Минув 31 День Незалежності України. Переяславець Максим Іващенко – її ровесник, він народився у 1991 році, за кілька місяців після ухвалення Верховною Радою історичного документу. Разом з країною переживав етапи становлення своєї особистості та її самобутності. Які вони – діти вільної України, які у розквіті літ живуть в часи визвольної війни за ту ж незалежність?
Життєва історія Максима перепліталася з етапами становлення самостійної держави. Як представник нового покоління не знає ностальгії за Радянським Союзом, але про його «блага» розповідала мама. То були важкі дев'яності: гіперінфляція, дефіцит речей, зарплати могли затримувати по півроку. Мама працювала у лікарні, але виховувала сина самотужки, тому була вимушена рано віддати у дитсадок. Там він швидко став улюбленцем вихователів, бо вже тоді був маленьким активістом.
За кілька років матері виділили кімнату у гуртожитку при плодоконсервному заводі. Спершу там було доволі комфортно, згадує Максим, а коли завод припинив роботу, умови погіршилися – вранці приходиш почистити зуби, а у крані замерзла вода. Попри труднощі, мати старалася зробити життя сина щасливим.
Максим навчався в міській п’ятій школі, був здібним учнем, мав авторитет в однокласників, і вже в старших класах став їхнім лідером. У 2007 році на міському рівні започатковувалося шкільне самоврядування, дітям вперше запропонували обрати президента учнівського парламенту. Амбітний Максим здобув найбільше голосів підтримки. Президентом же хотів бути не номінальним, а дієвим.
Участь у Ялтинській європейській стратегії — міжнародній щорічній конференції українських і закордонних політиків та підприємців, 2017 рік
– Я прямо з уроків самовільно забирав учнів, бо вважав, що це моя робота: організувати структуру, роздати обов`язки. Цим, безперечно, дратував учителів, – усміхається Максим. – Мій запал швидко охолодили. Пізніше я зрозумів, що в самоврядування йдуть здебільшого ті, хто прагне бути в касті особливих, а щось робити не дуже хоче. Я ж хотів, щоб учням дали можливість організовувати своє шкільне життя, щось ініціювати і відповідати за це. Для мене вже тоді це все було серйозно і по-справжньому.
До вибору професії старшокласника надихнув його вчитель історії – Степан Сулима, який прийшов викладати у десятому класі. До того предметом майже не цікавився, каже Максим.
– У Степана Степановича історію вчили навіть двієчники, він умів викликати інтерес. Тоді не був таким поширеним інтернет, ми не вникали, що відбувається в країні. А він привив розуміння, що знати історію своєї країни – це аксіома, бо інакше не побудувати її майбутнє. Мені не подобалися книжки, написані проросійськими науковцями, де історія України подавалася як суцільна темрява. А де перемоги, де героїчні постаті, які виховують патріотизм в дітях і викликають цікавість? Історія – не точна наука, одну подію можна подати по різному. Чи багатьох видатних людей Переяслава знає молодь? У школі ми їх мало знали. Вважаю, що кожен українець неодмінно має добре знати історію своєї країни і володіти англійською. А українською – беззаперечно! Її треба знати досконало.
Я ще у випускному класі не знав точно, ким хочу бути. Щоліта працював на базарі – торгував у палатці мобільними телефонами, щоб заробити. Інформації мало, університет і факультет тоді обирали у довіднику. У мене була срібна медаль – «запоров» ЗНО з української мови і літератури, бо в художніх книжках читав лише початок і кінець.
Після школи Максим вступив за контрактом на історичний факультет переяславського університету. Спочатку став старостою групи, затим тодішній голова студентської ради Олег Водяний запропонував стати його заступником. Максим очолював наукове товариство. Заручившись підтримкою улюбленого викладача Ярослава Потапенка, організовував «круглі столи» та просвітницькі заходи для молоді.
– Ярослав Олександрович вчив нас думати, читати розумні тексти, приносив журнали «Український тиждень», щоб ми аналізували, виховував в нас патріотизм. Вже пізніше його педагогічні фішки я застосовував, проходячи практику зі своїми учнями.
Завдяки активній діяльності та відмінним оцінкам хлопця незабаром перевели на бюджетне місце. В університеті він організовував конференції для студентів з усією країни. На третьому курсі вперше поїхав закордон за студентською програмою у Польщу, знайомився з тамтешніми вузами. А за півроку його обрали головою студентської ради. Наприкінці 2013 року студенти в регіонах України вийшли на Євромайдани на підтримку євроінтеграційних прагнень українців. У Києві на Майдані Незалежності збиралися тисячі студентів, серед них і переяславські на чолі з Ярославом Потапенком.
– Ми з однокурсниками тоді стояли на блокпосту на Дніпровській трасі, на 54-му кілометрі. Патрулювали, щоб у Київ не звозили «тітушок». Було страшно, коли подзвонила голова студради з Умані і розповіла, що на одному з блокпостів розстріляли людей. Якраз тоді «діти незалежності» – мої ровесники, виходили на майдани, бо не хотіли жити у проросійському суспільстві, вимагали підписання угоди про асоціацію з ЄС, прагнули стати вільною європейською країною.
На останньому курсі мене зацікавила політика. Я розумів, що знання історії – сильна база, адже багато політиків за освітою історики. Влітку подав заявку на програму стажування у Верховній Раді, пройшов конкурсний відбір. Стажувався у Комітеті ВРУ з науки і освіти. Знімав у Києві кімнату, отримуючи стипендію 1500 гривень.
Стажування у Верховній Раді України, 2014 рік
Згодом влаштувався помічником народної депутатки Ірини Сисоєнко. У 2015 році під час проєкту «Київська школа політтехнологій» лектор Богдан Гаврилишин сказав, що кожна молода людина має спробувати себе на виборах. Він надихнув мене створити політичний осередок «Самопомочі» і в Переяславі.
Максиму було 24 роки, коли він вирішив спробувати стати депутатом Переяславської міської ради, очоливши партійний осередок. Проводили співбесіди, відбирали кандидатів. Багато хто не сприймав його через молодість, каже Максим. Однак партія набрала необхідні голоси під час виборів і до депутатського корпусу, окрім нього, увійшли ще два їхні представники: Василь Мусієнко та Микола Гура.
– Важко було паралельно працювати і в Києві, і у Переяславі, доводилося часто їздити, проводити прийом громадян, приїжджати на вулиці свого округу у мікрорайон Андруші. Я був наймолодшим у тій каденції і мене ще мало знали. В депутати міськради йдуть ті, хто має там свої якісь інтереси, задачі, і хоче мати доступ до їх вирішення. Або просто добровольці-активісти, які реально хочуть допомагати людям та самому місту. Щось і мені вдалося: десь провести світло, десь покращити стан доріг, встановити зупинки, а щось довелося відкласти.
Після закінчення каденції, ми балотувалися в нове скликання, але наша команда вже не пройшла, а йти у складі іншої я не хотів, хоча й були пропозиції. Для мене було важливо самому формувати команду.
Після завершення депутатської діяльності у Переяславі, у 2020 році Максим почав працювати помічником екс-міністра охорони здоров’я Максима Степанова. Займався контролем виконання депутатських звернень та запитів апаратом МОЗ, їздив у відрядження, спілкувався з представниками органів влади.
Відрядження з міністром охорони здоров'я Максимом Степановим, 2020 рік
– Степанов щомісяця інспектував лікарні в регіонах. Тоді саме був спалах пандемії коронавірусу. Він перевіряв, як лікують, в яких умовах, чи забезпечені медикаментами. В нього хороші менеджерські якості, він був обізнаним в медичній темі. Найбільша проблема в Україні – недостатнє фінансування медицини, дефіцит хороших менеджерів, які б правильно розпоряджалися цими коштами. Ми працювали разом трохи менше року, до його звільнення. Потім я подався в комерцію – влаштувався в компанію, яка інвестує в будівництво. Вирішив відійти від політики, щоб набратися досвіду, а потім, можливо, повернутися працювати в парламенті.
24 лютого, коли почалася війна, я був у Києві. Розумів, що найгірше – панікувати, у мене цього не було. Виїжджати не збирався. У київському військкоматі мені сказали чекати утворення добровольчих формувань, бо я не мав військового досвіду, щоб записатися в ТрО. Тим часом у міністерстві дізнався, що столичні лікарні шукають волонтерів – пішов у відділення гемодіалізу однієї з столичних лікарень розвантажувати фури з медикаментами. Також допомагали розвантажувати вагони з гуманітарною допомогою на Центральному ж/д вокзалі. Це був початок березня, тоді якраз неподалік від вокзалу прилетіла ракета. В десятих числах березня дізнався, що у Переяславі створюють добровольче формування. Тому приїхав у рідне місто, щоб долучитися.
Зараз бачу, що Київ потроху повертається до звичайного життя, молодь розважається, вживає алкоголь на вулицях і навіть оприлюднює це в соцмережах. Мені навіть дивитися на це неприємно. Бо це неправильно, надто в той час, коли багато українців захищають свою країну кожен на своєму фронті, а особливо ті, хто заради нашого миру ризикує своїм життям на передовій. Зараз кожен має щодня працювати на своєму місці заради наближення перемоги, щоби наступний День Незалежності ми могли святкувати вільно і справді радісно.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
