Уже хвилин з десять я перебуваю у кіоску в майстра з ремонту годинників Миколи Хандошка (на вулиці Фабричній навпроти ЕКО-маркету), та ми ніяк не можемо розпочати нашу розмову. Весь час хтось підходить з проханням: «Укоротіть металевий ремінець», «Замініть батарейку», «Підкрутіть механізм, бо щодня відстають на 5 хвилин».
– Переважно ремонти дрібні? – запитую, нарешті дочекавшись закінчення напливу клієнтів.
– Звичайно, але бувають і серйозні заморочки. Адже деякі із заводів позакривалися, запчастини відсутні, і потрібно добре понапружуватися, щоб вийти зі становища. Інколи розберу механізм, порозкладаю частинки, а поремонтувати зараз нічим – треба замовляти в інтернеті. То боїшся, щоб не згубити ще й щось зі справного. Ось, наприклад, лежить будильник «Витязь» 1992 року, запчастин поки що немає.
А для порівняння, ремонтував нещодавно два японських годинники –«Сітізен» і «Сейко», обом по шістдесят років, то запчастини для обох знайшов без проблем. Яка ж у них механіка! Я насолоджувався роботою. А то принесли швейцарський, він коштує тисяч десять: полетіло колесо. Замінити на нове коштувало б власнику не менше тисячі. Але я зумів зробити реставрацію, і йому це обійшлося в триста гривень.
"Доводилося всякі ремонтувати, не тільки наручні, а й настільні та настінні. В тому числі й із зозулею..."
Ми знову перериваємо розмову, бо підійшов клієнт. Каже: «Часи йдуть, як часи, але кожного дня відстають на п’ятнадцять хвилин». Залишає годинник. Майстер пояснює: «Мені потрібно певний час поспостерігати за ним після того, як відрегулюю хід. До речі, це був переяславський лікар-травматолог Василь Пшеничний. А годинник, швейцарського бренду, йому подарував колишній лідер Лівії Каддафі за великий внесок нашого медика в охорону здоров’я лівійців. Годинник цей я добре знаю, так що зроблю все, як треба».
– Ваші клієнти – здебільшого люди у віці?
– Так, це люди, які на відміну від молоді не вдарилися в телефони і які й зараз тягають годинники. Просто не можуть, щоб на руці його не було. Заглядати в смартфон, коли треба дізнатися час, не так зручно. Звичайно ж, ці люди переважно приносять годинники радянського періоду. Марок їх було безліч. Але, що цікаво, в Україні жодного заводу з виробництва годинників не було. Не знаю, з якої причини. В основному – в Росії, а ще в Мінську («Луч») та Єревані (будильники «Севані»).
Доводилося всякі ремонтувати, не тільки наручні, а й настільні та настінні. В тому числі й із зозулею марки «Маяк». Теперішня молодь навіть не знає, що такі були: з дерев’яного будиночка-корпусу годинника періодично висовувалась фігурка пташки і видавала «ку-ку, ку-ку». Вони випускалися не лише з механізмом радянського виробництва, а траплялися й з німецьким.
"Теперішня молодь навіть не знає, що такі були..."
– Приносять і золоті?
– У такому випадку для ремонту механізм я виймаю, а корпус відразу віддаю, щоб не було потім ніяких підозр щодо підміни. Декому доводиться пояснювати, що заводний ключ не зроблено з дорогоцінного металу. До речі, ці корпуси можна здати приймальникам, вони охоче беруть радянські, на них шар позолоти солідний – за рахунок гальваніки. А ось позолота на кришці швейцарських годинників значно тонша. До речі, позолочені годинники в Радянському Союзі коштували не так і дорого: жіночі – 60, чоловічі – 120-180 рублів.
"Люди переважно приносять годинники радянського періоду. Марок їх було безліч."
– Миколо Григоровичу, а як ви стали годинникарем?
– Узагалі-то в мене три спеціальності: слюсар, ветеринарний фельдшер і годинникар. Першу здобув після школи в київському училищі. А після армії закінчив Золотоніський ветеринарний технікум і працював в переяславських Лагерях у міжрайплемоб’єднанні. Та незабаром мою посаду скоротили, і я вирішив з тваринництвом покінчити.
У 1973 році, мені було тоді двадцять три, за направленням від переяславського побуткомбінату вирушив навчатися до Києва на майстра з ремонту годинників. Рівень навчання в училищі був дуже високим, були прекрасні викладачі, деяких з них із вдячністю і зараз згадую, передусім Абрама Яковича Бухмана та Миколу Михайловича Бєлова. Однак мені вдалося його курс, розрахований на три роки, завершити за два, екстерном. Практику проходив у свого батька, Григорія Свиридовича. Він давав мені годинників зо три, коротко пояснював, що маю зробити, решту я мав додуматися сам. Ось там, в годинниковій майстерні побуткомбінату (пам’ятаєте «Чобіток»?) я і працював до 1989 року.
Потім, коли розпочався кооперативний рух, взяв індивідуальний патент. Працював біля центральної аптеки. Згодом викупив в автопідприємства кіоск, в якому продавали квитки, і мені дозволили його поставити тут. Вже п’ятнадцять років працюю в цьому місці. Дозвіл дають на два роки. Хотів би розширитися, тут є куди, зробити павільйон ошатнішим знадвору, але відчуваю, що шансів на це мало. До речі, тут неподалік, у приміщенні колишнього воєнторгу, донедавна займався такою ж справою мій колега Микола Савчук, я з ним в одній кімнаті ще в побуткомбінаті не один рік пропрацював.
Григорій Свиридович, батько Миколи Хандошка, теж був майстром-годинникарем
– Бачу тут медок стоїть…
– Бджільництво – моє захоплення вже років з п’ятнадцять. Мій батько теж любив пасіку. Та я чомусь не перейняв це від нього. А то якось у старий вулик, що стояв за хатою, прилетів і заселився рій. Ну, думаю, це знак. У мене зараз уже десять вуликів. Регулярно виїжджаю з компанією, коли цвіте акація, на Канівщину. Цього року теж учотирьох стояли два тижні в селі Пшеничники. Але майстерню не закинув: як і раніше, приймав замовлення три дні на тиждень: у понеділок, середу та п’ятницю. Більше не можна, бо це дуже велике навантаження на очі. А коли тобі 72 роки, це тим більше треба враховувати.
– А є кому передати цю справу?
– Я бачу, що вона потрібна. Навіть такий факт. Донедавна я проводив передпродажну підготовку німецьких настінних годинників з боєм (таких, що були у використанні), якими торгували у магазині «Все для дому». Цей магазин – на Шкільній біля «Даринку». І ці годинники, красиві, надійні, гарно купували, переважно дачники. Тобто інтерес до годинників є, а значить, і є потреба в їх обслуговуванні. Але кому передати… Жоден із синів не захотів цим займатися. Натомість великий інтерес є у внука Роми, але він ще малий, у другий клас ходить. Чи встигну всього навчити? Питання… Тож робитиму, скільки зможу, дуже це люблю.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
