Я до того два тижні не виходила на зв’язок.
Потім хлопці десь роздобули генератор, у діда було трохи солярки, то зарядили один телефон і по черзі дзвонили. 30 числа я нарешті вперше сама подзвонила чоловіку. Написала йому адресу, де знаходжуся, і зразу ж видалила, щоб не знали, бо все прослуховувалося.
Руські з Бородянки втекли, мабуть, за якусь годину – на такій швидкості їхні машини пролітали вулицею. А вже на другий після того день нам привезли допомогу – Червоний Хрест із Польщі приїхав із місією відразу, як руські вийшли. Їхали вулицею і сигналили, то люди виходили й брали їжу, бо її майже ні в кого вже не було. Ліки стареньким роздавали.
Того ж дня із Чернівців якісь люди самі від себе привезли домашнього: печений хліб, сало, саморобне печиво, картопля, різні овочі. Ми ж хліба не їли взагалі весь цей час. Якщо в домі велика сім’я, то давали цілий буханець, а якщо двоє-троє, то відрізали півхлібинки…
3 квітня зайшли наші – хлопці з «Азова». Ми вибігли даже босими їх зустрічати, обнімали, плакали. Вони у формі доладній, високі, сильні – захисники, не те, що ті буряти в якихось штанях на виріст.
Я попросилася, щоб із Червоним Хрестом виїхати до Києва. Сказали, що з наступною місією мене заберуть. Тоді ще було скрізь небезпечно, руські усе замінували. Даже у школі картоплю. Люди туди пішли набрати, то добре, що помітили вчасно розтяжки, інакше б підірвалися.
У Бородянці міни та розтяжки ворог позалишав на кожному кроці
Виїхала додому з Червоним Хрестом
Виїхати додому я мала 5 квітня, але машина Червоного Хреста в той день не приїхала. Я ледве дочекалася наступного дня, коли мене таки забрали. Вся вулиця вийшла провести мене. Перед тим Льоша. Жінка набусику довезла до Житомирської траси, завернула, щоб висадити біля блокпосту, а сама поїхала на Львів за новим вантажем. Там уже був зв’язок, мене забрали родичі і 6 квітня я нарешті була вдома…
Наступного дня над селом летів літак, то я не знала, де подітися: паніка була така, що чоловік ледве заспокоїв. Перші дні вдома я не дозволяла взагалі вмикати увечері світло, сама на вулицю не виходила з тиждень. І бачити нікого не хотіла.
Приїхала сестра – підтримувала, допомогла вийти із цього стресу. Днів лиш через десять зважилася вийти в село, до мами велосипедом поїхала. На полі трактор орав – я через той звук така налякана ледве доїхала, вся спина змокріла…
Віра Говоруха обнімається з Лесею Федоренко, позаду стоїть дід Коля.
Наприкінці травня я ще раз їздила в Бородянку, возила гостинці. На той час у них ще нічого не працювало, вже пізніше відкрили один магазин. Дід Коля вперше посадив на городі картоплі. Але в повітрі ще стояв запах гарі й пороху – я його ніколи не забуду. Цей запах війни…
Якогось дня, ще в окупації, з траси до нас зайшли танки, сказали, що то були наші. Їх розстріляли з літаків, вони ще цілу ніч детонували. Там наші ж і хлопці осталися….. Літаки й вертольоти руських на стадіоні стояли. Як тільки наші десь починали їх обстрілювати, то піднімали і бомбили у відповідь з неба. Літали дуже низько літали, над самими хатами. Всі з буквою V, як і всі їхні танки й машини.
А в той момент якраз, як ми до діда Колі приїхали провідувать, вулицею танки йшли– я знову як почула їх, від страху чуть не вмерла. Льоша каже: «Мала, не бійся, тепер тут тільки наші будуть».
Щаслива зустріч Віри з її ряітвниками Федоренками
На знак вдячності за врятоване життя Віри Говорухи працівники Старинської птахофабрики зібрали гостинці для родини Федоренків: одяг, продукти, іграшки, засоби гігієни, побутову хімію, а ще грошей 18 тис. грн. Усе завантажили в бусик і разом із Вірою поїхали в гості провідати й подякувати її рятівникам – діду Колі, Лесі, Олексію та їхнім дітям.
Віра Говоруха (в центрі) з родиною своїх рятівників Федоренків
Завдяки їхній людяності і добросердечності Віра вижила у тому страшному пеклі, разом із ними справилася з бідою.
– Якби вони мене не прихистили, то я повернулася б на квартирув центрі міста. Там або померла би з голоду і спраги, бо ні їжі, ні води на квартирі не було, або мене би вбили руські, – каже Віра. Наприкінці травня жінка вже повернулася на роботу.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
