У невтомній праці прожила свої 75 років жителька Андрушів Любов Олександрівна Заруба. Жвава і непосидюча жінка все життя працювала дояркою, і навіть нині тримає корівку – єдину на мікрорайон, порається по господарству, обробляє півгектара городу. Сусіди цінують її за труд, сумління та щиру вдачу. 8 серпня, у день свого ювілею, вона стрічала бажаних гостей в ошатно вбраному банкетному залі. «Щоб знала вся округа як святкувала ювілей наша подруга», — наголосили друзі іменинниці, запросивши на святкування і журналістку її улюбленого «Вісника» та Переяслав.City.
Жителі Ювілейної вітають дорогу сусідку з 75-річчям
З нагоди дня народження Любові Олександрівни у банкетному залі «Злагода» зібралися більше сорока гостей. Серед них рідні, друзі, куми, хрещенники, та основна частина запрошених – сусіди ювілярки. «У нас найдружніша вулиця! Всі радісні й печальні події ми завжди переживаємо пліч-о-пліч, от і ювілей нашої дорогої сусідки святкуємо всією вулицею. Не дарма й називається вона Ювілейна!», – зазначають андрушівці.
Винуватицю торжества зручно посадили на тлі святкової фотозони і доручили приймати вітання, сьогодні – той рідкісний день, коли вона просто відпочиває. Гості підходили одне за одним і вручали іменинниці квіти та подарунки, обіймали її й вітали кількома головними фразами, які б воліли сказати наодинці, а на їхніх очах було помітно сльози. З деякими з них дружба гартувалася спільними радощами та випробуваннями понад 50 років, а ба й більше – з самого дитинства.
А далі дружна компанія розмістилася за щедро вбраним столом. В центрі уваги – не лише почесна ювілярка, а й її чоловік – Іван Андрійович та їхня історія кохання довжиною у 60 років. У перервах між тостами та вітаннями гостей, гортаємо з подружжям сторінки їхньої пам’яті.
Любов Тетенетко та Любов Заруба дружать багато років
– Я народилася в Австрії, в мене й метрики звідти, – починає Любов Олександрівна. – У війну мати там попала в полон, а батько був росіянином. У мене ще був на рік молодший брат Петро, нажаль, його вже немає. Разом ми приїхали на Переяславщину, на батьківщину до мами, у Трубайлівку. Мої дід з бабою жили тоді у землянці.
– Любин батько побачив таку обстановку, що жили вони дуже бідно, і хотів забрати їх з собою, на кацапщину, – додає Іван Андрійович.
– А мати сказала: «Я батьків не покину». Він оставив нас і поїхав у росію сам. Так я більше його ніколи й не бачила. Недалеко від нас була ферма, мати пішла туди робити дояркою. Вона заробляла, старалася – голодні й обіжені ми не були. Заміж мама більше не ходила, трудилася і жила для нас з братом.
Працюючи на фермі дояркою, мати Любові Олександрівни почала будувати свій дім. Так у Трубайлівці виросла простенька білобока хатина, де й пройшло дитинство маленької Люби. Іван Андрійович теж трубайлівський, старший від неї на три роки. Вони були знайомі з малих літ, разом навчалися у школі.
– До четвертого класу я ходила в школу в Трубайлівці, де зараз клуб, а тоді до восьмого класу в Андрушах.
– І я так само, – додає Іван Андрійович.
– І це чудо теж. Стеріг мене із самої школи, щоб ніхто не вкрав.
– Вона тікала, але ж я дожену. І догнав, – сміється чоловік.
Келих за здоров’я своєї однокласниці підняла Галина Василівна Макарчук. Вона згадала, як Люба змалечку полюбила корів і щодня помагала матері поратися на фермі.
Галина Макарчук розповідає про свою однокласницю
– Нема Люби на заняттях. Класна керівниця Галина Панасівна каже: «Підемо після занять, провідаємо нашу ученицю». Вона жила на Слободі. Приходимо, Любина бабуся вдома, а мами нема. «А де ж Люба?», – питаємо. А Люба на фермі, помагає мамі корів доїть, – розповідає Галина Василівна. – Ми тоді до школи у формах ходили, в коричневих платтячках. А в Люби були дуже красиві плаття, ніжно-рожеві, у квітах, їй мама шила. З дитинства Люба як почала займатися коровами, так все життя і присвятила цій справі. І зараз корівку має, для цього треба мати здоров’я, цього я й бажаю дорогій однокласниці.
Після школи дівчина п‘ять років пропрацювала на пошті листоношею. Коли Іван Андрійович повернувся з армії, молодята поєднали свої долі на весільному рушнику. Тоді Любов Олександрівна дізналася, що від ефіроолійного радгосп-заводу працівникам дають земельні ділянки. Так і проклала стежку на ферму, де лишилася на 25 років. Отримавши землю, почали будувати в Андрушах спільне житло.
Подружжя Заруб у молоді рокиФото: з сімейного архіву
Роботи на фермі вистачало зрання до ночі, у будні й вихідні. Вставати доводилося з першими промінцями сонця, о четвертій ранку, не кажучи про надважкий фізичний труд. Але жодного разу не поскаржилася Любов Олександрівна на доярську працю. На фермі вона була примітною завдяки відповідальності та працелюбності, а ще вражала співочим талантом.
– Як була дівчиною, любила співати, й на сцені виступала. Раз до нашого бригадира приїхав родич із Києва. Він там працював у будинку культури. Ми з доярками посідали й давай співать. Він як почув як я тягну, та як учепився до мене: «Я заберу Вас співать на Київ». Довго він мене вмоляв. А я кажу: «Нє, я корів не покину». Ось, дивися, хрест кладу, правдою хвалюся, було таке. Мені мої корови найкраще. Отак як зберемося, бувало, то я співала, а своє діло знала, – згадує Любов Олександрівна.
Іменинниці дарували не лише букети з квітів, а й із ласощів
Втім не тільки артистки, а й доярки у сімдесятих-вісімдесятих заробляли пристойно, іноді більше директора радгоспу.
– Я в бухгалтерії працювала обліковцем, – розповідає Надія Одинець. – У директора була ставка 185 карбованців, у главбуха – 120, а доярка могла надоїть молока й на 220. Любов Олександрівну поважали й цінували, нагородили медаллю «За трудову доблесть», керівництво дарувало цінні на той час подарунки. А в кінці дев’яностих вона пішла на пенсію, їй тоді виповнилося 50 років, якраз перед розпадом радгоспу. Близько десяти доярок тоді працювали, але більшість з них старші за Любов Олександрівну років на десять, то й хотіли б прийти сьогодні привітати її, але вже не змогли за станом здоров’я. Є на нашій вулиці одна доярка, тітка Марія, їй 96 років. До минулого року сама й на городі поралася, і господарство доглядала, це вже зараз її забрала до себе донька.
– І я корову до 90 років держатиму, – додає іменинниця.
Вона й зараз повністю сама дає раду своїй Зірочці. Встає о пів на п’яту, жне серпом люцерку, доїть, годує й припинає корівку, далі займається молоком, збирає сметану, готує масло. Іван Андрійович тим часом доладно чистить хлів, дбає, аби свіжою була підстилка. Сусіди часто бачать Любов Олександрівну на велосипеді або з возиком. А влітку вона майже щодня на городі – обробляє близько півгектара землі.
Любов Кагарлицька вдячна Любові Олександрівні за підтримку
– Тьотя Люба – моя наставниця по догляду за корівкою, ми з нею разом сіно товкли в копиці. Я хоч молодша, а за нею, бувало, й не встигала, така вона проворна, – розповідає сусідка Любов Кагарлицька. – Ми завжди одне одному намагалися помагати, а ця сім’я – золоті люди. Завжди щось порадять, підкажуть.
– Люба – трудівниця, не те слово, не знаю, як вона все встигає, – доповнює подруга ювілярки Людмила Бурчик. – На одній вулиці живемо більше 50 років. Ми завжди всі були дуже дружні, нам навіть заздрили з інших вулиць, бо ми й трудилися, й відпочивали гуртом, разом справляли весілля, готувалися на свята, підтримували одне одного.
Людмила Бурчик та Любов Заруба живуть на одній вулиці більше 50 років
Подружжя Любові та Івана Заруб виховало двох доньок – Світлану та Валентину, мають двох онуків та трьох правнуків. Молодша Валентина живе з батьками, вона дбайлива господиня і допомагає їм у господарстві. Святкування на честь 75-річчя – її сюрприз мамі.
– Це Валін подарунок. Вона хотіла, щоб я не знала, щоб це був сюрприз. Коли ж так не обійшлося, бо людей треба гукать. То вона два дні тому зізналася: «Мамо, я оце таке утворила, подумай, кого ти будеш кликати. Ми погукали рідних, хрещенників, всю нашу вулицю, – каже іменинниця.
Донька Любові Олександрівни Валентина Каракула вітає маму з ювілеєм
– Скільки пам’ятаю свою маму, вона завжди була в роботі. Відпочинок їй тільки снився. І зараз тримає корову одну на весь мікрорайон, – розповідає Валентина Каракула. – А коли мова заходить: «Мамо, давай збудемо, вже ж здоров’я не те, вона відповідає: «Воно скаже, коли годі». Мама за свій вік не була в санаторіях, на березі моря. Вирішили відсвяткувати її день народження в колі родини та друзів. Мама сумнівалася: «В такий тяжкий час живемо, не знаємо, що буде завтра». Але ми дякуємо нашим військовим за цей день, за можливість ось так зібратися, і віримо в перемогу.
Ось так за руку подружжя йде разом по життю
Втім без сюрпризу для ювілярки таки не обійшлося – таємно від мами Валентина запросила на святкування її улюблений ансамбль «Берегиня» під керівництвом Владислава Брика. Колектив привітав Любов Олександрівну українськими піснями, заспівала для мами й сама Валентина – виконала пісню «Мамина вишню в саду».
Так дзвінко співали артисти, що подружня пара в якийсь момент вже не могла стриматися і під веселі пісні заходилася танцювати, чим надихнула і вразила всіх у залі. Гості аплодували й бажали їм прожити в парі ще багато років і щоб Бог дарував їм міцне здоров’я, щастя та радість.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
