У селі Велика Каратуль Переяславської громади у ФАПі віднедавна працює нова сімейна лікарка. Її попередниця Вікторія Михайлик пішла в декретну відпустку. Ніна КУЗНЄЦОВА, 53 роки, приїхала із селища Слатине Дергачівського району на Харківщині. Там вона понад 20 років працювала сімейним лікарем. Та після 24 лютого жінка вимушена була покинути рідний дім, адже їхнє село опинилося в «сірій» зоні бойових дій.
– Ми виїхали, бо залишатися було надто небезпечно. Із близько 8 тисяч жителів у селі лишалося майже 200 людей, які вже нікуди не тікали. Не хотіли лишати свої домівки. Ми із сусідкою вирішили їхати, бо дізналися, що очікується наступ.
Перша ворожа ракета прилетіла в залізничний вокзал Слатиного
Ніна Анатоліївна пригадує, що у ніч з 24 на 25 лютого були запеклі бої. На ранок вулиці заповнилися покинутими російськими автомобілями і танками, бо ЗСУ відбили цю територію в окупантів.
– На той час у районі вже нічого не працювало: ні магазини, ні обслуговуючі заклади. Не було ні світла, ні води, жодного зв’язку, а тим більше інтернету. Ми були в повній ізоляції, нічого не знали, що відбувається довкола. Тільки вибухи і стрілянина. Без вибухів не минав жоден день. Перше, куди поцілили вороги, це залізничний вокзал, потім церква, потім школа…
Школу в Слатиному розбомбили одну з перших інфраструктурних об'єктів
Далеко від хати ніхто не відходив, хіба що до сусідів на вулиці. Новин ми не знали, бо не було комунікацій. Електроенергії не стало 3 березня, то берегли заряд телефону і вмикали тільки тоді, коли треба було передзвонити. Зв’язок був тільки в певних місцях – ми називали їх переговорними пунктами. Якось прийшла сусідка і каже, що всі вже виїхали, чого чекати? То й ми вирішили евакуйовуватися.
Ввечері Ніна Кузнєцова із сусідкою поспішно склали сумки, взяли тільки найнеобхідніші речі: документи і дещо з одягу на перший час, адже планували через кілька тижнів повернутися додому.
Магазини в центрі смт. Слатине
– Їхати було страшно, адже могли поцілити в машину, але, слава Богу, минулося і дорога склалася нормальною. В Україні в мене родичів немає – найближчі в Молдові. Тому поїхали до знайомих в село Ташань. Евакуювалася я зі своєю старенькою мамою, якій вже понад 80 років. Вдома лишалися тільки дві собаки, яких годував наш сусід. Але одну собаку Боню нам привезли із дому. Діти мої найняли машину і нам привезли його, тому можна сказати, що переїхали ми всі.
"Вдома лишалися тільки дві собаки, яких годував наш сусід. Але одну собаку Боню нам привезли із дому"
На Переяславщині нас прийняли дуже гарно, жили ми з мамою окремо в хатині. Але ж ті виплати, які ми отримуємо як переселенці, дуже незначні, тому я вирішила шукати роботу, у мене ж чималий стаж у медицині.
– Якось ми їздили у Переяслав і були поблизу лікарні. Я вирішила зайти і запитати в адміністрації, чи немає в них вакансії. Якщо ж ні, то хоча б у резерв поставили. Але мені відразу запропонували роботу у Великій Каратулі, куди саме шукали лікаря. Я відразу ж погодилася. Працюю тут на пів ставки, бо хоча на попередній роботі трудові відносини і припинені, але офіційно я там ще працевлаштована, тому тут ніби як за сумісництвом.
Мабуть, я все ж сподіваюся, що повернуся додому, хоча мені й тут дуже подобається. Як тільки розпочала тут працювати, відразу ж дали житло нам з мамою. Звісно, ще до всього нового звикаємо. Але пацієнти, які приходять на огляд, дуже привітні, людяні, то потроху вже почуваюся, як і в рідному селі. Дуже вдячна працівникам сільської ради, старості Валентині Зінченко, а особливо керівнику господарства Григорію Степановичу Поралу, які допомагають нам усім, чим можуть.
Ніна Анатоліївна часто телефонує додому сусідам, щоби дізнатися ситуацію, запитати про свій будинок. На жаль, позитивних новин досі немає, в село поки що ніхто не повертається. Щодо планів, то Ніна Анатоліївна каже, що до весни точно додому не повернеться, адже односельчани кажуть, що прогнози невтішні.
Будинок кумів пані Ніни був розтрощений вщент. Він знаходився за три хати від помешкання лікарки
– Із тих 200 чоловік, котрі залишалися в селі до останнього, частина теж виїхала і ще їдуть, хто куди може. Сусіди кажуть, що там робиться жахіття. Я вчора (21 липня – авт.) телефонувала, то вибухи у слухавку чула щохвилини.
Знайомий, який доглядає наш дім, спить постійно в підвалі. Каже, цілодобово сидить там, навіть до вбиральні сходити не може, бо постійно обстрілюють. У його будинку вікна вже давно повилітали.
А ще одні близькі знайомі недавно телефонували, розказали, що були біля мого будинку і з ним все добре, цілий, а коли під’їхали до свого, то побачили, що він вщент згорів від ворожої ракети. І це їм ще пощастило, що вони поїхали з дому, бо не минуло й години, як туди «прилетіло». Там, як на пороховій бочці, ситуація змінюється щосекунди.
Ніна Кузнєцова каже, що в їхньому селищі до початку цієї війни до росіян всі ставилися нормально: у більшості жителів у росії живуть родичі. До кордону з Бєлгородською областю – близько 20 кілометрів дороги.
Розмовляють всі суржиком, чистої української чи російської мови не почуєш. Та ніхто не хотів би жити у відокремленій якійсь республіці, тим більше, у складі росії.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
