Пенсіонерка 67-річна Лілія Олексіївна Колесник разом із родиною проживала за півтора кілометра від Ізюма на Харківщині у приватному будинку. Російські окупанти прийшли до її домівки з війною: обстрілювали місто з танків, артилерії, авіації. Літнє подружжя змушене було все покинути і втікати за сотні кілометрів, аби врятувати своє життя.
Хату від руйнування врятували фермерські склади
Нині Лілія Олексіївна проживає разом із чоловіком у приватному будинку в селі Циблі. Її чоловікові зробили операцію, то він перебуває у Київській обласній лікарні. Жінка ж займається господарством – консервує помідори.
Лілія Олексіївна закриває помідори на зиму, які дали сусіди
Про свою історію біженки розповідає сумно-болісно:
– У ніч з 2 на 3 березня скинули перші бомби на Ізюм та його околиці. Три з них розірвалося за сто метрів від нашої хати. Її від розрухи зберегли два великі склади фермерського господарства, яке розташовувалось поряд. На них прийшовся удар вибухової хвилі. Тож стіни нашого будинку встояли, ну, звісно, шибки повилітали, посипалась тинька зі стелі.
Поліклініка в Ізюмі
Ми ж оді швиденько з чоловіком спустились в льох, прихопили із собою і так звану «тривожну валізку» з документами. Ми її підготували іще в перші дні війни. 24 лютого із Харкова зателефонувала донька, вона працювала медсестрою у лікарні, й сповістила, що Харків обстрілюють. То ми із чоловіком на всяк випадок відразу склали документи й гроші в сумочку – поставили напохваті.
Наступний день видався спокійним. Чоловік позабивав вибиті шибки плівкою, і ми думали, що на цьому все і закінчиться. Проте увечері – чергове бомбардування і ми знову побігли до погреба. Сиділи там недовго. Ще одну добу прожили відносно спокійно. А тоді почалися сильні обстріли, бомбардування.
ІзюмФото: фейсбук
У погребі години дві посидимо, а там же холодно, сиро. Чоловік вийшов наверх – тихо. Не встигли дійти до хати, як знову стріляють, і ми знову у погріб: цілу ніч так ото бігали туди-сюди. На ранок пішли до доньки із зятем, вони жили на паралельній вулиці. Донька нервується, плаче. Тож вирішили кидати домівки та виїжджати кудись подалі у безпечніше місце.
П’ятого березня ми відвезли правнучку із внучкою до Краматорська та посадили на львівський потяг. Далі вони перебрались у Польщу, де живуть і зараз. А ми повернулись додому. Зібрали деякі речі, донька зателефонувала своїй подрузі, яка з родиною проживала в селищі Барвінковому – це кілометрів за сорок від нас. Вона сказала, що в них тихо-спокійно, вони на нас чекають. Наступного дня ми й поїхали до них.
ІзюмФото: фейсбук
Два місяці добивалась від «Укрпошти» за пенсію
Пожили ми у Барвінковому недовго – всього 4 дні. Російські снаряди та бомби стали долітати й туди. Чоловік сказав, що годі сидіти під бомбами – їдемо у Дніпро. Але на той час вже й Дніпро рашисти почали ракетами обстрілювати. Доньчина подруга, в якої ми жили, теж зібралася їхати. А в них родичі живуть на Черкащині, то вони телефоном повідомили, що готові прийняти нас усіх разом.
У неділю 13 березня ми дістались до села Харківка Уманського району. Будиночок, у якому нам дали притулок господарі, був невеличкий: три кімнати та кухонька. А з нашим приїздом у ньому стали жити, враховуючи господарів, п’ять сімей – загалом 11 осіб! Та розмістили всіх, на підлозі не спав ніхто.
"Люди, яких ми де не зустрічали, нам співчували і чим могли допомагали. Щиро їм за це вдячні."
Там у сільській раді вже наступного дня ми стали на облік як внутрішньо переміщені особи. За місяць, що там прожили, ми добряче об’їли господарські запаси. Тож із чоловіком знову пішли до сільської ради та стали просити, аби нам допомогли хоч якимись харчами, одягом. Нам виділили якісь крупи, дали 10 кілограмів курятини, пакети із засобами особистої гігієни. А за одягом відправили у село Маньківка, де нам дали ще й постільну білизну.
Також у Харківці нам допомогли переоформити пенсію на карточку, бо до цього ми отримували її через пошту. Саме через це пенсію за березень змогли отримати аж 26 травня. І то нам би її не заплатили, якби я не добивалась. Неодноразово телефонувала й до офісу «Укрпошти», і на гарячу лінію, писала скарги. Відповідь чула лише одну: «Покажіть нам відомість за березень, де немає вашого підпису». Люди добрі! Де я вам її візьму, як я вам її можу показати?! Вона ж має бути у вашому відділенні, а не в мене. І вже коли пригрозила їм судом, то пенсію за березень нам із чоловіком таки виплатили.
На Переяславщину приїхали на запрошення подруги
Десь через місяць, коли окупантів посунули від Києва, ми вирішили переїхати кудись поближче до своєї хати. Донька поїхала до Харкова, аби дізнатись, що там із роботою. Їй порекомендували поки що звільнитись. Вона написала заяву і повернулась у Харківку, розповіла, що там іще неспокійно, продовжуються обстріли.
І тут мені зателефонувала подруга звідси – із Вінинець, Бицюра її прізвище, із якою я колись навчалась в інституті. Вона й сказала, що поруч з її хатою є будинок, у якому ніхто не живе: якщо є бажання, то можна приїхати та подивитись. Хата справді чимала, у кімнаті стеля висока, але там років сім ніхто не жив. Чоловік подивився і сказав, що взимку ми її не натопимо, бо там котел старий, неекономний. Згодом у чоловіка зі здоров’ям стало гірше, то його, як інваліда, помістили на лікування в циблівський шпиталь.
Фото: perejaslav.org.ua
Я ж тоді нумо розпитувати, чи є десь у Циблях вільний будинок. Мені порекомендували такий на вулиці Садовій. Я як зайшла до того будинку, то немов до себе додому повернулася: от відразу мені сподобалась його аура. Будинок невеличкий – дві кімнати та кухня. Переїхали ми на Садову. Але ж нас три окремі сім’ї! Я з чоловіком, донька з чоловіком, та сваха: коли ми втікали із Ізюма, то зять забрав із собою й матір.
Поки мій чоловік лікувався у шпиталі, я жила із свахою в одній кімнаті, спали на дивані валетом. Але ж хіба довго так проживеш. Думаю, треба підшукати іще якесь житло чи то для нас, чи для свахи. Почали напитувати в місцевих людей, звернулись у сільську раду. То сваху вони поселили в гуртожиток, виділили їй кімнату, а нам із чоловіком запропонували оцей будинок на Польовій. Донька лишилася на Садовій. Вона влаштувалась уже на роботу в переяславську лікарню. У зятя інвалідність, то він поки що ніде не працює.
Ось так ми й осіли на Переяславщині. Біля хати, що на Садовій, на городі трохи випололи бур’ян та посадили помідорів. Ті, що вродили там, я вже закрила раніше, а ці мені дали сусіди. Вони ж давали й огірки, перець, картоплю. Взагалі прості люди, яких ми де не зустрічали, нам співчували і чим могли допомагали. Щиро їм за це вдячні.
Центр села ЦибліФото: perejaslav.org.ua
Лілія Олексіївна розповідала про своє життя українською мовою, хоча жила на російськомовній Харківщині.
– А ми там і розмовляли російською, але з приходом рашки вся родина перейшла на українську мову. Я хочу сказати, що відтепер всіма фібрами душі ми їх ненавидимо!
Дуже скучила за своєю домівкою, але не знаю, чи вцілів будинок, бо сусіди передавали, що в наш погріб, де ми переховувались під час обстрілів, влучила бомба. А під гусеницями рашиської техніки загинула моя пасіка. Шкода, бо бджоли гарно перезимували, і я навіть встигла була їх підгодувати. Як будемо жити далі? Побачимо. Зараз загадувати наперед важко…
Ізюм до війни
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
