Трагедія Маріупольського драмтеатру відома на весь світ. Цей прихисток для тисячі людей від рашистського бомбардувальника не врятувало навіть слово-сигнал «діти». У місті майже всі великі об’єкти стали для мешканців укриттям. Історію виживання маріупольців в одному такому сховку – камерній філармонії, розповів в інтерв’ю журналістці директор Василь КРЯЧОК.
Люди йшли цілодобово
– З перших днів повномасштабного вторгнення з двома колегами вирішили облагородити у нашій Маріупольській філармонії підвал. Спочатку знесли туди майже 70 стільців. Думали, може хтось із наших 90 працівників захоче прийти сховатися. Та протягом двох тижнів у філармонію набилося не менше 1100 людей: музиканти, родини з дітками, жителі довколишніх районів. Зайняли всі поверхи, всі приміщення, навіть концертний зал на 380 місць. Люди цілодобово йшли і йшли: питали вільного куточка. Я ж дуже добре знаю приміщення, умію керувати великою кількістю людей, то якось само собою з директора філармонії перетворився на коменданта.
От проситься родина із дитинкою, яка позавчора народилася, – ну куди їх? Не на загал же. Шукали окрему кімнатку або відгороджували місце фанерою. З маркету їм брали кошики, щоб одяг покласти, а в тачку – маля.
Василь Крячок, директор Маріупольської філармонії
Чутки, що в нас можна сховатися, ширилися містом. Коли в бабусі 91-річної, яка була лежача і жила на 6-му поверсі, знесло зверху два поверхи, вона стала на ноги й на милицях прийшла до нас за вісім кілометрів. Прийшла, упала і більше не змогла піднятися. А за два тижні померла.
Ніхто на бетоні не спав
Почали потроху налагоджувати умови для всіх: ніхто на бетоні не спав. Бізнесмени знайомі привезли матраци, ковдри. У підсобці для вахтерів з’явився медико-аптечний пункт. У нас жив головний онколог міста, то ліки видавав, допомагав із перев’язками – поранених до нас приводили. Медикаментів, їжі, особливо води не вистачало – економили. Сніг топили, з батарей технічну поспускали, щоб в туалеті бодай кружку за собою вилити. А коли й та закінчилася, чоловіки зібралися і під обстрілами зробили два вуличних туалети. Ходили туди, в чергах стояли. Вночі дозволяли жінкам і дітям відвідувати туалетні кімнати у філармонії, бо такі атаки з повітря були, такі обстріли, що не дуже й вискочиш.
Була своя кухня. Всі несли продукти з дому, потім допомагали знайомі, знайомі знайомих. Жінки по черзі готували. Загалом старалися думати про день сьогоднішній, максимум – на завтрашній. Живі – і слава Богу.
Багато людей допомагало, щоночі чергувало 12-14 осіб. Жінки по годині-дві, чоловіки удвічі довше. Хтось покурити вийшов, хтось ще щось. Щоб був порядок, списки вели тих, хто заселявся.
Хуліганів присікли відразу. Коли чоловіки мародерили в магазинах і приносили спиртне та напивалися, ми разом із поліцейськими, військовими ЗСУ виганяли їх з матами надвір, а весь алкоголь ящиками виносили на площу і виливали. Перевіряли, з чим люди заходять у філармонію, бо це не санаторій, не ресторан і не бордель. Тут всі прийшли перебути день-два. Ніхто ж і подумати не міг, що місяцями там доведеться сидіти. Надіялися, що нічого впаде на дах, бо з нього який захист? Як простирадло від сонця, вважай.
Василь Крячок, 68 років. Народився на Черкащині. З 1979-го живе у Маріуполі. Викладав на кафедрі музикознавства Приазовського технічного університету, професор. Понад 30 років є диригентом і художнім керівником Маріупольського камерного оркестру «Ренесанс». З 2018-го очолив камерну філармонію. Заслужений діяч мистецтв України. Розлучений, виховав 38-річну доньку Юлію, вона інформатик. Має трьох шпіців Мішу, Кацо і Беллу.
Я не ночував у філармонії, а ходив додому – там у мене було три собачки. Ночували у підвалі, бо у квартирі вибуховою хвилею все знесло, стіни посипалися, повалилися.
16 березня йшов повз драмтеатр. Десь о 9.30 шарахнула одна бомба, тоді друга, а літак кружляв і кружляв. Думав, що рознесе всі будинки поряд, а мене розмаже по стінці. Та лиш відкинуло вибуховою хвилею. То був саме той вибух, від якого завалився театр і загинули люди. Коли рушив до філармонії, за мною бігли ті, хто зміг вибратися. Вони теж оселилися у нас.
Їздили з чоловіками по дрова у різні кінці міста. Бували на околицях, де все вигоріло: техніка, будинки чорні. Скрізь – поховання у дворах, ніде ступити. Хтось лишав своїх небіжчиків на балконах, когось ховали у братських могилах, хтось так і лежав у пакетах. Як піде трупна отрута у море, то там все живе вимре.
Маріупольська філарнонія до війни
Бачив чиюсь ногу на дереві. Але всякого вже стільки надивилися, що нестрашно. Робиш своє та й усе.
У філармонію пускав усіх тварин. Приходили покинуті собаки: неприкаяні і худі. А вони ж породисті, пещені, непристосовані у смітниках ритися. То і їх, і дворових пускали у фойє грітися. Ніхто не виганяв.
Часом з’являвся зв’язок від Київстар і ми виходили його ловити. Якось стояв на одному місці біля спортивного клубу. Зробив два кроки вбік, а на те місце ступив інший чоловік. І в цю секунду снаряд прилетів, чоловіку осколком, як лезом, відрізало три пальці на нозі разом із шматком черевика. Мабуть, мій ангел-охоронець був поряд.
Ходив до філармонії через двори, бачив, як пуляли по камінню, що іскри летіли, чув, як кулі свистіли за кілька метрів. Падаєш на землю, повзеш до якогось під’їзду. Заходиш, а там – жодної людини. Думаю: зараз із верхнього поверху щось як шарахне в потилицю. Там же снайпери сиділи.
Падати доводилося кожні пів години. Тільки-но зачиняєш двері філармонії – постріли автоматників з усіх боків. Бачиш у дворі два трупи, за годину їх уже сім.
Чекали на «зелений коридор»
Щоранку ходив по інформацію до наших військовиків, поліції, чиновників. Люди вірили, що буде зелений коридор. Усі хотіли знати, чи взято Київ, Чернігів, Львів, Одесу. Я приходив: міста наші, зеленого коридору росіяни не дають. Мої пожильці слухали з відкритими ротами, так їм хотілося знати бодай щось.
Близько тижня не міг потрапити у філармонію. Вийшов із підвалу свого дому, а далі не пускають. Це свої люди мене так берегли, щоб не потрапив під інтенсивні обстріли, про які повідомляли. Коли ж там з’явився, уже був переполох – думали, що я вбитий. А побачили – зустріли аплодисментами. Багато їх чув у своєму житті, але ці були найприємніші.
Музичний фестиваль "Mariupol Classic" в серпні 2021 року
Разів десять до мене приходили вороги домовлятися про співпрацю. Спершу показали фотографії проукраїнських людей – хотіли дізнатися, де вони. Сказав, що нічого не знаю. Тоді: «До Дня Перемоги будемо готувати концерт, учіть гімн ДНР». – «Я такої країни не знаю». Розказав, що мене цікавлять люди із золотого фонду духовності, культури й науки. Не знаю, як після цього живий лишився.
Наприкінці березня почали бомбити конкретно. Місто було практично знищене. Філармонія стояла ціла, і це було якесь диво. Коли метрів за триста від нас російська надпотужна бомба прилетіла на міськвиконком, то шарахнуло так, що ударною хвилею вибило в нашому приміщенні все, що тільки можна. Уламок поцілив у дах. Тоді люди, осіб вісімсот, піднялися й пішли. Берегом, тоді полем – до селища Мелекіне. Туди від філармонії кілометрів 20. Ніхто не поїхав на Росію, лише в український бік. Ще 150–200 маріупольців повернулися додому, в кого було куди. У філармонії залишилися тільки проросійські гондураси чекати путіна. Безумні. Я скандалив на цю тему з ними. Але вони – ватники, хоч і самі бачили, хто їхні будинки зносить. Інтелект на рівні нуля.
Поки за мною були люди, я нікуди не збирався їхати. А як нікого не стало, донька, вона живе в Берліні, вийшла на когось із начальства. Заплатила 3 тисячі доларів – і по мене приїхали: «У вас є пів години». Нічого не встиг узяти. Лише собачок згріб. Зробили мені документи, ніби я пройшов фільтрацію, тваринам видали ветпаспорти і вивезли нас. Спершу в Донецьк, тоді – в Ростов. Проїхали ми в бусику 3,5 тисячі кілометрів Росією до латвійського кордону. А там уже до доньки дістався.
...Було відчуття у мене, що живий буду. В голову не приходило боятися: йду, бува, через двори, склом все засипано, чути кожен крок у темряві – комендантська година. Не знаєш, де міна, де розтяжка. Думок про смерть не виникало, може, тому що була мета. Я просто потрапив у ситуацію, коли люди вірили в мене, як у Господа вірять. Щовечора зобов’язаний був пройтися всіма поверхами, всіма кімнатами, сказати всім на добраніч, відповісти на запитання.
Багато людей із бомбосховища тепер пише мені. Життя всіх збережене. Але поки вертатися нема куди, бо там гондурас. У доньки добре, все мені оформлено: і виплати, і страховка, і площа квартири велика. Але душа моя – в Маріуполі. І я повернуся обов’язково. Планую ще років 25 бути на сцені!
"Душа моя – в Маріуполі. І я повернуся обов’язково."
Наталія ПАВЛЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
