У квітні 1986 року Ніна Грукач із кількамісячною донечкою Юлею втікала з Переяслава від радіації після аварії на ЧАЕС – евакуювалася до родичів у Запоріжжя. А через 36 років уже Юля зі своїм місячним немовлям Марком із Києва втікає у Францію від смертельної загрози, яку несуть російські ракети, обстрілюючи українські міста. Переяслав City розповідає історію однієї евакуації та безмежно щиру допомогу французів українській родині, яка через два з половиною місяці повернулася додому.
«Я народжувала на четвертий день війни під обстрілами в Києві»
– Залишати Україну я не хотіла, та згодом все ж піддалася на вмовляння чоловіка Миколи, і то не відразу, – усміхаючись, розповідає молода жінка. – Погодилася лише після того, як приїхав до нас у Київ тато провідати внука і теж взявся агітувати мене. Пообіцяв, що вивезе нас на автомобілі.
Францію вибрали не випадково. Нас запросив знайомий француз Фред Жорженс, з яким я познайомилася у 2017 році. Він займався туристичним бізнесом, організовував поїздки до України, і йому потрібен був перекладач. Фреду порекомендували мене. Французів цікавило все: вони замовляли екскурсії до Чорнобиля, по Києву, у Львів, привозила я їх, звісно, й до нашого історичного Переяслава та інших міст України. Ми доволі плідно співпрацювали, Фред неодноразово приїздив сюди, і йому дуже сподобалась Україна. Він знайшов собі тут дружину, і навіть хотів поселитися в Бучі. Почав вивчати українську мову!
У перший же день повномасштабної війни, 24 лютого, вони з дружиною вирішили залишити Україну. Заїхали забрати й мене, проте я не погодилась, бо мала ось-ось народжувати. Фред узяв з мене слово, що відразу після пологів ми приїдемо до нього у Францію. 28 лютого в пологовому будинку в Києві, під обстрілами, я народила Марка. Через пару днів після пологів чоловік забрав нас із синочком додому – у квартиру на Березняках. Невдовзі приїхав тато і «взяли мене в оборот», доки я таки погодилася.
Анатолій Грукач разом із донькою Юлею та онуком у Монпельє.
За чотири доби на автомобілі проїхали 3125 кілометрів
– Спочатку я забрав дочку з онуком до Переяслава, – про дорогу розповідає вже Анатолій Грукач, 67 років. – А наступного дня, 17 березня, вирушили на Канів, далі на Білу Церкву, Сквиру, Вінницю, Рівне. Там неподалік поселились Юлині з Миколою друзі, у яких у Харкові розбомбили будинок. То ми забрали з собою до Франції і Сашу 5-річним сином Ростиславом. Далі поїхали на Закарпаття через Берегове – на кордон з Угорщиною. Зять Коля сповістив, що там були найменші черги на кордоні. Митний контроль пройшли швидко, хоча у харків’ян не було закордонних паспортів. Переночували в невеличкому готелі в Угорщині і вирушили до Словенії.
Усю дорогу Фред телефонував, контролював наш переїзд, радив, де краще зупинитися. На наступну ночівлю ми поселились в гірському готелі в Альпах: там нас чекали і зробили знижки за номери і за харчування. Наступного дня переїхали в Італію. В Турині нас зустрічали ще одні друзі, поселили у власному будинку, нагодували. А далі ми вже попрямували до Франції. За чотири доби проїхали 3125 кілометрів.
Ростислав з Харкова та Юлія на прогулянці у французькому парку-заповіднику
«Ми втікали не від бідності, а від війни»
– Поселились ми в будинку батьків Фреда у невеличкому селищі Мас-де-Лондр, що за 22 кілометри від Монпельє. Батько ж збирався за кілька днів повернутись додому, – продовжує розповідь Юля. – Проте, коли оцінив ситуацію й побачив, що без автомобіля мені з Марком буде сутужно, залишився з нами.
Селище, де ми жили, невеличке, нагадувало хутір, бо там було з десяток будинків і жодного магазину. Аби дістатись до лікарні чи до супермаркету, потрібне авто. Постійно звертатись до господарів із проханням кудись нас відвезти було б незручно, тим паче, що батьки Фреда – пенсіонери. Громадським транспортом їздити з немовлям теж не зовсім зручно. Тож тато лишився і я була дуже рада. Він же хотів якнайшвидше повернутись додому, а з ним, мала надію, і я з Марком.
Коли ми приїхали у Францію, то відразу зареєструвались як біженці, отримали допомогу по 550 євро на особу. Щоправда, батько отримав лише 240 євро, бо не захотів відразу ставати на облік. Ці гроші ми могли потратити лише на продукти та товари першої необхідності. Навіть не могли купити за них бензин, аби заправити авто.
Тоді я звернулась до комісії, яка нас реєструвала, із проханням дозволити купити пальне для автомобіля. Мені спочатку відповіли: «Якщо у вас є авто, то ви не такі бідні, щоб потребувати допомоги». Мабуть, зразу подумали, що ми з числа тих біженців, які в Європі шукають кращого життя.
Довелося пояснювати, що ми втекли з України не від бідності, а від бомбардувань та війни. А бензин нам потрібний для поїздок у магазин, у лікарню з немовлям, бо мешкаємо в невеличкому селищі. Зрештою, дійшли порозуміння, що наше авто – не розкіш, а лише засіб пересування, як колись казали в СРСР.
До нас скрізь ставились дуже добре
Вигляд на французьке місто Монпальє
– Попри цю історію, маю сказати, що де б ми не були, французи до нас дуже гарно ставились, – зауважує Юлія. – Фред дуже комунікабельний, познайомив нас із майже всіма своїми друзями, які жили не лише поруч з батьківською хатою, а і в інших селищах чи містечках. Сусіди батьків, Мірей та Ален, відразу запропонували мені з малим перейти жити до них. Хоч у батьків Фреда будинок просторий, двоповерховий, але ж і нас приїхало відразу п’ятеро. То вони, аби ми комфортніше почувалися, забрали мене з Марком до себе.
– Ми тільки приїхали, як Фред відразу повіз мене в сусіднє селище знайомити зі своїми друзями, – продовжує розповідь Анатолій Васильович. –Власник одного з овочевих магазинів, як тільки довідався, що ми приїхали з України, дав розпорядження своїм працівникам давати нам безкоштовно фрукти та овочі. Ще один господар невеличкої пекарні забезпечував нас свіжими багетами теж благодійно.
За кілька днів у сусідніх селищах люди довідались, що поряд живуть біженці з України, то до нашого будинку почалося справжнє паломництво! Нанесли нам купу різного одягу, іграшок для Марка, навіть купили йому візочок. Коли їхали додому, то не змогли всі подарунки забрати, бо вони не вмістились у багажник нашої «Мазди».
Будівля в селищі Мас-де-Лондр, занесена до списку архітектурної спадщини Франції
Навіть зуб протезували безкоштовно
– Одного дня Юля приходить і каже, що потрібно терміново їхати в лікарню, бо у Марка вона побачила якесь почервоніння. Я саме допомагав господарям косити газон: у них біля будинку майже гектар землі засіяний травою. Вони картоплю чи овочі, як ми, вдома не вирощують. Я в домашньому одязі так і поїхав.
У лікарні Марку зробили купу аналізів і навіть МРТ, виписали якісь ліки. Вже тут із переяславськими лікарями цю історію як обговорювали, то вони сказали, що таке буває майже у всіх хлопчиків, можна було нічого не робити і минулося б. А ось французькі медики як серйозно поставились до маленького пацієнта з України!
Згодом у мене заболів зуб та так, що аж щоку добряче «нагнало». Ми з Юлею, яка була за перекладача, поїхали в сусіднє селище в стоматологічний кабінет. Лікарка, молода дівчина, спочатку дала антибіотики й призначила візит через три дні. За цей час пухлина стухла, лікарка зробила рентген і сказала, що зуб потрібно видаляти. Вколола знеболювальні й вирвала його так, що я нічого й не відчув.
І знову призначила прийти через три дні. Втретє сідаю в крісло і думаю: що ж вона ще надумала? А вона зробила зліпок і того ж дня надвечір поставила мені… протез! Я ж запитую, скільки за це потрібно заплатити, бо ж розумію, що в нас це недешево, а в них і поготів. А вона у відповідь: «Ви ж із України, то з вас я гроші не беру». Уявляєте?!
Господарі не давали засиджуватись вдома
Селище Мас-де-Лондр, де жили переяславці
– Через кілька днів після приїзду, Маріам взялась агітувати нас на екскурсії найкрасивішими місцями півдня Франції, – розповідає далі Юлія. – Завдяки друзям ми побували у печерах, на красивому гірському озері, в заповідному лісі. Мірей та Ален, у яких я жила, рекомендували відвідати Іспанію. Від нашого селища до Барселони всього 200 кілометрів. Наші господарі постійно їздять туди на узбережжя на відпочинок. То в кінці нашого перебування у Франції чотири дні ми відпочивали на березі Середземного моря, номера в готелі забронював нам Фред.
Коли нам уже нікуди не хотілось їхати, Фред повіз нас до своєї сестри, що проживала у родовому будинку, який був збудований ще у 12 столітті! – додає Анатолій Васильович. – Точніше, спочатку це був водяний млин, який передавався як спадок із покоління в покоління. Потім його перебудували в будинок для проживання, залишивши в початковому вигляді кімнати самого млина. Там на перекритті лежать здоровенні сволоки, і Фред запевняв, що вони зроблені саме в 12 столітті.
Архітектура Монпальє
Фред опікувався не лише нами
– Про це ми дізнались на Великдень коли він запросив до будинку батьків усіх українців, які за його допомоги втекли від війни у Францію, та французів у яких вони жили. Загалом гостей було понад 50 осіб. Люди були дуже задоволені від уваги яку приділили господарі, – зазначив Анатолій Васильович
Юля також зауважила, що в перші дні війни, як тільки Фред із дружиною виїхали вона йому зателефонувала з проханням допомогти київським лікарням певними ліками. На той час Фред ще був у дорозі, перебували в Польщі. Однак зумів швидко зібрати тридцять тонн необхідних медикаментів та відправив їх до Києва.
Дорогою додому відвідали Рим
– Як тільки я довідалась, що до Києва почали повертатись посольства, закомандувала батьку збиратись в дорогу, – каже Юля.
– Та я ж був давно не проти, – засміявся він. – Я ще з осені купив сортову картоплю, то ж не міг допустити, щоб вона гнила в погребі! Але сказав Юлі, щоб все ж із чоловіком порадилася. Зять, звісно, переживав, умовляв ще побути трохи, рано повертатися.
– А я йому пояснила так: «Не для того народила тобі сина, щоб він перші місяці свого життя жив без батька!» То Микола і замовк.
Гроші, які у нас залишилися, ми віддали господарям, аби хоч частково компенсувати витрати на комунальні платежі. А повертаючись в Україну, заїхали ще й у столицю Італії Рим. Додому приїхали на початку червня.
Анатолій Васильович завіз доньку до чоловіка в Київ, а сам з Олександрою та Ростиславом поїхали до Переяслава. Вони й зараз проживають у його будинку, чекаючи кінця війни.
Наступного дня після приїзду Анатолій Грукач виорав город та посадив свою сортову картоплю. Засівати землю травою категорично відмовився: «Ми ж не французи, у нас свої порядки!»
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
