На другий день війни 33-річну Тамару ТЕРНОВЕЦЬ із шестимісячною донечкою чоловік устиг вивезти з Ірпеня. З собою взяли лиш дитячий одяг, підгузки та молочну суміш. Донедавна жили в батьків у Гланишеві на Переяславщині. Тільки тепер повернулися до рідної домівки, що в мікрорайоні Стоянка-2. До війни там було престижне котеджне містечко, допоки його не «визволили» російські окупанти й не похазяйнували мародери.
«Чоловік відновлює будинок самотужки, а кошти треба на ЗСУ»
– Додому в Ірпінь я повернулася лише два дні тому. Ще в місто не виходила, чоловік розказував, що там все розбито. І сусідського будинку немає – шматок їхнього даху в нашій фасадній стіні стирчить… Побачити це все важко психологічно. Але шкода не так матеріального – його можна відновити, як того, що вони зруйнували наші життя. І є ще боязнь, що це може повторитися, – жінка телефоном розповідає про побачене у своїй домівці в Ірпені після рашистької окупації.
Тамара з сім’єю в Ірпені мешкає понад сім років, працює в Києві в торгівлі. Від її дому до роботи Житомирською трасою їхати 15-20 хвилин. Спочатку з чоловіком знімали квартиру, а два роки як побудували власний будинок, дуже хотіли саме в новому мікрорайоні. Тепер про нього знає весь світ. Як і про Романівський міст, який видно з вікон її будинку.
«Асвабадітєлі» принесли і в Стоянку «руський мир» на крилатих ракетах та мінометах, нещадно обстрілюючи житлові мирні квартали. Ворог проривався до Києва, ЗСУ давало відсіч – Ірпеню дісталося з обох боків.
– Наш будинок, на щастя, хоч і постраждав, але загалом уцілів. Врятував його бетонний паркан та дві автівки, що стояли у сусідів у дворі – вони стали буфером, погасили ударну хвилю, – розповідає Тамара. – Осколками повибивало тільки вікна та двері, стіни зрешетило, пошкодило дах. У будинку кухонна стінка, мабуть, аж підстрибнула, бо тріснула навпіл стільниця. У сусідський будинок було пряме попадання – там нічого не вціліло. Не віриться. Ми з ними новосілля справляли, шашлики смажили. Тепер вирва…
У приватному секторі руським територіально не дуже вигідно було стояти, вони тільки наїздом були. У наш двір танком заїхали – решітки з вікон позривали, щоб залізти в хату. Забирали дрібні цінні речі, які можна в карман покласти: мою біжутерію, планшет, чоловікову електробритву, ремені всі згребли, у шафі рилися… Я ще толком і не роздивилася… Гидко… Та якби ж тільки вони, а то після них ще й свої ж мародери приходили. То ці виносили і все крупне, що залишилося після окупантів…
В ірпінському кварталі Стоянка-2 зруйновано багато будинків
Після того, як руські відступили, сапери зачистили територію й у місто почали пропускати людей. Тоді чоловік уперше поїхав подивитися, що з нашим домом. Це було у середині квітня. До того ми вже бачили в інтернеті аерозйомку Ірпеня з квадрокоптера. Приблизно розуміли, що там, навіть орієнтовно визначили, що наш дім устояв.
Відтоді чоловік їздив у Стоянку сам: потроху прибирав, вставив вікна та двері. Без них же хата більше місяця стояла, то можна уявити, що там було, дощі все замочили. Рома зробив маленький ремонт у одній кімнаті для нас із донечкою. Сусідів багато повернулося. Попрацювати доведеться чимало, але головне, що всі живі.
Потроху відновлювати будинок чоловік почав самотужки. Заявку на відшкодування збитків ми відправили, і не одну, а в різні інстанції. Там купа всього треба, щоб якусь державну допомогу дали на відбудову.
Але це зараз не головне. Кошти всі потрібно направляти ЗСУ, щоб спочатку ми перемогли, а потім уже відбудовуватися будем. Ми почекаємо. Хто б там що казав, обурювався, мовляв, бюрократія, досі нічого не платять. Та хіба люди не розуміють, що зараз у нас найважливіша проблема – перемогти ворога. Бо поки ми тут витрачатимемося на ремонти, він завтра може повернутися.
Останньою краплею став підрив Романівського мосту
Тамара ще з тремтінням у голосі переповідає, як вони в перший день з малям ховалися від обстрілів, потім втікали з міста, яке вже штурмував ворог.
– 24 лютого з обіду в Ірпені вже чулася артилерія, сильніше гатити стали надвечір. Паніка була, звісно… Спочатку ми ховалися в будинку: за двома стінами, на підлозі з матрацом. Тільки не розуміли, звідки може прилетіти і які стіни захистять. Стріляли ж з усіх боків.
25 лютого о 6-ій ранку наші підірвали Романівський міст – ми чули і бачили це з вікна. Це для мене була остання крапля. Ми пішли в сховище. Людей там набилося багато: літні, вагітні, з малими дітками. Умов ніяких – холодно, брудно, дитині підгузок ніяк поміняти. Це був звичайний підвал адмінбудівлі водоканалу недалеко від нас. Її вже немає. В інтернеті викладали відео з дрона – на тому місці, де ми ховалися, руїни. Пряме попадання.
Ми там були разом із старшою сестрою. Вона – вагітна, я – з немовлям. Ми лишилися у підвалі, а наші чоловіки пішли взяти машини та якісь речі. Що встигли вкинути у сумки: дитячий одяг, памперси, кашки, пляшечки. Щось із білизни. Дитячий візочок був зі мною. А як була в спортивному костюмі, так і поїхала, майже нічого на зміну не мала. Але цим не переймалася, пізніше в Переяславі купила якісь штани на зміну.
Найбільше я переживала за дитяче харчування. У нас такий період був, що почали переходити на прикорм. Але з перших днів війни уже ніде дитячого не було. Аптеки й магазини порожні. А якщо щось і траплялося то не завжди підходило. Молочні суміші ж дитині не бажано змінювати. Мами, які в підвалах годували діток тим, що було, ще матимуть проблеми зі здоров’ям малят. Це все, на жаль, позначиться згодом… Нам же знайомі десь у Борисполі трохи дістали необхідного дитячого харчування.
Сестра Валя теж була в паніці. Не розуміли, наскільки це затягнеться, де їй доведеться народжувати, чи буде якась медична допомога. Це все для неї теж стрес. Але ніби обійшлося, їй через місяць народжувати.
Тимчасовий насипний міст міст в Романівц відкрили 11 квітня Фото: КИЇВСЬКА ОБЛАСНА ВІЙСЬКОВА АДМІНІСТРАЦІЯ
«Біля Житомира розвернулися й поїхали до батьків»
Із Ірпеня ми виїхали 25 лютого, близько 11 години. Спочатку вирушили на західну Україну. На Хмельниччині в нас знайомі, які могли би прийняти. На дорозі були величезні затори. За п’ять годин ми доїхали тільки до Житомира. Зателефонував сусід Віталій, сказав, що Київ наш, можна вільно проїхати, і він благополучно уже вивіз своїх рідних у село на Бориспільщину.
Ми ж зразу побоялися їхати через Київ. Побачили, як у перший день на Оболоні російський танк ганяв, автівку переїхав. Ніхто ж не знав, яка насправді ситуація в столиці. Після дзвінка Віталія вирішили розвертатися – до батьків у Гланишів було стільки кілометрів, як і на Хмельниччину. Але в рідних буде спокійніше. Переживали тільки, щоб біля Черкас дамбу переїхати до комендантської години. Встигли, якраз у батьківський двір заїхали. У дорозі були 12 годин. Донечці було тільки шість місяців, дорогу вона перенесла відносно добре, тільки вже наприкінці дороги було важко. Ми батькам зразу нічого не сповіщали, щоб не хвилювалися. Тільки годин за дві, як під’їжджали, подзвонила, що їдемо до вас.
Коли в селі дізналися, що ми приїхали з малою дитиною, то люди поприносили багато дитячого одягу. Староста допомогу різну привозила. Тоді ж уселі ми не одні такі були, і в кожного свої потреби. То вона порадила нам самим поїхати в центр соціальних служб у місті і взяти, що необхідно. Там жіночки сидять – золоті, такі уважні, чуйні, і добре розуміються в потребах сімей з дітьми.
Весь одяг у їхньому штабі був посортований: доні підібрали на весну хороший комбінезончик, бо не думала, що ми до тепла тут затримаємося.
До батьків ми приїхали з сестрою і її чоловіком двома машинами. Мама згадувала, як було схоже, коли чорнобильська аварія сталася. То вона в своєму домі теж багатьох родичів звідти приютила…
Ми ж у них ще кілька тижнів відходили від пережитого. Після доби суцільних обстрілів у підвалі довго не могла засинати. А як запалювався котел, у батьків він не новомодний, а трохи шумний, то я щоразу схоплювалася – цей звук схожий на те, як наше ППО спрацьовує.
«Треба надрати жопу тим, хто поліз на нашу землю»
Через якийсь час згодом ми подали заяву і на допомогу від держави. Щоправда, в нас виникли деякі проблеми з документами. Місце тимчасової реєстрації в нас із дитиною, як виявилося, записали чомусь різне, тому виплати не призначали, але зрештою все владнали.
У своїй Стоянці ми все покинули і поїхали. Довго не знали, що з нашим будинком. Чимало знайомих і сусідів зразу не змогли виїхати. Якщо до когось із них і додзвонювалися, то запитували передусім як вони, чи евакуювалися? Про свої майно не розпитували. У приватному секторі кожен, хто лишався, робив це на свій страх і ризик.
А тепер у сусідів нема будинку, інфраструктури нема в місті. А нашому районі тільки збудували великий спортклуб на три поверхи – окупанти знищили.
Я ще не виїжджала в місто, всього не бачила. Тільки з вікна моста видно, як біля нього переїзд відновили. Чоловік сказав, що працює один магазин, Нова пошта, Фора і Розетка відкрилися. Інтернету немає, але добре, що є електрика. Її лише всередині травня відновили. Ми від неї дуже залежні, бо у нас на вулиці немає газу.
Ми раніше багато чого, що мали, недооцінювали. А тепер після такого емоційного потрясіння мені ще більше хочеться працювати і відновлювати все, що окупанти зруйнували. Бо ми сильні. Ми переможемо. А хочеться реально надрати жопу тим, хто до нас заліз: на нашу землю, в наші будинки. Щоб більше нікому й ніколи не захотілося знову.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
