Настоятель Свято-Єфремівської церкви у Переяславі Дмитро Волошин сьогодні, 22 серпня, відзначає 40-річний ювілей. Нині він приймає вітання від близьких та прихожан не в стінах рідного храму, а на відстані: у військовій амуніції і з Божим словом підтримує бойовий дух захисників України на передовій.
«Коли я біля хлопців, відчуваю, що вони під захистом»
Вісім років, упродовж яких в Україні триває визвольна війна проти російської агресії, Дмитро Волошин здійснює душпастирство над військовими і несе свою добровільну службу військового капелана. З 2014 року систематично їздив у розташування наших воїнів на Донбасі. З моменту повномасштабного вторгнення армії рф він поряд з ними майже постійно: мотивує міцно тримати зброю, опікується їхнім духовним станом.
Поки в Збройних Силах офіційно немає посади військового капелана. Досі в ЗСУ ще не втілили закон «Про Службу військового капеланства», ухвалений наприкінці минулого року. Тож священнослужителі дотепер виконують цю функцію на волонтерських засадах.
Фото: з фейсбуку
Капелан Дмитро Волошин наразі перебуває у 43-ій окремій артилерійській бригаді. Там служить літургії, розмовляє з військовими, возить їм гуманітарну допомогу, яку передають небайдужі переяславці: продукти, амуніцію, одяг, медикаменти. За ці місяці зрозумів: бійців, які боронять країну, він покинути не може. Його духовна підтримка – запорука їхнього невтомного прагнення до перемоги.
– Він знає, як їм важко, і стає їхньою опорою, – каже служителька храму Ольга Присіч. – Він добрий психолог, може їх вислухати і дати пораду, спрямовує їхні душі до Бога. Коли поїхав на фронт уперше і побачив там переяславців, зрозумів, що вони потребують його присутності. Кажуть: «Нам біля нього легше, нас тоді ворог не бере». Тому почав приділяти їм більше уваги.
Я в нього питаю: «Отче рідний, дорогий, я як пригадаю, що там війна і Ви там… Але у Вас, мабуть, сильно болить душа за них?» – «Так», – відповідає. І сльози в нього були на очах. Я розумію, як йому важко...
Фото: з фейсбуку
Шоста заповідь Закону Божого говорить – не убий. Як її осмислити, коли в країні війна? Отець Дмитро зазначає:
– Ми не вбиваємо, а захищаємо своїх ближніх, Батьківщину та домівки від ворога, який не розуміє слів, а хоче забрати, обікрасти. Це наш святий обов’язок. Заповідь стосується ближнього, а москаль не ближній, то – ворог. Ворога треба знищувати.
Фото: з фейсбуку
Священник зізнається: його змалку виховували у проукраїнському дусі, тому відстоювати незалежність України для нього надважливо.
– Я тепер там майже постійно, а у Переяслав відлучаюсь на великі свята відслужити літургію. Для мене це важливо: я вірю, що хлопці там під захистом і мені так спокійніше. Там з Переяславщини дуже багато людей, вони впізнають мене вже не в рясах, а у військовому одязі, – усміхається чоловік.
«Ніяка робота у храмі без нього не робиться»
Дмитро Волошин родом із селища Красне на Львівщині. У 2002 році двадцятилітнього юнака призначили священником на Переяславщині у селі Соснова. При ньому там побудували новий престольний храм, дали будинок, де вони оселилися з дружиною Мар’яною. За два роки народилася донька. Протягом десяти років він служив прихожанам у Соснові і Сомковій Долині. Досі з теплом згадує ті парафії.
– Я полюбив там людей, а вони мене. Ми дуже здружилися з місцевими жителями, нарівні спілкувалися з ровесниками, не було бар’єром те, що я – священник, – згадує отець Дмитро. – Я знав, що міг увійти в будь-який дім і мені будуть раді, допоможуть. За рік після того, як дружина отримала роботу у Переяславі, старший правлячий архієрей призначив мене настоятелем у цьому храмі на території Переяславської лікарні. Так Господь розпорядився.
Це був діючий храм, але богослужіння в ньому звершувалися лише на великі свята. Знаю, що до мене тут служили кілька священників – недовго. Мабуть, через те, що храм невеликий. Але це парафія особлива, адже розташована на території лікарні, тому вона, вважаю, має діяти постійно.
Отець Дмитро зі служительками храму
Ольга Сергіївна Присіч служить у храмі відтоді, як його поріг переступив отець Дмитро. До того вона з чоловіком були в ньому просто прихожанами.
– Більше одинадцяти років минуло, як отець Дмитро прийшов до Свято-Єфремівської церкви. У дворі церкви на той час були камінці та грязюка. Отець Дмитро першим чином взявся облагороджувати територію. Проклав доріжку, навів порядок у дворі. Кожну копійку в церкву вкладав, хоч і скрутно було, бо в нього ж діти маленькі. Але собі – нічого, все в храм. Я вже пізніше казала чоловікові: «Якби ти тільки прийшов у церкву та подивився, як тепер там стало гарно». Але він уже лежачий був…
Згодом отець Дмитро облаштував зручні східці з поручнем для літніх людей та пандус для прихожан на інвалідному візку, встановив лавки, утеплив стіни храму. Усі ідеї з благоустрою – від ремонту до декорування він не тільки задумував і проектував, а й особисто докладався до їх втілення. Жодна робота без нього тут не робиться, кажуть служителі храму. Он і дерев’яна гойдалка біля церкви – витесана його руками. Настоятель не гнушається навіть траву покосити довкола храму.
– Він вічно у русі, все в нього з’являються якісь ідеї, пропозиції, – розповідає Ольга Сергіївна. – Ще років зо п’ять тому хористи співали у залі храму, і прихожанам було замало місця. Отець Дмитро сказав: «Треба їх нагору». Придумав для них спеціальну нішу під куполом і сходинки – все сам і зробив. Тепер у храмі просторіше. Він старається, щоб усе було для людей! А ми тягнемося за ним і прислухаємося, що він каже. Настоятель завжди дає слушні поради.
Відповідаючи на запитання, чому для нього важливо самому долучатися до всієї роботи у храмі, отець Дмитро дивується:
– Сам долучаюся, бо як же інакше? Чим більше долучаєшся, тим більше любиш. Хто я буду, якщо не любитиму своє? Я хочу робити наш храм ще кращим, задумів є дуже багато. Наша церква живе за рахунок пожертв прихожан, бо в нас немає меценатів, ми все облаштовуємо своїми силами. Але якщо поступово робити, а не чекати, то воно і є. От плануємо ще добудувати приміщення до храму.
Служителька церкви Марія Головко зізнається: від отця Дмитра люди відходять окрилені. Кожного, хто приходить до нього зі своїми жалями, він вміє уважно вислухати, а потім розрадити, благословити, дати слушну пораду. Немає питання, на яке б він не дав відповіді. І не було такого, щоб комусь він відмовив.
– Бувало, служба вже закінчилась, а людина приходить просить благословення. Або дзвонять і просять приїхати до хворого сповідувати. Ніколи нікому не відмовив. Всі ж священники однакові молитви читають, а люди кажуть: «Ми хочемо тільки до нього. Хрещення, вінчання, вводини – ми перенесемо події, але щоб він був».
Він коли дітей сповідає, стає перед ними на коліна. А коли дитя плаче, то на руки його візьме, воно й заспокоїться. Моя онука свого синочка, а мого правнука, Дмитриком назвала – на його честь. Ми отця Дмитра не просто так прославляємо – це заслужено, – усміхається Марія Михайлівна.
Фото: з фейсбуку
Прихожанка храму 66-річна Любов Величко ходить лише до Свято-Єфремівської церкви. Отця Дмитра називає людиною від Бога.
– Я до нього сповідатися приходила – кращого священника для мене немає. Завжди вислухає, пораду дасть. Хоч він мені за віком як син, але я в нього вчуся, він мудрий не по роках. Побачиш його – і легше на душі, мов сонце засяяло. Він мене вчив, що людина завжди повинна прощати, не носити на душі той тягар. Ми його дуже любимо і поважаємо.
– Коли на свято Преображенія Господнього, або Яблучного Спаса, я прийшла до храму і побачила, що отець Дмитро приїхав з фронту, то у мене від щастя аж сльози потекли. Поки його не було, ми переживали, за нього молилися. Він говорив нам: «Хто з мечем прийшов, від меча й загине». А він їздить з благою місією, помагає хлопцям, везе їм продукцію, – додає переяславка Надія Голубкова.
«Ти – наше з дівчатами життя»
Дружина Дмитра Волошина Мар’яна, з якою вони разом 20 років, про те, що чоловік свій день народження зустрічає на передовій, каже: так не вперше. Вони загалом не звикли прив’язуватися до дат. От і минулий Новий рік він зустрів не з нею, а в зоні АТО. Але пані Мар'яна не приховує – розлуку з чоловіком переносить важко. Попри все повсякчас підтримує його у будь-яких рішеннях.
Старша донька подружжя Єлизавета зараз навчається закордоном, молодша Юліана залишилася в Україні. Мар’яна з перших днів повномасштабного вторгнення теж вирішила не їхати з Переяслава, активно займається волонтерською діяльністю, збирає допомогу, яку потім доправляє воїнам її чоловік.
Дмитро Волошин з дружиною Мар'яною та донькамиФото: з фейсбуку
На своїй сторінці в соцмережах жінка публікує ніжні, зворушливі дописи з зізнаннями до коханого: «Як далеко ти зараз. Повертайся додому. Нехай Господь Бог збереже тебе. Ти – наше з дівчатами життя», «Мої улюблені твої очі зранку до ночі мрію бачити!.. Доторкнутись до тебе хочу, щоб тобою дихати!».
– Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, – каже жінка. – Фейсбук залишить ці світлини і дописи напам'ять, як щоденник. Можливо, когось вони надихнуть сказати коханій людині про свої почуття. Кожен день ми маємо проживати як останній. До того ж я знаю, що там, на передовій, він це побачить. І згадає, як я його люблю.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
