Минулого тижня в Переяславі роздавали гуманітарну допомогу вимушеним переселенцям із зони бойових дій. До будівлі НЦК «Зустріч» зранку вже стояла величезна черга. Керівник гуманітарного штабу Переяславської громади Валентин Шуткевич (43 роки) розповів:
Роздали 500 пакунків із продуктами
– Допомогу видаємо тим, хто евакуювався з гарячих точок, із окупованих територій, з місць, де зараз відбуваються бойові дії. У подальшому плануємо практикувати видачу пайків за запитом людей раз на 2-3 тижні.
Зараз ми отримали 500 пакунків продуктових наборів, вагою по 12 кілограмів кожний, від міжнародної благодійної організації «World central kitchen» (світова центральна кухня). Вони займаються благодійною діяльністю по всьому світові. Завдяки їм лише у Київській області щодня готуються близько 300 тисяч порцій гарячих обідів для вимушених переселенців та інших, хто потребує допомоги. Ми з цією організацією налагодили тісну співпрацю, тож запропонували їм свій центр як своєрідний хаб, який працюватиме не лише на Переяславську громаду, а і на сусідні громади Бориспільського району.
Роздали продуктові набори, вагою по 12 кілограмів кожен
Двічі втікали від війни
У черзі за продуктовими пакунками стоять люди різного віку. Вони знайшли прихисток у Переяславі, вимушено покинувши свої домівки в різних містах. Не всі з них погоджуються на інтерв’ю: хтось не хоче згадувати про пережите, хтось уникає називати своє ім’я, маючи на те підстави.
Як ось Тамара і Тетяна, які 16 травня приїхали до Переяслава із Святогірська. Кажуть, побоюються фотографуватися, аби ніде не побачили недобрі люди, бо на окупованій території залишились їхні рідні, то щоб у них не було потім зайвих проблем.
Жінки розповіли, що вже двічі стали біженцями. Спочатку вони виїхали із Донецька до Святогірська. Там їх поселили в одному з пансіонатів, а потім, коли стало гаряче й там, евакуювалися до Переяслава. Нині знімають кімнату у приватному будинку на вул. Золотоніське шосе.
Про гуманітарну допомогу дізнались випадково: сповістив господар, у якого жінки знімають кімнату. Він же на власному авто й привіз їх сюди.
Харків’янка Вікторія з двома дітками, разом із зовицею та її дитиною приїхали до Переяслава ще 6 березня.
Вікторія з Харкова отримала гуманітарну допомогу для своєї родини та родини зовиці
– Там було реально страшно залишатись, – розповідає молода мама. – Постійні обстріли, бомбардування – для дітей це був страшний стрес. Нашу квартиру розбомбило, тож вирішили кудись тікати. Скажу чесно, за кордон їхати зовсім не хотілось. Обдзвонила всіх родичів, знайомих, і мені сказали, що в Переяслав їхати безпечно, тож і приїхали. Проживаємо великою родиною в мікрорайоні Борисівка. Проте, як тільки закінчаться бойові дії, плануємо повернутись до Харкова. Адже там було наше життя, там моя робота – я працювала інженером-проектувальником електричних мереж. Там залишилися мої друзі, друзі моїх дітей… Тому неодмінно повернемось й будемо працювати на відбудову нашого Харкова. Дуже за ним сумую, кожного дня читаю в інтернеті, що там відбувається, і плачу через «прильоти»…
Такий набір продуктів отримали тимчасові переселенці
Дуже вдячна міській владі за цю допомогу, вона для нас, звісно, актуальна. Вже почали готувати дітей до школи, то гроші відкладаємо на ці потреби: одяг, взуття, приладдя. То тепер хоч якусь копійку зекономимо на продуктах.
З Чернігова їхали 12 годин
Ірина Волошенюк (51 рік) з Чернігова приїхала до Переяслава на запрошення сестри. Іринин чоловік – офіцер-прикордонник. Вона від початку війни втратила з ним зв’язок, й майже місяць не знала взагалі – живий він, чи ні. Як виявилось, він увесь цей час перебував в оточенні, і коли тільки опинилися в безпечному місці, зміг дати про себе звістку. Увесь цей час для жінки був наче страшний сон.
Ірина з Чернігова в Переяславі плела маскувальні сітки та шила "розгрузки"
– Мою квартиру в Чернігові розбомбили, – розповідає – У «гості» до нас прилетіла касетна бомба. Постраждало три під’їзди, в тому числі й мій. Неподалік жила мама, то я із донькою та онукою перебралась до неї. Щоб підготуватися до початку вуличних боїв, мер міста звернувся із проханням до жителів допомогти в приготуванні «коктейлів Молотова». Ми у дворах його колотили та розливали в пляшки. Варили картоплю та відносили хлопцям, які стояли на блокпостах. Поки щось робиш, то відволікаєшся від різних важких думок. – зауважила Ірина.
Переживши серію обстрілів, Іринина донька наполягла залишити Чернігів, поки є ще на чому їхати.
– Багато автомобілів, які стояли під будинком чи навіть в гаражах, постраждали від бомбардувань, – продовжила розповідь жінка. – То ми вирішили прийняти запрошення сестри Валі, яка телефонувала нам відразу, ще в лютому. З Чернігова виїхали 5 березня, коли у місті вже йшли вуличні бої. До Переяслава разом із нами поїхала ціла колона машин: чотири буси та п’ять легкових автомобілів із моїми друзями та знайомими. Двісті кілометрів від Чернігова до Переяслава їхали 12 годин! Через постійні обстріли траси мусили їхати якимись польовими дорогами, ховалися в лісосмугах. Це був просто жах Господній, а не поїздка…
Коли наша колона прибула до Переяслава, то сестричка нас зустріла, нагодувала. За багато днів ми вперше поїли нормально, по-людськи – із тарілок, пили чай із чашок… Першу ніч всі хоч і спали покотом на полу, але ми були щасливі. Бо вже не чули вибухів, могли спокійно вийти у двір, та зрештою, просто помитися теплою водою.
Всіх, хто приїхав зі мною, розселили по хатах родичів Валі, Тоні та Сергія, а також їхніх друзів. Я дуже вдячна переяславцям за такий прийом. Пізніше багато людей, хто їхав в евакуацію на західну Україну, зупинялись у нас на ночівлю й нікому не було відмови.
Ірина наголосила, що у Переяславі вони не сидять без діла. Ходили до школи плели сітки, потім стали шити «розгрузки» та заготовки під бронежилети. Проте, як би їм тут гарно ведеться, всі очікують закінчення війни перемогою України та жадають повернутися додому у Чернігів.
Морально тяжко жити в окупації
Із Голої Пристані, що на Херсонщині, евакуювалася в Переяслав до родичів чоловіка 52-річна Наталя:
Наталя із Голої Пристані не хоче вчити дітей за вказівками окупантів
– Мій чоловік помер два роки тому. Самій жити в окупації морально тяжко й страшно. Я – вчителька, і коли окупанти стали збирати нас до школи, аби розповісти, як ми маємо навчати дітей, то зібралась, зачинила хату, знайшла приватного перевізника і виїхала через Запорізьку область до Переяслава. Тішуся, що жива та здорова. Якщо вдасться знайти тут житло та роботу, то, можливо, й залишуся. Що там із моїм будинком – не знаю. Тут живу за рахунок того, що держава платить обіцяну третину зарплати та ось надають нам всіляку гуманітарну допомогу.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
