Весь цей надскладний період із початку війни працівники Центру надання соціальних послуг та соціальної інтеграції в Переяславі ні на день не лишали без уваги своїх підопічних. Навіть під звуки повітряних тривог, попри небезпеку, вони самовіддано курсують містом – пішки або на велосипедах, і надалі навідують та піклуються про одиноких пенсіонерів, маломобільних людей та людей з інвалідністю. Як у нинішніх умовах живуть ті, хто не можуть врятуватися від війни?
Саме з відділення надання соціальної допомоги на дому 30 років тому почався розвиток сфери соціальних послуг у Переяславі. У 1993 році під тільки-но створену службу, яка тоді називалася Центром соціального захисту пенсіонерів та інвалідів, міська рада виділила недобудоване приміщення по вулиці Сковороди, 11. Тут починала свою трудову діяльність Раїса Петрівна Голованова — директорка Центру.
Нині в затишно облаштованому двоповерховому будинку розміщене відділення організації надання адресної натуральної допомоги, кабінет лікаря та фізкабінет, перукарня, банк одягу й пункт обігріву для безхатченків, який працює взимку.
У цьому приміщенні базуються 28 соціальних працівників, які допомагають 262 підопічним міста та сіл Переяславської громади. Війна внесла корективи в життя відділення. Виробничу нараду, яку щотижня проводить із колегами завідувачка Лариса Шульга, цього разу починає директорка центру Раїса Голованова — проводить інструктаж, як діяти та надавати першу медичну допомогу клієнтам центру в разі обстрілів, якщо небезпека застала працівників у них вдома.
Раїса Голованова проводить нараду з соціальними працівниками
— У приватному секторі краще вийти з будинку і сховатися на подвір'ї або в овочесховищі, у якому заздалегідь необхідно забезпечити запас води, продуктів, підготувати свічку, ліхтарики, живлення для мобільного. У багатоквартирному будинку ситуація ускладнюється, бо здебільшого наші пацієнти не можуть самотужки спуститися до укриття, а ліфтом під час повітряної тривоги бажано не користуватися. Тож проводимо людей у найбезпечніше місце у квартирі – це санвузол або коридор за двома глухими стінами. Підготуйте ковдри або теплі куртки, якими можна накрити людину, щоб уникнути поранень у разі, якщо розбивається дзеркало або плитка. Якщо людина прикута до ліжка, перекотіть ліжко на коліщатках подалі від вікон або ж хоча б накрийте її.
— Ми забивали вікна ковдрами або за можливості допомогали перейти людям у коридор під час тривоги. Сиділи з ними до відбою, заспокоювали, – додають соціальні працівники.
Звісно, про те, щоб залишити своїх підопічних напризволяще, навіть у коли було дуже страшно, а вдома чекають діти й онуки, не було й мови. Попри велике навантаження свій буденний обов’язок ці скромні жінки не вважають героїзмом, кажуть, що просто виконують свою роботу.
По обіді соціальна працівниця центру Людмила Чайковська сідає на велосипед і прямує до людей, які чекають на неї. За нею, як і іншими соцпрацівницями, закріплені близько десяти підопічних – це літні люди, які не впораються без сторонньої підтримки. Людмила відвідує їх двічі-тричі на тиждень, але може приїхати в будь-який час за потребою. Кермо велосипеда зазвичай обвішане пакунками з ліками та продуктами, які доставляє стареньким.
– Це в нас – Любов Федорівна, вона живе на третьому поверсі – це важко переборна перешкода для людей похилого віку. Ліфта в будинку немає, часто спускатися й підійматися сходами їй важко, тому я приїжджаю привезти їй ліки або необхідні продукти, – розповідає Люда, поки піднімаємося у квартиру за першою адресою.
Любов Федорівна дякує соцпрацівниці Людмилі за своєчасну допомогу у будь-який день
Любов Федорівна Мілінська привітно зустрічає нас у невеликій, але дуже затишній квартирі, і відразу починає хвалити свою соціальну працівницю:
– У мене є донька, онука, які навідують мене у вихідні, часто приїздить рідний брат. Але якщо терміново потрібні ліки або якась допомога, а вони в цей час на роботі, я прошу Люду. Можу зателефонувати їй будь-коли, вона постійно приходить на допомогу. У мене дуже болять ноги, спускатися сходами важко. На початку війни захворіла ковідом. У березні потрапила до лікарні з запаленням легень. Було дуже тривожно в той період, бо як тільки сутеніло, у лікарні вимикали світло, медсестрам доводилося робити ін'єкції або ставити крапельниці, підсвічуюючи ліхтариком. А коли ввели посилену комендантську годину на дві доби, медсестри додому не пішли. Вони на весь цей період залишилися у відділенні, постійно були з пацієнтами.
Весільний рушник для рідних Любов Федорівна вишила сама
Повернувшись додому, під час повітряних тривог Любов Федорівна до підвалу будинку не спускалася – проходила до ванної кімнати або в коридор. Каже, що після перенесеної хвороби почала відчувати сильну слабкість. Відбиток на самопочутті лишили й сильні потрясіння та переживання. Жінка не може говорити про війну без сліз. Син її близької подруги отримав контузію – на Харківщині біля його підрозділу зірвалася міна, троє товаришів загинули. Кількох побратимів він врятував, допомагаючи перебратися в безпечне місце. Жінка відволікається від важких новин за вишиванням – стіни оселі Любові Федорівни прикрашають неймовірні картини, створені власноруч.
Господиня прикрашає стіни оселі власними роботами
Микола Миколайович Сидоренко – знаний на Переяславщині бандурист. Свого часу він працював старшим науковим співробітником у музеях Сковороди та кобзарства. Нині йому 69 років, чоловік не був одружений, дітей не має, тож доглядати його нікому. Живе в приватному будинку. З віком почали докучати проблеми зі здоров'ям. Готувати обід Микола Миколайович може й самостійно, проте є одна улюблена страва, яку він із нетерпіння чекає від Люди.
– Борщ, суп, каші я готую сам, а оті тоненькі млинчики не вмію!
– Микола Миколайович має на увазі налисники, — усміхається Люда.
– Зараз ось роблю заготовки, різну консервацію. Адже зима прийде, спитає: «Чим ти займався, Миколо Миколайовичу?» Маю свій сад і невеликий город, те, що вродило, треба переробити й заготовити. Бо ж пропаде! А це не по-хазяйськи. Та і хто зна, яким буде наступний рік, ця війна людей нажахала. Людочка і з консервацією допомагає, і на городі, і по господарству. Та й просто як прийде, мов сонечко світить, мені й поспілкуватися з нею приємно.
«Я ось Люді показував, і Вам покажу! Це - диск з моїми композиціями»
Микола Миколайович каже, що з перших днів паніці не піддавався й жодного разу не спускався в укриття, хоча були моменти, які змушували нервувати.
– Як пролетіли два літаки над хатою, такий був рев! Думаю – чи ж наші, чи ворожі? Але й тоді не йшов ховатися. Один мій друг живе в багатоповерховому будинку, каже: «Спускався в підвал, там холодно, сиро, я застудився. А ти що там, Миколо, ховаєшся в погріб?» Ні, сміюся, я в хаті сиджу. А взагалі дуже велике розчарування в мене щодо росії. Хіба можна було уявити, що росіянин з українцем воюватиме, та це ж кінець білого світу! Я служив у армії, і дуже переживаю за хлопців, які тепер на війні, але мені 69 років – солдат із мене вже посередній. А якби був молодшим, не витримав би й теж пішов.
Любові Миколаївні Васюхно 68 років. П'ять років тому вона пішла на заслужений відпочинок, а до того більшу частину життя пропрацювала в тому ж Центрі надання соціальних послуг, тож знає професію зсередини. Каже, що кожна із соціальних працівниць заслуговує на слова глибокої вдячності й поваги. Незважаючи на ризики для власного життя, працівниця центру Анна Шуневич без вагань продовжувала виконувати професійні обов’язки, навіть у перші дні війни, коли було особливо страшно. Любов Миколаївна з тремтінням у голосі згадує той період.
Перші місяці війни Любов Миколаївна переживала з онуком
– Моя дочка працює в Києві в поліції. Вона за кілька днів попередила, що ситуація дуже напружена, щоб я була готова. Коли вранці 24 лютого Київ прокинувся від вибухів, вона сказала збиратися й разом із нею та онуком їхати до столиці. Ми доїхали до Дівичок, і я почала переживати за своїх котів і собак, які залишилися вдома. Кажу: «Лєно, ми правильно робимо, що їдемо?» Наполягла, щоб вона відвезла мене назад додому. Вона поїхала на роботу, 12-річний онук залишився зі мною. Ми з ним облаштували укриття в погребі, знесли туди стільці, воду, продукти. Зараз розумію, що це було правильним рішенням – що б я робила в квартирі у Києві на сьомому поверсі?
Як тільки звучала сирена, Лєна дзвонила й наказувала спускатися в укриття. Вона в нас має дуже міцний характер по життю, але тоді і я помітила, як навіть вона хвилюється. І ми спускалися з Дениском щоразу, хоч як мені не було важко. Він мені допомагав. За два місяці вона забрала онука до Києва. Зараз, чесно кажучи, не кожного разу спускаюся. Коли вдень чую сирену — йду, а вночі вже не встаю. Та все ж ставлюся відповідально, бо й по телевізору кажуть, що розслаблятися зарано, – каже Любов Миколаївна.
Анна Шуневич про Любов Миколаївну піклується п'ять років
61-річна Анна Миколаївна працює соцпрацівницею з 2000 року. Про Любов Миколаївну піклується п'ять років. Весь цей час навідує її регулярно, без перерв, а від початку війни навіть частіше.
– Вона мені і продукти доставляє, і ліки, і по господарству допомагає – прибрати, доглянути город, зібрати садовину, зробити консервацію. Коли хворію, може й п'ять разів на тиждень прийти. І навіть уколи мені робить. А хто ж мені їх ще зробить? Без соцпрацівника я б ніяк не змогла впоратись, дуже складно. Біля будинку маю маленьку грядку, там росте сотка картоплі, буряків та моркви — більше мені й не треба. Раніше я сама обробляла вісімнадцять соток городу, а вже минулого року не змогла й картоплю вибрати. То я вирішила віддати ділянку на потреби рідного центру. Тепер дівчата вирощують там городину для свого харчоблоку, а мені приємно, що город служить на благо наших клієнтів.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
