Олександр Тищенко, 33 роки, професійний спортсмен, баскетболіст, в сезоні 2021/22 років капітан команди МБК «Миколаїв». Перші кроки в баскетболі зробив у Переяславі під керівництвом Алли Бикової. В 2002 році, коли йому виповнилось 13, поїхав в Білу Церкву в спортивний інтернат, який закінчив у 2006 році. Тоді ж, у 17 років, розпочав спортивну кар’єру, коли підписав свій перший професійний контракт із баскетбольним клубом «Київ».
Про війну завчасно попередили американці
– Війна застала мене в Миколаєві. Не скажу, що зненацька, тому що за кілька тижнів до її початку наші хлопці з команди, американці, отримали попередження із своїх посольств, листи та дзвінки від батьків із проханням якнайшвидше виїхати з України. Ще в перших числах лютого в команді вже відчувалося напруження. До мене, як до капітана команди, у роздягальні один за одним підходили американці з одним запитанням: «Що нам робити?» А що я їм міг відповісти, якщо в нас 25 лютого мала відбутися відповідальна гра із «Кривбасом».
Олександр Тіщенко ( другий зліва) в МБК Миколаїв
Десь за тиждень до початку повномасштабного вторгнення і активних бойових дій три американські баскетболісти таки залишили розташування команди. Із легіонерів залишилось два гравці: один із Хорватії та один із США. Вони поїхали додому відразу після вторгнення росіян в Україну.
"Війна застала мене в Миколаєві"
У мене також була можливість виїхати в той же день, навіть надійшли пропозиції продовжити спортивну кар’єру за кордоном. Але керівництво клубу запевняло нас, що все буде добре, не варто поспішати. Ми, як законослухняні люди, бо підписали контракт, тож не мали права без рішення керівництва залишити команду. Проте ніякого рішення ми так і не дочекались.
Виїхати з Миколаєва було проблемно
– У четвер війна почалась, а в понеділок уже не було можливості виїхати з Миколаєва, бо розвели міст через річку Південний Буг. Тож ті гравці, які покинули розташування команди до неділі, ще благополучно вибрались з міста. Залишився я та гравець із Дніпра Ігор Дубоненко.
Ігор на десять років молодший за мене, жили ми по-сусідству, товаришували. До нього якраз напередодні війни приїхала дівчина Оленка. Ігор, мабуть, по молодості не поспішав із від’їздом. І я, відчуваючи за нього відповідальність, теж залишився. Зрозумівши, що виїхати не маємо змоги, ми з ним пішли у військкомат. Зазначу, що в Миколаєві баскетбол – спорт №1, і через це всіх гравців там знають в обличчя. Тож із військкомату нас відправили додому та сказали, що ми маємо забивати м’ячі, а воювати є кому й без нас.
Дійсно, черги на запис до війська були величезні. Миколаїв готувався до оборони: у місті робили барикади із мішків з піском, то ми з Ігорем спочатку працювали там. Потім нас попросили допомогти в евакуації економічного відділу облради із поверхів до підвального приміщення. Ми переносили столи, комп’ютери, потім допомагали місцевим волонтерам. У перші два тижні я додому приходив лише ночувати. Згодом, коли всі «окопалися», нам уже не було роботи. Більше часу лишався у квартирі, нікуди не виходив.
Добре відчув перший приліт ракети
– Вибухи лунали скрізь. Під час сигналів повітряної оборони разом із жителями будинку спускався до підземного паркінгу. Я жив на 6 поверсі, ліфт на час тривоги відключали, тобто в підвал бігли сходами. Кілька разів було так, що я заскакую в підвал на руках з двома малюками, яких підхоплював дорогою на ходу, і ще додатково у кожній руці тримав по чужій сумці. Уже на паркінгу починаємо розбиратись: де чиї діти, і чиї речі я ніс...
Іноді, під час обстрілів, телефонувала мама та питала мене: «Що це у вас так голосно бухкає»? – «Та то я музику слухаю», відказував їй. Я усвідомлював, що мама дуже за мене хвилюється, тож не хотів її засмучувати. Ось тут я зрозумів хлопців американців, які виїхали: вони втекли не через страх війни, а поїхали, аби за них не хвилювались рідні та близькі люди.
Перший приліт ракети я відчув, коли вона влучила в казарми, які розміщені за кілометр-півтора від мого будинку. Було таке відчуття, ніби всі внутрішні органи аж заколихались у тілі.
"Керівництво клубу МБК «Миколаїв» запевняло нас, що все буде добре, але ніякого рішення ми так і не дочекались..."
Війна не війна, а за квартиру плати
– Підштовхнула мене до якихось подальших дій господарка квартири, у якої клуб орендував житло. Вона зателефонувала та запитала, чи буду я платити за квартиру? Я відказав, що за квартиру має платити клуб, а із власних коштів я платити не буду. Спочатку, навіть, хотів із нею посваритися, мов іде війна, а вам гроші подавай. А потім подумав, а чого й справді я маю тут під обстрілами залишатися?
Пішов до Ігоря Дубоненка із пропозицією спробувати виїхати, як то кажуть, на «велику землю». Він погодився, але сказав, що я маю їхати першим, а потім він мені вслід. Вранці, коли я викликав таксомотор, раптом по всьому місту відключили електроенергію, пропав зв'язок і з мобільним оператором, я не зрозумів, чи встигли прийняти моє замовлення. Все ж вийшов у двір й побачив, що «мотор» уже чекає.
У Миколаєві баскетбол – спорт №1, і через це всіх гравців там знають в обличчя
До Одеси довезли таксисти
– Таксист довіз мене до Варварівського мосту в Миколаїв. Там вишикувалась величезна черга, охочих виїхати на другий берег Південного Бугу. Завдяки тому, що в черзі стояв інший таксист, партнер мого перевізника, я пересів туди і до вечора переїхав на правий берег річки. Скільки це мені коштувало казати не буду, але насправді гроші заплатив «великі».
На правому березі, на зупинці транспорту, вже ходили наші військові і всім чоловікам виписували повістку. Мені теж вручили і сказали з’явитись у військкомат там, куди я їду.
Звідти відправлялись автобуси лише із жінками та дітьми, чоловіків не брали. Я почав трохи хвилюватись, бо наближалась комендантська година і тоді через блокпости нікого не пропустять. Раптом під’їздить таксі і молодий хлопчина за кермом пропонує відвезти до Одеси за 5 тисяч гривень. Я відразу погодився. Їхали ми якимись польовими дорогами в об’їзд блокпостів. Приїхавши в Одесу, зателефонував куму, який там живе. Переночував у нього, а вранці дізнався, що можна виїхати фірмовим потягом «Чорноморець». Дітей і жінок Укрзалізниця вже евакуювала безкоштовно, я ж купив квиток і поїхав на Київ.
"Повністю адаптуватися до «мирного», якщо можна так сказати в умовах війни, життя зумів лише за 4-5 днів"
У Переяславі записався у тероборону
– Додому приїхав 16 березня, якраз на день народження мами. Підходжу до під’їзду, бачу діток, які граються на майданчику, навколо лунає сміх. Подалі старші хлопці ганяють м’яча, на лавочці під під’їздом сидять жіночки та мирно спілкуються між собою. Знаєте, йде таке собі мирне, цивільне життя.
Олександр Тищенко в Переяславі в офісі Переяслав.City
Я мимохіть зупинився, просто ступор якийсь напав. За той час, що був у Миколаєві не бачив ні посмішок, не чув щасливих дитячих голосів. Всі там ходили сумні, пригнічені. Мені на мить здалось що все навколо це сон, і я не знаю, що було сном: чи те що було у Миколаєві, чи те що відбувається в цю мить у Переяславі…
Повністю адаптуватися до «мирного», якщо можна так сказати в умовах війни, життя зумів лише за 4-5 днів. Ще будучи в Одесі зателефонував Ігорю Дубоненку та розповів, як вибрався із Миколаєва. Пізніше він відзвонився, що з Оленкою за моїм досвідом виїхав на таксі до Одеси, а звідти до Дніпра.
В Переяславі я пішов до військкомату, але там мені сказали майже так, як і в Миколаєві: поки на фронті є кому воювати. То я записався в тероборону Переяслава, ходив на чергування на блокпости до травня. Відколи нас зняли з чергувань, дотепер сиджу дома без роботи.
Американці, які грали в нашій команді, телефонували майже щодня, і питання було одне «how are you?» – як ти? Відказую, що про наші справи розповідають у новинах по всьому світові. Пропонували мені вислати гроші, відказував, якщо хочете допомогти країні, то у вас там є всілякі фонди здавайте гроші туди.
Чекаємо закінчення війни, аби знову зібратися командою. Були такі чутки, що баскетбольні клуби суперліги хочуть розподілити по закордонних чемпіонатах. Але віриться слабо, бо для цього потрібні чималі кошти. Тож поки що я безробітний.
"Чекаю закінчення війни, аби знову зібратися командою"
Наприкінці розмови Олександр жартома зауважив, якщо комусь потрібно почепити штори чи замінити лампочки у люстрах, то він, зі своїм зростом 2 метри 6 сантиметрів зробить це без драбин та стільців. Недорого! – наголосив, усміхаючись.
За час професійної кар’єри баскетболіста Олександр Тищенко він став двократним чемпіоном України з баскетболу суперліги, член збірної України грав у таких українських командах: «Київ», «Будівельник», «БІПА», БК «Одеса», «Київ-Баскет», «Харківські соколи», «Тернопіль» та МБК «Миколаїв».
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
