Інженер з охорони та захисту лісу Петро Борисович КОСЮХНО 23 червня відзначив 60-річний ювілей. Більшу частину свого життя – 40 років! – він присвятив лісу, про який знає все, любить його і турбується про нього досі, працюючи в Держлісгопі.
«Що маю бути лісівником, вирішив батько»
– Я народився в 1962 році в селі Леляки Баришівського району Київської області в родині колгоспників. Батько – бригадир тракторної бригади, мама працювала в рільничій бригаді. У батьків було нас, дітей, троє. Старший Олексій, я середній і найменший Володимир. Як кажуть, «босоноге» дитинство пройшло в Леляках. У 1969 році я пішов до першого класу Леляківської школи, вона була тільки початкова, то з 4 класу вже ходив у десятирічку в сусіднє села Семенівка. До нього з дому було майже три кілометри. Великих успіхів в навчанні не показував, був, як тоді казали, «середнячком». Та це не завадило тому, щоб мене вибрали секретарем комсомольської організації школи. Тоді це була посада! Пробув я на ній два роки – з 8 по 10 клас.
Оскільки мріяв стати агрономом, то в 1979 році, після закінчення школи, спробував поступити в Києві у сільськогосподарську академію. Там уже навчався старший брат, то вважав, що й мені буде легше там вчитись. Проте конкурсний відбір я не пройшов і повернувся додому. Батько, аби я не гаяв часу та не тинявся по селу, садовить мене в автомобіль і везе у Лубенський лісний технікум. «Як не зумів поступити на агронома, то будеш вчитись на лісника», – сказав. Так все і збулося.
Петро Косюхно був комсоргом школи, а в технікумі — спорстменом-активістом
«У технікум я вступив завдяки доповненню»
– Про те, що на світі існує невелике село Леляки, як з’ясувалося, в технікумі знали! Свого часу там викладав мій земляк – Федір Іванович, але його прізвища вже не пам’ятаю. Коли ми з батьком поїхали у технікум, то приймання документів вже закінчилося, але у мене їх все ж взяли. Мабуть, пожаліли, бо я на вигляд був не схожий на десятикласника, такий собі стояв маленький пацанчик: на зріст – 1 метр 40 сантиметрів, а вагою всього 40 кілограмів.
Мене запитали, чи готовий я складати іспит з хімії? «Готовий!» – відказую. Заходжу в аудиторію, беру екзаменаційний білет, і – о, радість! – питання майже такі ж, на які я відповідав при вступі до сільгоспакадемії. Заявляю, що буду відповідати без підготовки. Викладач пропонує сісти й подумати, а я почав з ходу відповідати по білету. Поставили мені «четвірку».
Виходжу з аудиторії і зустрічаю в коридорі комендантку гуртожитку. «Що не здав?» – запитує мене, бо бачила, як я всього кілька хвилин тому заходив до аудиторії. «Та ні, – відказую, – здав!». Показую їй екзаменаційний лист. Вона так подивилася на мене, тоді поселила в гуртожиток, ще й почала мною опікуватись.
Спочатку відправила готуватися до письмового екзамену назавтра – писати твір. А я ж таки готувався до вступу в академію, то в мене була купа шпаргалок і одна з них згодилася. Я вибрав тему по твору Максима Горького «Мати». Після цього мене зарахували в технікум.
Як тепер розумію, мені тоді поталанило, бо мене зарахували на так зване доповнення. Річ в тім, що з технікуму хлопців, які поступали після 10 класів, забирали в армію. У приймальній комісії сказали, що мене можуть зарахувати лише в групу на базі восьми класів. Я був не проти, тим більше, що й на вигляж підходив! (сміється – авт). Два роки ходив лише на спеціальні заняття з лісництва, а решту часу проводив у спортзалі: займався важкою атлетикою, «тягав» гирі та штангу. У 1982 році закінчив навчання і за направленням поїхав працювати в Черкаську область на посаду лісника Білазарського лісництва.
«Треба йти до війська, бо не будуть любити дівчата»
Там не проробив і місяця, бо приїхав батько і сказав, що прийшла чергова повістка до війська. Ще коли я поїхав навчатись в Лубни у технікум, то через поспіх не знявся з обліку у військкоматі. І повістки весь час приносили до Леляків, а батько ходив до військкомату та розказував, що не знає, де мене шукати. Повістки ж приносили раз на пів року. За період навчання їх і назбиралася купа. То батько приїхав і сказав; «Треба йти до війська, бо не будуть любити дівчата». Тодішнє виховання, що зробиш? – сміється.
– Потрапив я служити в аерокосмічні війська. Пів року був у Криму в «учебці». Наша частина розміщувалася між Сімферополем та Феодосію. Ми підтримували зв'язок із космічними кораблями, які пролітали над цією територією. Там того зв’язку було хвилин двадцять, а мороки та секретності, хоч відбавляй! Отримавши звання сержанта, був направлений на проходження подальшої служби в російське Щолково, на таку ж саму точку із забезпечення зв’язку із космічними кораблями.
Петро Косюхно служив в аерокосмічних військах
«У переяславському держлісгоспі працюю 38 років»
За час трудової діяльності доводилось йому і пиляти ліс, і саджати сіянці, і рятувати ліс від вогню та шкідників, а ще виховувати дітей та внуків.
Петро Косюхно проводив із переяславськими школярами заняття в "Школі юного лісівника"
– У 1984 році я звільнився з армії в запас та пішов працювати вальником лісу Березанського лісництва. Потім був ще й трактористом, а з 1986 року – працівник державної лісової охорони. Через п’ять років мене перевели із Березанського лісництва в центральну контору Переяслав-Хмельницького держлісгоспу інженером першої категорії з охорони, захисту та контролю за станом лісів. Так в лісовому господарстві працюю і до цього часу – вже 38 років.
Петро Борисович запевнив, що за час своєї роботи в лісовому господарстві посадив більше ніж 300 тисяч дерев.
– Порахуйте: за рік самостійно висаджував близько одного гектара лісу, за 40 років – 40 гектарів. На одному гектарі в середньому висаджують майже 8 тисяч сіянців сосни, ялини чи жолудів дуба. От і виходить чималенька цифра! – каже інженер.
Довелося йому тричі їздити в зону відчуження ЧАЕС, аби контролювати та гасити там пожежі, які виникали в лісах Чорнобильської зони.
З 1986 по 1992 рік заочно навчався в Українському державному аграрному університеті на лісогосподарському факультеті.
Майбутню дружину Ніну знав з дитинства. Вона також із Леляків, на рік молодша. Зустрічались дуже довго, побрались у 1987 році. Виростили двох доньок Юлю та Тетяну, тепер займається вихованням трьох онуків. Найстаршому Дані уже виповнилось 10 років, найменшій онучці 6 років. Петро Борисович запевняє, що нині в цих малюках він бачить і сенс свого життя.
– Бо як росли власні доньки, то через роботу та навчання практично їх не бачив, не те, щоб виховував. То зараз віддає усю свою любов онучатам.
Петро Косюхно 40 років працює в лісовому господарстві
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
