Великокаратульська релігійна громада на зборах 1 червня проголосувала за перехід від УПЦ до Православної Церкви України. Та священник, який там служив, о. Олег, не прийняв рішення і пропозицію громади. Після зборів він просто замкнув храм, забрав ключі та виїхав із села.
Храм Святого князя Володимира розбитий та розграбований «освободітелями»
Як мовиться, «святе місце пусткою не стоїть». Тож і жителі Великої Каратулі після втечі «московського попа» не залишилися без духовного наставника. За кілька днів після зборів стараннями благочинного ПЦУ Івана Бобітка в село приїхав новий священник, протоієрей отець Віталій.
Протоієрей отець Віталій
Головков Віталій Валентинович (45 років) родом із Херсонщини. Донедавна служив у храмі Святого князя Володимира в нині тимчасово окупованому росіянами місті Велика Олександрівка. Довелося йому місяць прожити і в окупації, доки зміг виїхати в безпечне місце.
— Пережили все: обшуки, побиття, розграбування магазинів, страти, — розповідає священник. — Вороги шукали активістів, атошників, працівників поліції. Загалом усіх, хто мав проукраїнську позицію арештовували, допитували. Кожного дня ставало все гарячіше й гарячіше. У мене на руках залишилися старенькі батьки, у мами здоров’я зовсім погіршилось, тож я вирішив зрештою виїхати та вивезти батьків на підконтрольну Україні територію. Було це ще до Великодня. Але тоді вільно виїхати цивільному населенню, як виявилось, уже було неможливо. Окупанти на своїх блокпостах людей не випускали.
Мене познайомили із кількома особами, які погодились провести нас полями на українську територію…
Після Великодня до мене зателефонували сусіди із Великої Олександрівки та повідомили, що у мій дім влучив снаряд, все згоріло, на місці будинку залишились одні головешки. Тож аби ми залишились вдома, то чи були б взагалі живими…
Храм Святого князя Володимира, у якому я служив, розміщений був поряд з відділенням поліції, в якому російські військові влаштували склад боєприпасів. Артилеристи ЗСУ дізнались про це і «накрили» його вогнем. Очевидці розповідали, що вибуховою хвилею у храмі винесло вікна та двері, дуже пошкодило дах. Віряни спромоглися навісити двері та закрити храм на замок. Проте за кілька днів орки вибили двері та все звідти викрали. Тож зараз храм у Великій Олександрівці і розбитий, і розграбований.
Приїхавши у Київ, я допомагав служити в церкві братові. Він молодший за мене на вісім років, та вже має свою парафію в столиці. Мамі зробили операцію і вона поїхала відновлювати сили до себе на батьківщину — на Західну Україну.
Щоб, як то кажуть, не сидіти без діла, я звернувся в єпархію і мені повідомили, що є вільне місце на Переяславщині. Одразу зателефонував до благочинного Івана Бобітка, і він мене привіз у Велику Каратуль. Поговорили з селянами, порозумілися, і ось уже три тижні я проводжу тут служби.
О. ВІталій тепер служить в храмі Різдва Пресвятої Богородиці с. Велика Каратуль
В нашому роду я — перший священик
– У нас в роду священників не було. І мріяв я в юності про зовсім інше заняття. Я народився на Західній Україні, але коли мені виповнилось 7 місяців, батьки переїхали в село Калинівське на Херсонщині. Я там закінчив школу, після десяти класів пішов навчатись на повара. Мене ще з дитинства приваблювала кухня, тож дуже хотів навчитись професійно готувати.
Якось влітку, мені тоді виповнилось19 років, приїжджаю в рідне село. В селі тільки-тільки відкрили церкву. То ото лежу на траві, дивлюсь на небо та й думаю: а може мені піти у священики? Начебто і страшно. Раптом відчуваю, що на мене хтось із висоти уважно дивиться. Моя уява серед хмар «намалювала» ангела, а може то і справді був ангел, який вказав на мене перстом, і це вселило в мені впевненість.
Після того я поїхав та й вступив до Одеської духовної семінарії. Митрополією не віталось призначення священника в село, де він виріс. Та на прохання громади мені таки дали парафію в Калинівському. У 2003 році ми збудували в селі новий великий храм, парафія відносилася до Московського патріархату. Я так прослужив два роки.
Одначе, здійснюючи служіння, постійно відчував якийсь внутрішній дискомфорт. Мені хотілось, аби Україна мала свою церкву. Я провів бесіди з прихожанами, і люди дослухались до моїх доводів, довірилися мені, бо знали з дитинства. Ми разом із громадою вирішили перейти до Київського патріархату.
І що тут почалось! Був величезний тиск на людей, на мене з боку духовенства Московського патріархату. Аж із самої Москви приїздили журналісти, розпитували мене, чому я вирішив так вчинити. Це було ж іще за часів Кучми, за кілька років до Помаранчевої революції. Мабуть, це був один із перших переходів від Московського патріархату до Київського. І головне: де? Вважайте, в центрі, де московіти вважали себе домінуючою, непохитною силою. Владика Іонофаній (Єлецких), архієпископ Херсонський і Таврійський, був тоді дуже великим поборником промосковської церкви. Його навіть підвищили до сану митрополита. Тоді ж з його подачі районний суд у нас відібрав храм і анулював перехід до Київського патріархату.
Апеляцію в обласному суді ми виграли, бо за мене вступилось майже все село — зібрали більше 600 підписів за перехід до Київського патріархату. Але у Верховному суді за 10 хвилин вирішили, що воля людей – ніщо, й церкву віддали Московському патріархату. Було дуже образливо, адже Верховний суд засідав уже після Помаранчевої революції, коли саме воля людей привела до президентства Віктора Ющенка.
«Я ще у 2005 році на собі відчув, що таке московська церква і її «руський мір»
Я вирішив не здаватись. Власний будинок переобладнав під невеличку капличку й там 15 років проводив богослужіння ураїнською. Чого тільки за цей час не було! Мене і били — лежав із струсом мозку в лікарні, і неодноразово підпалювали капличку, обмальовували паркан. Тобто всю руйнівну суть «русського міра» я пізнав на собі ще тоді.
Коли звільнилось місце у райцентрі Велика Олександрівка, мене перевели туди. Зробили у церкві невеличкий ремонт, я там купив будинок, і так ми жили оце три роки, доки не прийшли «асвабадітєлі русського міра». Добре, що мене прийняли у вашому селі, надали житло. Чи надовго тут, поки не знаю… Як розпорядиться Господь.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
