Лукашівка – село за 15 кілометрів на південний схід від Чернігова. До 24 лютого тут жило 324 людини, з яких 107 пенсіонерів. Було два магазини, бібліотека і фельдшерський пункт.
Під окупацією російських військовиків перебувало з 9 по 31 березня.
Після звільнення люди розповіли, як вони жили в цей період, як спілкувалися з ворогами і як потім почали відновлювати звичний ритм життя, садити городи і засівати поля. У тексті відтворена місцева говірка.
Убитих тільки злегка прикопали
З початку війни у Лукашівку заїхали українські військові. 6, 7 і 8 березня на околицях тривали потужні бої з російською армією, та ЗСУ довелося відступити – сили були занадто нерівні. 9 березня у Лукашівку з трьох боків зайшло кілька десятків ворожої техніки і близько 500 солдатів. До кінця місяця звідси та довколишніх сіл, які стали прифронтовою лінією, вони обстрілювали Чернігів.
Російська техніка заїхала у кожний двір, місцевим жителям довелося розділити з окупантами навіть свої хати, сараї й погреби.
Після звільнення Лукашівки 31 березня з’ясувалося, що з 286 хат у селі повністю знищено 31, решта мають різні ступені руйнування. Лише одиниці вціліли. Розбита і унікальна пам’ятка – сторічна Воскресенська церква.
Мешканців села на 11 поменшало: самотня жінка повісилася, ще одна померла від серцевої хвороби, друга – від виразкової кровотечі, онкохвора не отримала медичної допомоги, четверо, з яких двоє підлітків, водночас загинули від снаряда, одного водія розстріляли окупанти, коли намагався втекти автівкою, іншого – за знайдений у нього бронежилет і «коктейль Молотова», ще один чоловік помер від осколкового поранення в живіт. Усіх тільки прикопали. Нормально поховали лиш у квітні.
…Болванка від ракети застрягла в асфальті. За сотню метрів на узбіччі – хрест із вишитим рушником, такі часто ставлять на початку українських сіл. Поруч – згоріла до рудого автівка. Ми в’їхали у Лукашівку. Попри все тут наприкінці травня, коли сапери розмінували території, люди засадили поля і городи, дбаючи про день завтрашній.
«Розстрілювали корів і робили шашлики у церкві»
– Орки у мене поцупили мішок іменно насінневої бульби, – сміється 54-річний голова фермерського господарства «Напорівське» Григорій Ткаченко. Його підприємство поміж іншим займається вирощування картоплі. – Свою впізнав відразу. Знайшов біля згорілого танка у полі, розсипану на землі. Ну куди ти їхало, чурбаньйо? Ну хай би через Десну перевіз, хай через москальський кордон, а як потягне в ту Сибір?
Кремезний чоловік із сивим їжачком на голові влаштував екскурсію на своїй Toyotі. Вона тривала недовго – Лукашівка невеличка.
– У нас потужне господарство, було все, щоб жити й працювати, – розказує. – До війни мали 316 голів ВРХ і здавали молоко на завод, обробляли півтори тисячі гектарів землі – вирощували кукурудзу, соняшник, озиму пшеницю, ну й картоплю. Був свій садок, малина і ожина.
Отут була перша лінія оборони, бої йшли сильні, – показує їжаки на узбіччі. – Обороняв Лукашівку з перших днів війни підрозділ 1-ої танкової бригади: 64 людини, два танки, три БРМ і один ПТУРС. Ми їм допомагали: гаряче харчування, теплий одяг, техніку ремонтували. Попросили військові автомобілі – дав. Дуже виділялися добродушністю і вмінням командувати брати Бутусіни.
8 березня російські військові прицільно обстріляли наше підприємство: попали в доїльний зал, в холодильну установку. Думали вночі із жінкою, що вранці подоїмо корів, щоб хоч телят понапоювати, але світанок почався з дуже потужного бою. Тривав годин зо дві, а тоді подзвонив хтось із Бутусіних: «Тікайте, Лукашівку не втримаємо…». Ми в чому були вскочили в цей автомобіль і – у Черкаську область до мого товариша.
Голова фермерського господарства «Напорівське» Григорій Ткаченко стоїть біля зерносушильного комплексу, який зруйнували росіяни, бо на ньому майорів український прапор
У фермера четверо дітей: один син і зять служать в ЗСУ, другий син і зять напередодні евакуювали дружин і шестеро онуків. Поки село було в окупації, Ткаченко додзвонювався туди до кількох знайомих, хоча зв’язок був слабий.
– Одна раз на кілька днів сповіщала, що жива і просила передати це рідним. Люди сиділи у підвалах: сало з банок відкривали, компотом запивали – така їжа. Виходити їм можна було тіки в певні години, якщо нема обстрілів. Але хтось умудрявся частіше, смотря, які в кого відносини були з цими істотами.
Один чоловік розказував про пересування їхньої військової техніки, а я цю інформацію передавав розвідникам. Не знаю, наскільки вони нею користувалися… – фермер нітиться.
– Ну в них же й інші джерела були. Дрони наші літали.
Ткаченки 31 березня повернулися у Лукашівку.
– Люди повиходили з підвалів змучені, перелякані. Багато хто після втечі орків виїхав на Західну – так боялися. А тоді за місяць десь 90% вернулися. А нас на фермі чекало страшне… – джип завертає до фермерського господарства.
Дружина Григорія Валентина чекає біля корівників, щоб показати відео, зняте того дня. Розбухлі, понівечені трупи тварин і їхні залишки – іноді це просто відрізані голови телят – валяються на території. Одних вбило осколком, інших росіяни застрелили на їжу і повідрізали кращі шматки. Їли самі й возили іншим підрозділам, що стояли в сусідніх селах. Знищено 157 голів худоби. Вцілілі тинялися між мертвими. Їли сіно, силос, картоплю потовкли.
– Корівки й телята ходили по фермі, а вони їх із автоматів розстрілювали і робили шашлики у церкві, – розказує чоловік. – Три тижні вони тут хазяйнували, а потім ще тижня два ми не могли похоронити туші: навколо все було заміновано. Запах пішов.
Худобу поховали за селом у ямі 100 на 5 метрів, глибиною 4 метри. Заповнили всю.Збитки господарства становлять щонайменше 500 тисяч доларів.
– Тіки дахів треба чотири тисячі квадратних метрів робити, зерносушильний комплекс новий розбили, бо там зверху на висоті 20 метрів був український прапор – по ньому стріляли з танків. Сівалки, косарки – всю техніку покайорчили, – Григорій показує господарство: від багатьох приміщень лишалися «скелети».
– Те, що не спалили, то понівечили: акумулятори забирали, з техніки сучасної комп’ютери повиривали. Он у комбайні Джон Дір скло розбили, а воно 97 тисяч коштує! З контори всі ноутбуки покрали. Але нічого, потроху відновлюємо все. А після перемоги сподіваємося на компенсацію.
«Якби не зять, Костю убили б»
У складському приміщенні ферми біля конвеєра вісім жінок, стоячи, перебирають бульбу. Про те, як переживали окупацію, розповідають наперебій, з властивим Чернігівщині суржиком.
– Дівчата розкажіть, як і що було в окупації. Тіки помніть: нема хароших руських – хароші руські в гробах, – зауважує їм Григорій Ткаченко.
51-річна Інна Горлач у светрі із великим білим серцем на грудях починає з головної фрази, як потім й інші селяни. Отак відразу: «Мою хату спалили», чи «Толіка водили розстрілювати», а потім уже подробиці.
Жінки перебирають картоплю на фермі: перша праворуч – Інна Горлач розповіла, як ховалася в погребі від росіян-окупантів
У Інни початок такий: «Якби не зять двоюродной сестри, Костю б убили». Костянтин – це Іннин чоловік. Він повертався з роботи того дня, коли росіяни зайшли в село. Пробрався кладкою повз техніку ворогів, його не помітили. Та росіяни вже зробили те, що робитимуть щодня: ходитимуть по хатах, братимуть, що захочуть, і рахуватимуть людей, щоб ніхто не дівся чи не з’явився новий.
– Вон прийшов с работи вночі. Перед цим кацапи побули в погребі, пощитали. Нас було 5 жєнщін і 3 дєток – меншій 2 годіка. Погріб у нас невеличкий, ми сиділи, як сельодки.
Наступного дня окупанти виявили Костянтина і почали нишпорити повсюди.
– Лежали у нас штани камуфляжні – це для нас рабоча форма. Знайшли старшого сина у шкафу кітєль, у комоді – медаль атошніка – у мене абоє дєтєй були в АТО. Побачили грамоти і фотографії сина у формі. І забрали батька… 10 днів не знала нічого…
Костянтина тримали у гаражі із зав’язаними очима. Поряд були інші полонені.
– Вони одкрили гараж: «Хто з вас срочнік?» А там сидів хлопчина з Сумської області – 19 год. Дитя те обізвалося: «Да, я срочнік». Його витянули, Костя чув автоматну очередь. А потом у Саши, зятя двоюрідной сестри, спитали: «Ти його знаєш?» – «Знаю, це Костя, тут живе і працює тракторістом». Тоді тіки атпустілі: «Ми з цивільними не воюємо». А калі церкви бачив те дитя ніц, руки розпластало, убите…
У нас у каждом дворє стояла техніка, а то й по двє штукі. З одної сторони – «Град», з другої «Ураган» – вони отлічаються мєжду собою. С подвала нас пускалі виходіть, а с двора – нє. Їду на кострах чи мангалі гатовілі, газа у полсела перебило. Послє каждого абстрєла виходім, а там димить, і там. В когось вже хати нема…
Усі уважно слухають, хоча Інна розповідає не вперше.
– А ще крєпко страшно, як полетіли самольоти, це вообщє. Позно вечором один раз перед селом кинули двє бомби, так трєсло весь погрєб. Ой… Страшно канєшно, коли дитя питає: «Баба Інна, а дядя хароший?» – «Хароший». А що я скажу, шоб воно потом боялося? А тоді бачим: дядя їде танком і валить сусідський забор. А в неї такі очі: «Баба Інна, ти ж казала, що дядя хароший?». – «То дядя просто їздить не вміє».
Страшно, коли дитя просить не казку на ночь роказать, а: «Мама, почитай мені молитовку про Бозю». А їй чотири годіка. День рожденія в погребі отмічали. Ну як об’яснить Маші, чого нема тортіка? Може, тому, що кацапи нас не дуже обіжалі, но не дуже й жалувалі. Радує, шо, колі отступалі, много їх в Дєснє потопіли.
Жінки кажуть не «після окупації», а «після війни». Як живе село, розповідають усі одночасно:
– Свєт вже є, газ є, слава Богу, робота єсть, гуманітарку возять, спасіба, люди добріє. Там і макарони, крупи, олія, сахар, мука, соль. І одьожу привозять, і одіяла, і подушки і посуду.
– Магазін подорожав! Колбаса по 200 рублєй! Лімонад 2 літра – 30 гривень, кексіки із ізюмом були по 100 гривень, а вже 160, – кричить найстарша.
Скільки їм платить Григорій Ткаченко, не зізнаються: «Не обіжає. По теперішніх временах і тих ніде не возьмеш». Жінки розповіли й про подвиг односелиці Марусі.
– Як був перший бой і руські налетіли, до неї прийшов вечором у потьомках хлопець у воєнному, поздоровався по-вкраїнському, то їй поспокойніло на душі. Каже: «Я поранений». Так вона його забрала в погреб і діставала пулі: в одній нозі сиділа глибоко, в другій – не дуже. Сказала кацапам, шо то внук її, інвалід. То вони його і не трогали.
«Скажіть спасіба, що ми не кадировці»
Вулиця в центрі села, що має назву Папанінців (радянські вчені, які досліджували Арктику на дрейфувальній станції) постраждала найбільше. Чи не кожна хата тут зруйнована. Тут жили Горбоноси – 55-річна Ірина, її 59-річний чоловік Сергій і 25-річний син Микита. Чоловіки зараз працюють у Чернігові. Їхнє житло повністю знищене, то Ірина перейшла жити до сусідки.
– Ніхто не думав, що прийдуть рашисти – тут же маленьке село, багато дачників. 28 лютого стріляли, ну я розуміла, що це наші. Навіть цікаво було, ходила дивитися, як стріляє: спочатку вогонь, а потім – бах! – Ірина говорить гарною російською: батько військовий, сама з Чернігова. У Лукашівці з родиною живе близько двох років, тут обійстя її свекрів.
Саме у Горбоносів був найбільший у селі підвал: колись родина займалася вирощуванням картоплі на продаж, і чоловік зробив капітальне сховище під сараєм 5 на 6 метрів, глибоке і з надійним перекриттям. Коли росіяни почали нещадно обстрілювали село, туди до них попросилися заховатися сусіди: назбиралося 32 людини. Так прожили тиждень.
Ірина Горбонос на порозі свого будинку, який повністю зруйнований після обстрілів росіян. Видніється також знівечена тепличка господарів
– Діткам було місце ночувати, а дорослі спали по черзі. Коли руські вже були в селі, ми наважились вийти. Я до них підійшла – вони с автоматами, червоними пов’язками, брудні. Кажу їм: їдьте звідси, пожалуста, у нас тут мирні люди. А вони: «Да, да, паспорта покажите!». Обшукали нас, телефони забрали. Сказали з двору не виходити, бо розстріляють. А тоді як закричать: «Сейчас будет обстрел!». Ми всі в погреб, і через хвилину чуємо, як щось тріщить. Чоловік каже: «Горимо!». Вискочили, а рашисти стоять, дивляться. Спеціально гранату на сарай кинули, щоб почалася пожежа. Думали, ми наших солдат ховаємо, то вони вискочать…
Ірина водить своїм подвір’ям:
– Тут був сарай, це була літня кухня, там – курятник…
Від будівель – лише рештки. До війни у Горбоносів було гарне обійстя: хата на чотири кімнати зі свіжим ремонтом, туалетом і ванною, виходом у сад, гараж, двоповерховий сарай з великою майстернею та станками – чоловік робив меблі. Були тепличка, альтанка, ставок з карасями в кінці городу, обсаджений берізками.
Спалена хата, машини, огорожа на подвір'ї Горбоносів
Жінка показує кімнати, зупиняється у найменшій, з напнутим тентом замість стелі.
– Тут була моя бібліотека, журнальний стіл з кріслом, книги дуже хороші, особливо дитячих було багато… Бібліотека горіла, мабуть, днів три, – Ірина вперше і востаннє плаче. – Руські тут зробили собі баню…
Ірина розповідає, як її сім’я мусила жити з росіянами в одному підвалі 22 дні.
– Після пожежі на сараї всі розбіглися, а ми вернулися у свій підвал. Спустилися, а там уже п’ятеро руських хазяйнують, відкрили консервацію.
– Ви хто?
– Господарі. Нам ніде жити.
– Ну проходьте.
Оскільки по селу били українські військові, росіяни навмисно ставили свою техніку максимально близько до житла лукашівців. Вороги боялися обстрілів, тому ховалися у підвалах селян. Хтось жив окремо, хтось разом, як Горбоноси.
– Спочатку придивлялися один до одного. Потім вони нас їсти позвали, у них пайки були – нам дещо перепадало. Я їх запитую: «Навіщо ви до нас прийшли?» – «Захищать». – «Від кого? У нас все є, точніше, було. Дороги й інтернет в селі». А вони як зомбовані: «Вам буде при путіні краще, він все відбудує. Не захочете тут, поїдете в Росію, там дадуть квартиру і роботу. Не захочете робить, отримуватимете допомогу». – «А навіщо? Не треба і ми вас не звали». На мене іноді нападали псіхи, ну старалась бути ввічливою. Ну вони, думаю, знали, що ми їх ненавидимо. Злились: «Скажіть спасіба, що ми не кадировці. Бо тоді б ви побачили…».
Від хати Горбоносів залишилася тільки піч, в якій дивом вціліли горщики
Росіяни, що жили разом із Горбоносами у підвалі, віком старше сорока, одному 31 рік. Дехто з них воював у Сирії й Афганістані. Коли виїжджали, розмови в них були вже іншими, навіть сказали: «Вибачте, що ми принесли вам нещастя.»
Ірина каже, що останніми днями російські окупанти залишали автомати без нагляду, припинили спати в бронежилетах.
– Убить хотілося. Тільки якщо це зробити, то розплачувалися б усі. Скрізь же були рашисти: майже в кожному дворі. Тут дивізія стояла. Із села виходило 280 одиниць техніки.
Підвал Горбоносів став на один день пологовим. Він був найтепліший, бо стояла буржуйка, на якій варили їсти. Сюди прийшла народжувати сусідка Аня.
– Це було 23 березня. Пологи приймали наша медсестра, російський лікар і медбрат. У них були ліки. Народилась дівчинка – Вікторія. Потім Аня з батьками перебралися жити на інший кінець села, де ще був газ.
Котик Ірини Горбонос постраждав під час обстрілу і пожежі у дворі
«Відстроїмо, земля ж під церквою свята»
Об’їжджаємо вулиці Лукашівки: попелища замість хат, зруйнована бібліотека. У дверях магазину – дірки від куль. Де-не-де спалені легковики, одна розстріляна у лобове скло.
Воскресенська церква стоїть зруйнована, в даху діра. У храмі був штаб російських військових. Тут вони жили, сюди тягнули награбоване, – селяни чули, як сперечалися, кому що дістанеться. Тут зберігали й боєприпаси.
– Тут так стріляли, що хата над землею пригала, думала, що й розвалиться на куски, – жінка віком за сімдесят на велосипеді зупиняється біля церкви. – Скільки оружія туди натягали, бензовози там їхніє стояли. Я на Сорок Святих просила: «Свята церква, поможи своєї силою, защити нас». – І ви знаєте, – очі її світяться, – наші хлопці взяли і поцілили у той склад!
У Воскресенській церкві окупанти влаштували штаб і склад боєприпасів
Пострадала наша церква, але збереглося скільки життьов. Відстроїмо, земля ж під нею свята…
Опиняємося на крайній вуличці від поля. Тут незвично цілі будинки і паркани. 80-річні Галина і Володимир Боярченки пасуть курей біля своєї дерев’яної хати смарагдового кольору.
– У нас тоже були. Забора звалили дев’ять метров, то ми вже полатали. Заєхалі в двір, грушу виламали, черешню з корнями звернули. Зайшли: «Рукі вверх!» У нас дочка була, зять, внучка. Біля собаки стреляли: «Бачте, ми не убілі, тіки напужали». Постояли два часа у дворі й уєхалі десь в центр села.
Подружжя Боярченків живе на крайній вулиці Лукашівки в дерев'яній хаті, яку ворожими обстрілами не зачепило
Однак щодня росіяни приходили рахувати Боярченків та їхніх сусідів.
– Начальник по-харашому до нас. На дєда казали: старий солдат. Він шапку совєтську носив зятеву – він у нас бивший воєнний. Молоко нам давали, хліб. А як стало погано мені з серцем, так врача позвали, – розповідає бабця Галина. З хворим серцем не ходить далі свого двору.
– Дєд каже, що церква розбита, хати повалені. А я як не бачила, то й не вєриться.
Після окупації подружжя посадило город своїми силами.
– Спочатку боявся туди заходить, особенно, як побачив, що там щось лежало. Тоді взяв ту штуку, прив’язав мотузкою і відтягнув далеко. Не зірвалося!
– Сапьор ти мой! – сміється дружина.
Наталія ПАВЛЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
