За день до повномасштабного збройного вторгнення росії 45-річна Вікторія Рагиня виїхала з Добропілля, що на Донеччині, до доньки Марини в Переяслав. Вона тут навчається на 2 курсі університету. Мама їхала тільки провідати дитину, але до рідного міста вже не повернулася.
На новому місці жінка знайшла для себе не тільки безпечний прихисток, а й застосування своїм умінням та знанням – постаралася бути корисною для громади і тих людей, які їй допомогли.
Їхала до доньки зробити ремонт
До своєї доньки Вікторія їхала, щоб допомогти з ремонтом в кімнаті студентського гуртожитку.
– Не тільки я, а й мої друзі чекали приїзду мами, адже вона завжди привозить різних смаколиків, – розповідає Марина Прокопенко, 18 років. – Планувалося, що вона приїде на початку лютого, але я вмовила її приїхати трохи пізніше. Оскільки до нас їде ревізор (сміється – авт.), то нам потрібно було ще ретельно прибратися. Мама зателефонувала 23 лютого, що сіла в потяг, до обіду наступного дня мала бути в Києві.
Уранці близько 5 години потяг зупинився на переїзді десь поблизу Дніпра. Провідники оповістили, що прибуття затримується на кілька годин, але про те, що в Україні почалася повномасштабна війна, вголос ніхто ще не говорив, щоб не нагнітати ситуацію.
– Згідно з графіком, ми мали прибути до Києва об 11 годині, але приїхали тільки близько 15-ої, – пригадує Вікторія. – На вокзалі вже була велика паніка, бо російські ракети обстріляли столицю. Але тоді ще працював увесь громадський транспорт, метро, то я через три години таки дісталася до Переяслава.
Вікторія Рагиня тепер працює медичною сестрою в університеті
Стала помічницею волонтерського штабу
У той же вечір у місті вже вили сирени, сповіщаючи про повітряну тривогу. Та для Віки й Марини це вже не було чимось надзвичайним. Адже для них війна в Україні почалася не 24 лютого, а триває вже дев’ятий рік – з 2014-го. Тож і на сигнали тривоги вони реагували миттєво: одними з перших побігли в укриття, прихопивши з собою «тривожні» наплічники з усім необхідним, насамперед з медикаментами.
– Під час першої тривоги в Переяславі одна жінка, коли бігла до укриття, впала і зламала руку, – розповідає Вікторія. – Але у сховищі нічого не було підготовлено, щоб надавати там людям медичну допомогу. Довелося зробити із картонних коробок основу для фіксації руки.
Після того я запропонувала керівництву університету свою допомогу в облаштуванні медичного куточка у сховищі. Адже там збиралося по тривозі чимало людей різного віку, а в разі потреби не було запасу навіть найпростіших знеболювальних.
Медична сумка для надання невідкладної допомоги
Керівництво університету підтримало ініціативу і невдовзі у Вікторії була навіть спеціальна медична сумка, в яку вона зібрала комплект медикаментів та засобів для надання першої меддопомоги. Поклала навіть капронові троси для легшого переміщення пораненого.
– На початку березня повітряну тривогу оголошували щодня по кілька разів і ми часто спускалися в укриття. Медичний куточок був уже обладнаний, то я почала вчити всіх охочих, зокрема студентів, як надавати першу медичну допомогу. Розповідала про препарати, які потрібно застосовувати при різних травмах, вчила робити внутрішньо м’язові ін’єкції.
Потім взялася допомагати у волонтерському штабі при університеті. Вони для воїнів ЗСУ на передову закуповували чимало ліків, то я допомагаю розфасовувати їх за специфікацією. Крім того, ще надаю допомогу переселенцям, які зараз проживають в одному з таборів Переяславщини.
У медпункті є запас медикаментів
Сім років працювала «підземною» медсестрою
Вікторія має понад 20 років стажу роботи медичною сестрою. Спочатку працювала в добропільській лікарні, а потім одинадцять років – медичною сестрою на шахті.
– Добропілля – шахтарське містечко з населенням близько 27 тисяч осіб, –розповідає жінка. – На території міста аж шість шахт. Попри пільгові умови, працювати «підземною» медсестрою охочих небагато. Навіть ті, хто приходять на стажування, після першого спуску в шахту потім відмовляються. Шість годин зміни на глибині 450 метрів під землею, сидіти у підземному медпункті потрібно не в білому халатику, а в спеціальному одязі, майже як у шахтарів.
Така робота і досить специфічна, і ризикована. За мою практику траплялося чимало випадків обвалів, деякі з них, на жаль, закінчувалися для шахтарів смертельно. Після семи років роботи під землею мене перевели вже наверх, бо для «підземної» медсестри теж є певні норми виробітку в таких умовах. Тож дотепер я працювала на випуску: оглядала шахтарів перед спуском до шахти.
«У нас війна триває з 2014-го»
Місто Добропілля розташоване неподалік Краматорська та Авдіївки. Про них українці знають з воєнних хронік 2014 року, коли почався наступ російських військовиків на Донбасі.
– У нас же віна почалася не 24 лютого, а триває з 2014 року. Хоч наше місто жило відносно спокійно до 2015-го. А тоді по інфраструктурі Добропілля вперше вдарили ворожі ракети, після того почалося. Люди жили в підвалах, укриттях, боялися. А потім звикли…
Наше місто завжди було українським, хоча є чимало жителів, які чекали "русський мір". Та переважна більшість – за Україну. Тому вони на референдумі не підтримали приєднання до так званої ДНР і нас лишили у спокої. Хоча чимало людей за свою проукраїнську позицію поплатилися хто свободою, а хто й життям.
Але і зараз, коли довкола чимало міст вже не під жовто-блакитним стягом, наше Добропілля лишається українським. Хоча все ще на передовій війни – до лінії фронту від нас було кілометрів шістдесят. Ми постійно жили під звуки вибухів, обстрілів. У наших школах на уроках трудового навчання діти плетуть маскувальні сітки.
Ворожі ракети влучили по житлових будинках Добропілля 30 квітня 2022 року
"Мама хвора й евакуюватися не може"
У рідному місті, та й в інших містах Донеччини у Вікторії лишилося чимало родичів і знайомих, які не змогли вчасно евакуюватися. У будинку, де вона проживала, лишилася її мама, яка має значні проблеми зі здоров'ям і виїхати з міста не може.
– Ось тільки вчора (6 червня – авт.) розмовляла з мамою. У наше місто влучило три ракети. Але це так повідомили офіційно, бо насправді їх було значно більше. Багато збиває ПВО, дякуючи нашим воїнам ЗСУ. Під час розмови у телефоні мені завжди чутно, як пролітають ракети. Мама розповідала, що одного разу ледь дах будинку не знесло.
Дістатися до міста можна тільки власним транспортом, адже усі сполучення з центральною Україною відсутні. Кілька разів волонтери з нашого міста їздили на передову, возили допомогу, то заїжджали до матері і привозили ліки, продукти. Хотіли забрати її, але вона відмовилася, каже, що дороги не витримає.
В Авдіївці мої два брати, вони воюють у ЗСУ, обидва були тяжко поранені, а один із них нещодавно тільки вийшов із коми. Найбільше переживаю за те, що якщо щось трапиться, не дай, Боже, хтось помре, то я не зможу навіть поїхати додому, щоб провести в останню путь.
Я планувала з часом переїхати до доньки в Переяслав і жити тут, бо полюбила це місто з перших відвідин, коли приїжджали вступати. Та я ніколи не думала, що це станеться так швидко і за таких обставинах. Не сподівалася, що війна наздожене мене і тут.
Випускний вечір Марини вже не в мирному, але українському Добропіллі
Коротка інформація:
Добропілля — місто обласного значення в Донецькій області, розташоване за 95 км на захід від Донецька, площею 11089 тис. кв.км. Кількість населення міста 35997 тис. осіб, загалом у Добропільській міській територіальній громаді проживає 72817 тис. осіб.
Добропілля називають «перлиною Донбасу» завдяки розвитку вугільної промисловості. Сьогодні Добропілля — центр великого вугільного регіону, де знаходяться найбільші на Донбасі поклади кам'яного вугілля.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
