Переяславка Інна Марченко (50 років) возить волонтерську допомогу та індивідуальні посилки для воїнів туди, де найбільша небезпека – на першу лінію фронту. Ми зустрілися напередодні її чергового виїзду на схід України, третього за місяць.
Захисникам не вистачає спорядження
Зустрітися з Інною не так просто: за кілька днів перед поїздкою вона з різних місць звозить провіант, спальні мішки й палатки, одяг та взуття, маскувальні сітки, техніку і навіть автомобілі, які доправлятиме воїнам. Плюс десятки телефонних дзвінків щодня.
Земляки самі її знаходять і просять передати все, що напекли, приготували та зібрали для українських захисників. Найчастіше жінки передають посилки своїм чоловікам і синам. Інна нещодавно повернулася з Херсонщини – переганяла автомобіль медику з Переяслава, а разом з тим порадувала іншими гостинцями військовиків. І ось знову збирається в дорогу туди, де несуть службу більше сотні воїнів із Переяславщини.
Найбільше захисники потребують спорядження
– Пряма комунікація з хлопцями, спілкування з ними в тих умовах, де вони захищають Україну, надихає нас не зупинятися, продовжувати працювати на перемогу, – розповідає волонтерка. – Продукти туди возимо вже просто, щоб порадувати хлопців чимось домашнім і смачненьким. Адже зараз найголовніше для них – військове спорядження. Це різні тактичні речі: дальноміри, приціли, оптика, тепловізори, рації. Одяг завжди потрібний, бо в окопах і польових умовах дуже швидко зношується. Військові також просять намети, щоб було де спати.
Автомобілі на передовій – це розхідний матеріал, їх часто обстрілюють. Ми для цього шукаємо дешевші вживані автівки. Проте спершу їх віддаємо на техогляд і ремонт, який може затягнути й на десятки тисяч гривень.
Інна доправляє допомогу на найнебезпечніші напрямки
У напад росії мало хто вірив
Війна для Інни почалася вісім років тому. Ще за часів Майдану жінка почала волонтерити. Вона віддано горіла всі ці роки, допомагаючи воїнам АТО за покликом серця. Каже, була такою з дитинства – активна та смілива, завжди відстоювала справедливість. В душі виношувала надію і мріяла про мир, про повне припинення будь-яких воєнних дій в Україні. Водночас розуміла, що бойові дії на сході країни рано чи пізно перетворяться у повномасштабну війну. Щоб мати ресурс на прожиття, працювала інспектором з благоустрою у Переяславській міській раді, потім влаштувалася в охорону мережі київських супермаркетів.
У 2015 році разом із іншими небайдужими містянами та учасниками АТО увійшла до громадського формування «Переяславська варта правопорядку», створеного згідно з законом України про участь в охороні громадського порядку і державного кордону.
Інна точно знає: її місце поруч із захисниками
Незадовго до повномасштабного вторгнення, коли ситуація в країні ставала все напруженішою, члени формування звернулися до посадовців міськради з пропозицією готувати місто до можливої війни – облаштувати бомбосховища, провести інструктаж людей, як діяти у випадку ракетної атаки, каже Інна. Але у повномасштабне вторгнення мало хто вірив…
А на світанку 24 лютого переяславка точно знала: її місце поруч із захисниками України, тому уклала контракт добровольця місцевої тероборони. А в цей час донька Інни народжувала дитину в підвалі пологового будинку у Черкасах.
– Мій колишній троюрідний брат, який живе у росії, сказав мені: «Вам захід дав стільки озброєння, тому росія й напала. Ми хотіли, щоб були три братніх народи – росіяни, білоруси, українці». Чомусь українців він ще й назвав останніми.
З 25 лютого ми не спілкуємося, хоча було багато моментів, коли хотілося набрати і сказати все, що я думаю про нього і всіх жителів росії. Якщо щось неправильно робиться в країні, народ повинен повстати, навіть попри страх отримати по голові. Правда і справедливість мають перемагати. Моя донька народжує у підвалі пологового будинку, бомбардують наші міста, вбивають людей, і він розказуватиме мені про братні народи?!
У Інни є власна каска із зображенням сови
Тож Інна Марченко повернулася до активного волонтерства, завдяки набутому досвіду, організаційним здібностям та вмінню підтримувати контакти, вона оперативно домовлялася про допомогу з фондами, церквами та спонсорами. Багато в чому сприяли друзі. Так киянин Руслан Клименко, з яким жінка потоваришувала під час спортивних змагань «Дика гонка», допоміг дістати тепловізор для переяславських військовиків.
Нещодавно на зібрані кошти придбали дальномір вартістю 64 тисячі гривень. Цього разу доправлять автомобіль Mercedes ML для виконання бойових завдань. Автівку подарували благодійники, але привести її до ладу довелося волонтерці – запчастини і ремонт обійшлися у 23 тисячі гривень.
Хлопці з Переяславщини радіють гостинцям
"Кладіть їм згущене молоко, а не спиртне"
Інна каже, що відчутну гуманітарну допомогу протягом цього часу їхній волонтерський штаб отримував із Польщі, зокрема, від польської католицької церкви. У просторе приміщення біля кафе «Еклер», яким поділився місцевий підприємець Володимир Башмак, волонтерка зі своїми помічниками звозила вантажі. Їх потім доставляла і військовим на передову, і постраждалим від війни цивільним, наприклад, у чернігівський дитячий будинок.
Та в якийсь момент навіть Польща стала постачати менше, бо з’ясувалося, що в Україні деякі хвацькі «волонтери» второпали, як нажитися на добрій волі країн, які нам допомагають, і стали продавати гуманітарку магазинам, стверджує Інна. І це непоодинокий випадок, на жаль.
Найприємніше - розпаковувати посилки з дому
– Під час останньої поїздки нас у Дніпрі зупинила поліція, перевірили вантаж, зафіксували все, що веземо, щоб убезпечити цю допомогу від розкрадання і розповсюдження по супермаркетах, – зазначає переяславка.
А ще згадує, як «турботливі» матері в одну з перших поїздок принесли синам передачі. Коли їх, не передивившись вдома, доставили на передову, виявили в коробках кілька десятків літрів алкоголю. Офіцеру довелося відкрити і перевірити всі посилки.
– Категорично не можна передавати хлопцям спиртне! Ви ж цим самим власноруч підштовхуєте їх до смерті! – обурюється волонтерка. – Краще кладіть їм солодощі. Он у клубі мікрорайону Карань дівчата плетуть маскувальні сітки, а в рулони загортають ласощі – згущене молоко, печиво, цукерки. Коли хлопці розгорнули одну і побачили такий «сюрприз», мерщій і з радістю розпаковували всі інші згортки, – усміхається Інна.
"Як її не любити?"
На армію вираховують із зарплати. Цього достатньо?
У «відрядження» Інна вирушає лише з двома водіями, які дорогою змінюють один одного. Звісно ж запитую, чи не страшно їй – жінці, їхати в саме пекло, ризикуючи життям. Усміхаючись, каже: якщо судилося, ракета застане і у «тиловому» Переяславі, і на передовій. Але розуміє – дорога може бути в один кінець.
– Рішення возити туди допомогу було продиктоване одним мотивом: якщо ми цього не робитимемо, то як житимуть наші діти й онуки? У мене є чоловік – на щастя, змирився з моїм вибором, двоє дітей, четверо онуків. Якби не вони, мабуть, я б уже давно була там, поруч із хлопцями.
Коли їздили між позиціями, мені й наш водій казав: «Ти ненормальна!». Біля Краматорська, вже коли мали повертатися назад, командир затримав на якусь годину, щоб владнати питання з документами. Пізніше дізналися, що в цей час «прилетіло» туди, де ми мали проїжджати. Доля чи що це? Я не знаю… – вдумливо каже Інна.
Дорогою часто зустрічаються місця "прильотів"
Залучившись підтримкою земляків, Інна почала доставляти захисникам речі та продукти харчування прямо на фронт. Втомлюється, виснажується емоційно, але знає – там воїнам, які боронять безпеку країни, у цей час холодно і голодно, спекотно і страшно, і геть несолодко.
– Найважче було забирати особисті речі «двохсотих», щоб передати рідним. Коли я бачу, як люди тут продовжують розважатися, влаштовувати банкети, мені хочеться плакати.
Заходжу в магазин, чоловіки на касі скуповують алкоголь на 800 гривень. Не втримуюсь, кажу, що краще б тими коштами допомогли армії. Один відповідає: «В мене на армію вираховують із зарплати». Ви вважаєте, що цього достатньо? За те, що ви спокійно спите і ходите містом?! – обурюється Інна.
Інна продовжуватиме допомагати захисникам до перемоги
"Тоді збирали чотири автомобілі за день, а тепер один за тиждень"
У сьомій школі досі діє ініціативна група, яка збирає гуманітарну допомогу від переяславців, і передає воїнам через Інну Марченко. Вчителька початкових класів Ніна Климас розповідає, що вони в перші тижні після 24 лютого за день могли вивезти й чотири автомобілі з провізією, то зараз ледь назбирують один за тиждень.
Дехто ще приносить городину – молоду картоплю, кабачки, огірки, домашню випічку, одяг. А здебільшого люди стомилися або призвичаїлися, що тут тихо, а війна десь там, далеко, каже Ніна Володимирівна. Жінка з перших вуст знає про потреби військовослужбовців – її єдиний син теж нині там, на передовій.
– Коли спекотно, хлопці дуже просять засоби від комарів. Постійно потрібні гумові капці, білизна, шкарпетки, футболки, багато питної води. З продуктів – їжа швидкого приготування або те, що не псується. Особливо солодощі – це заряд енергії, яка дуже потрібна під час виснажливих боїв. Можна у маленькі пакетики пофасувати горіхи та сухофрукти, які зручно носити з собою в кишені. Дуже люблять хлопці домашню випічку. Є одне подружжя, яке вже закінчує п'ятий мішок борошна – регулярно печуть і приносять пиріжки, але скромно не називають своє прізвище.
Переяславський підприємець Сергій Булай займається виготовленням шкіряних виробів. З початку війни регулярно постачає військовикам ремені, а віднедавна «прикрашає» їх вигравіруваною знаменитою фразою про російський корабель. Крім того передає футболки та білизну зі своїх магазинів одягу. Його дружина Таїсія із залишків шкіри виготовила ладанки, які освятили у церкві і передали бійцям. Тепер вони оберігають наших воїнів на фронті.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
