Увага всього світу нині прикута до подій на Запорізькій атомній станції. Захоплений російською армією стратегічний об’єкт не може гарантувати ядерну безпеку в умовах, коли росія веде регулярні обстріли довкола ЗАЕС. Гендиректор МАГАТЕ Рафаель Гроссі 29 серпня повідомив, що під його керівництвом делегація відправилася на Запорізьку АЕС для вивчення ситуації.
І це не перша історія, коли окупанти, як первісні люди поводяться з ядерними об’єктами. Історію окупації Чорнобильської атомної електростанції розповіла Людмила КОЗАК, 45 років, інженерка служби фізичного захисту Чорнобильської АЕС. Із 23 лютого по 20 березня провела на робочому місці під окупацією російських військових.
ЧАЕС захопили російські військові у перший же день повномасштабного вторгнення в Україну – 24 лютого
Був наказ: зробити тут м’ясо
– Усі працівники проходять через мене, бо даю дозвіл на доступ до об’єктів. Наше спільне завдання – цілодобово обслуговувати три зупинені блоки станції й ізоляційну аркову споруду над зруйнованим четвертим блоком.
Працюємо по 12 годин, маємо кілька днів відпочинку. Такий режим зумовлений не лише фізичним навантаженням, а й убезпеченням від накопичення радіації.
23 лютого о дев’ятій вечора ми заступили на зміну. На станції було 108 працівників, 80 пожежників і десь 150 нацгвардійців, які нас охороняли. Уночі начальник зміни по гучномовцю сказав, що у країні почалися бойові дії, а вранці повідомив, що в нас війна. Одразу стало чути звуки бомбардувань, над головами гули літаки. Нас попросили піти в захисну споруду. Коли все заспокоїлося, повідомили, щоб займали свої робочі місця. За якийсь час побачили, що нас захоплюють «чорні чоловічки». Вони полізли, як сарана, – через паркани, пропускні пункти, входи-входи – станція велика, їх багато. Почали технікою ламати все навколо. У нас був шок.
Співробітники станції
Думали, все ж на режимний об’єкт ніхто не полізе
До центрального входу підійшов російський генерал: «У мене наказ: зробити тут м’ясо». Начальник нацгвардійців відповів: «Давайте домовлятися». Вирішили, що ми виконуємо свою роботу, наші військові стоятимуть по периметру станції, але росіяни зброю в них забрали. Нацгвардійці стояли біля сховищ відпрацьованого палива, рідких і твердих відходів. Їхні генерали розуміли, що таке радіація. Наш начальник на пальцях пояснив, що туди не треба лізти, бо буде катастрофа для всього світу і для них насамперед.
Спершу «гості» – так просили себе називати росіяни, дивилися за нами. Потім побачили, що виконуємо вказівки, й дозволили працювати самим.
Захопивши станцію, окупанти забрали українські бронеавтомобілі «Козак» й нанесли на них свої символи. Були в шоці від побаченої техніки, не вірили, що Україна може виробляти такі машини.
Казали, що принесли нам мир, захищають від бандерівців, Правого сектора, нациків. «Покажіть, від кого ви нас захищаєте? Де ці люди?» – «Нічого не знаємо, в нас така команда».
Людми Козак. На ЧАЕС працює 19 років
Із Гомеля возили пальне удень і вночі
Ми спали у кріслах, на столах – хто де знайшов собі місце. Виходити з приміщення нам дозволяли тричі на день – у медпункт, душ та їдальню. Коли змогли залишитися з колегами наодинці за зачиненими дверима, почали дзвонити у Славутич. Мобільного зв’язку не було. Росіян ми запевнили, що стаціонарні телефони працюють лише на території ЧАЕС. Насправді ж лінії протягнуті до Славутича. Ми могли телефонувати додому й чути голоси рідних.
9 березня перебили кабелі, зникло світло. Ми почали тиснути на росіян: «Якщо за 14 годин не відновите, станція злетить у повітря». Так би й сталося, але за довший час. Окупанти повірили, злякалися. Для генераторів зливали пальне з техніки, що стояла колонами аж до Києва – це 130 кілометрів. Техніку можна було бомбити, була небоєздатна, але ми нікому не могли про це повідомити.
Через добу росіян заправили: почали з Гомеля возити пальне удень і вночі. Ми нарахували, що вони витратилися десь на мільярд гривень. Станція працювала на генераторах, а потім нас під’єднали до Білорусі. І досі ми туди підключені.
Росіяни використовували станцію як місце відпочинку після боїв біля столиці. Поверталися сюди відіспатися, помитися, поїсти. Користувалися нашими душовими, ночували в приміщеннях. Продукти їм привозили з Гомеля. Спершу готувала для них польова кухня, а тоді вони забрали один поверх нашої їдальні і їли там. Ми їли раз на 12 годин. Але було й перше, й друге, й компот. Навіть запіканки і млинці. Раз росіяни принесли нам свою їжу – як гуманітарну допомогу. Ми послали їх, як русскій воєнний корабель. На двері ланцюг навісили, щоб більше не приходили.
Наша кухарка так гарувала, що на шостий день просто упала. Медики її привели до тями, прокапали, поставили на ноги. Потім їй дали на поміч прибиральниць, а важкі каструлі тягали наші військові.
Людмила Козак пробула в окупації 25 днів і пропрацювала 600 годинФото: Суспільне
У нас скрізь є радіоточки, тому ми знали, що відбувається в Україні та світі. Радіо вимкнути не можна. Росіяни так само все чули. Спершу не вірили, що в них такі втрати, казали, що все брехня. Лише на другий-третій тиждень почали прислухатися: «Невже нас так знищують? Що я скажу батькам таких-то, які не повернулися з-під Києва?»
Я з тими іродами не спілкувалася. Вони двічі мене попереджали, щоб носила білу пов’язку на рукаві. Вони з такими ж ходили, а я не хотіла бути схожою на них. На третій раз сказали: «Отримаєте кулю в лоб. Ми вас просто не бачимо у вашій чорній курточці в темряві». І я придумала: знайшла білу медичну шапочку і в ній підійшла до генерала: «Так можна?». Погодився. Я тоді ще з чийогось шарфика наскубла синіх і жовтих ниток. Вишила на шапочці напис «ЧАЕС», тризуб і прапор України. Ніхто нічого мені не сказав.
Думала, розстріляють, бо зламала руку «гостю»
Радіація – це небезпечно. Перша ротація росіян це розуміла, але з кожною новою, а вони мінялися раз на три-чотири дні, ставало дедалі гірше. Перші ходили обережно, руки мили, а наступним все було до одного місця.
Російські солдати проїхали на своїй бронетехніці без радіаційного захисту через Рудий ліс, здійнявши хмари радіоактивного пилу. Це близько 10 квадратних кілометрів території, що ввібрала найбільшу частку викиду радіоактивного пилу під час вибуху реактора 1986 року. Листяні дерева там загинули, сосни стали рудими. Радіації там у сотні разів більше за норму. Минуть тисячоліття, поки відбудеться розпад.
Окупанти переписали вказівний знак Фото: Страна.ua
Окупанти боялися, що наші прийдуть їх вибивати, тому укріплялися, бліндажі робили, окопи, зводили захисні споруди. Обрали для цього Рудий ліс, бо він – біля центральної дороги. Голими руками розгрібали, набирали радіоактивний пісок у мішки для укріплень. Поставили в Рудому лісі польову кухню. В одному й тому ж одязі спали і їли. Ми пояснювали: умрете. А вони: в нас наказ. Ніхто нічого не осмислює, не обговорює доцільності. Бездумні. Орки, одним словом.
Від нас на Гомель везли людей – сім «пазиків» по 20 солдатів у кожному – в дуже тяжкому стані: із блювотою, опіками, непритомних. Начальство пояснювало, що то від поганої їжі. А то променева хвороба, вони вже від неї вмирають.
Російських солдатів на ЧАЕС було близько тисячі. Хтось проживе пару місяців, хтось 90 років – все індивідуально. Залежить і від організму, і хто що там робив. Але після Рудого лісу не допоможе нічого – радіація роз’їдатиме зсередини. У чоловіків точно буде «не стояк» і продовжити свій рід вони не зможуть. І слава Богу.
Цю радіацію вони розвезли далі – на одязі, техніці, її пройшло близько 10 тисяч одиниць, а метал добре піддається опроміненню. Це загрожує радіоактивним зараженням усім, хто з ним контактуватиме.
У нас не було змінного одягу й білизни. Випросили на своєму блоці білі роби, позмінно їх носили. Був смішний випадок. Бійці ДСНС у формі з написом «Рятувальник» принесли нам чисті речі у прозорих поліетиленових пакетах. Російські іроди влаштували істерику: «Чому до вас ритуальна служба приїхала?! Он стоїть «уазик», на спинах написано: «ритуальник». Кого ви вбили?»
Одного разу думала, що розстріляють, бо ненароком зламала одному з «гостей» руку. Мила підлогу, а двері в наше приміщення важезні, кілограмів 200. У коридорі саме спали росіяни. Коли відчиняла двері, одному на руку ними й наїхала: хрусь! Він скочив, рука моментально посиніла, а я далі мию. А тоді вже дійшло, що наробила. Сиділа перелякана, навіть у туалет не виходила. Думала: ну все, розстріляють. Минуло дві доби – тиша. Тоді бачимо в моніторах – а всюди ж камери – що він ходить із перебинтованою рукою. Сказали, що «опік». А потім він зник.
Блокпост росіян на околиці Рудого лісуФото: Страна.ua
50 людей добровільно пішли в полон
8 березня начальник зміни станції покликав усіх 17 жінок. Хлопці – деякі військові й пожежники – знайшли по тумбочках якісь цукерки, каву, чай. Ми мало не плакали. Пили каву, слухали вітання – одне наш директор записав, і його передали через гучномовець. А потім навіть якусь пісню увімкнули. Почувалися людьми, про яких дбають. Найважче там було переживати за рідних. Коли зник зв’язок, а по радіо почула, що ракета полетіла на Львів, де якраз була донька, божеволіла від думок.
Майже кожне офісне приміщення на ЧАЕС має суттєві пошкодження та повністю розграбованеФото: segodnya.ua
Працювали майже цілодобово. Відпочивали по кілька годин, за графіком. Знесилилися за ці 25 днів. Просили, щоб нас поміняли, бо вже ходили, як примари.До ротації нас готували три дні. Дозволили серед військових забрати дівчат і одного хворого чоловіка. Їх перевдягнули в цивільне. Нас супроводжували російські військові, повели лісом, бо дороги не було. Через річку переправляли в рибальському човні. Води в ньому було по щиколотки, щохвилини міг перевернутися. На протилежному березі зустрів наш начальник Валерій Сейда. Всіх обійняв.
Вдячна людям, які нас замінили. 50 людей, вважайте, тоді добровільно пішли в полон. Вони – Герої. Удома мене чекали чоловік, син, мати і свекруха. А через два дні у Славутич заїхали російські війська. Ми знову опинилися в окупації, але ненадовго. Вони пробули в місті дві-три години, як на центральній площі зібралося близько п’яти тисяч людей з українськими прапорами й вигнали їх. Вони стріляли і гранати кидали, але у Славутич люди їх не пустили. Сказали, що перевірять, чи немає в нас зброї, військових, і поїдуть. Той рідкісний випадок, коли росіяни дотримали слова. Вони розуміли, якщо зачеплять Славутич, то на ротацію на ЧАЕС ніхто не поїде, а там сидять їхні хлопці.
31 березня окупанти почали залишати Чорнобильську АЕС. Працівників змусили підписати акт приймання-передання станції. Після того станцію пограбували: забрали комп’ютери й навіть чайники з кавоварками. А з готелю в Чорнобилі вкрали сервізи, виделки, ложки й тарілки.
Російські окупанти викрали службове та особисте майно працівників станціїФото: segodnya.ua
Авторка: Наталія ПАВЛЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
