Переяславка Ірина БАТЮК – відома у місті візажистка з восьмирічним досвідом роботи. Більше п’яти років навчає жінок опановувати мистецтво макіяжу. На початку березня планувала втілити у життя давню мрію – відкрити студію краси у Києві. Війна внесла свої корективи: Ірина поїхала до Польщі, а згодом опинилася в Англії, де працювала з місцевими нареченими.
Наприкінці лютого Ірина Батюк вела останні приготування до довгоочікуваного відкриття студії краси у Києві. У Переяславі вона вже стала знаною майстринею візажу, тепер мріяла здобути прихильність і столичних красунь. На її авторський курс макіяжу записалися шість учениць, з якими на початку березня мали розпочатися заняття.
Переяславська візажистка зі своїми ученицями
– За добу до російського вторгнення ми з дівчатами переписувалися, домовилися про зустріч. Я була щаслива, бо набрала саме ту їх кількість, яку планувала, щоб кожній приділити достатньо уваги. А потім почалася повномасштабна війна…
З двома дівчатами ми списалися наприкінці квітня – вони ж зробили передоплату за навчання. А решта чотири більше не виходили на зв’язок, хоч я писала їм у всіх соцмережах та месенджерах. Можливо, вони кудись виїхали. Сподіваюся, що з ними все гаразд.
Відкриття студії Ірина відтермінувала, бо досі не наважується повертатися до роботи у столиці. Викликають хвилювання гучні сирени, лякають тривожні новини про обстріли міст. У Переяславі спокійніше, каже жінка.
Другого березня Ірина з двома дітьми, сестрою та племінниками поїхали до Польщі. Її чоловік залишився в Україні. Було зрозуміло, що роботи в індустрії краси найближчим часом не передбачається. Жінка переймалася тим, чи відтепер матиме прибуток. Водночас через активні бойові дії на Київщині вирішила терміново евакуювати дітей за кордон. Тим паче, що їхати було куди – у Варшаві живе рідня Ірини.
– Мої колежанки розповіли, що у Переяславі робота відновилася тільки на початку квітня, і то лише у бровістів, – розповідає Ірина. – До того взагалі не було замовлень, а тим паче для візажистів. Приїхавши до Польщі, я не оформлювала допомогу як біженка, бо планувала перебути там не більше двох тижнів. Сподівалася, що за кілька днів все закінчиться і ми повернемося додому. Про роботу в Польщі теж не думала. Розраховувала лише не ті кошти, які взяла з дому.
– Ми з сестрою та дітьми оселилися в родичів у центрі Варшави. За кілька днів вирішили все ж орендувати окреме житло, почали його пошуки через волонтерів. Це виявилося нереальним. Якось ми пішли на вокзал, де волонтерів найбільше, щоб отримати від них додаткову інформацію. А там мами з дітьми спали прямо на підлозі. По кілька днів...
Спочатку ми думали, що вільних квартир немає через великий наплив біженців. А потім з’ясувалося, що незайняте житло є, але поляки чомусь не поспішають здавати його в найм. Як тільки господарі чули, що ми з України, відмовляли нам. Так і не знайшовши окремої квартири, ми залишилися у родичів. Всього прожили у Польщі два місяці.
У цей період Ірина з сестрою Антоніною активно відвідували мітинги у польській столиці на підтримку України. Перетнувши польський кордон, вони отримали місцеві сім-картки, і незабаром їм на мобільний почали приходити сповіщення, коли у Варшаві відбудеться найближчий мітинг. Тоді, у березні та квітні, такі зібрання проводили по кілька разів на тиждень.
На акції виходили тисячі українських жінок з дітьми, влаштовували ходу вулицями міста, співали Гімн та закликали НАТО закрити небо над Україною. Це були емоційно дуже тяжкі видовища, згадує Ірина. Жінки плакали, кричали діти, яких ні з ким було залишити вдома...
Публікуючи дописи в соціальних мережах, Ірина відмічала своє місцезнаходження. Саме за геолокацією її знайшла дівчина з України, яка шукала візажиста у Польщі.
– Вона – молода артистка з Дніпра, готувалася взяти участь у благодійному концерті, де збирали кошти для допомоги біженцям та військовикам. Їй треба було зробити сценічний макіяж.
Я приїхала до неї додому – громадський транспорт для українців тоді був безкоштовним, підготувала її до виступу. А потім ще наші сусіди-музиканти влаштовували виступи прямо на вулицях міста, щоб зібрати кошти на потреби постраждалих від війни українців. То я і їх гримувала кілька разів.
Ірина готується відкрити власну студію краси в Києві
Сестра Ірини Антоніна – майстриня манікюру. У Польщі вона запустила рекламу своїх послуг і швидко почала працювати – приїжджала на замовлення додому до клієнтів. Українські фахівці у Польщі дуже затребувані завдяки своєму високому професіоналізму, однак полячки хочуть їм платити менше, ніж місцевим майстрам.
Ірина повернулася до України на три тижні і потім поїхала в Англію. З Польщі туди попрямувала і її сестра. Там багато років живуть ще одні їхні родичі. Вони допомогли жінкам знайти спонсорів, які погодилися прийняти українців у себе вдома. Жінка на ім’я Клер, у будинку якої оселилася Ірина з дітьми, дізнавшись, що вона візажистка, запропонувала роботу в салоні краси своєї подруги.
– В Англії на п’ять-шість маленьких містечок є всього один салон. Тому клієнтів у них не бракує, весь день розписаний погодинно. Я поїхала на співбесіду: роботодавці хотіли перевірити на практиці мої навички.
Звісно, дуже хвилювалася, бо побачила, що вони роблять макіяж зовсім інакше. Наприклад, кладуть тональний засіб надто товстим шаром, наносять базу на все обличчя, наклеюють суцільні накладні вії, а не пучкові, як роблю я. Те, що для нас неохайно і неестетично, для них – красиво.
Я пройшла співбесіду, і мені відразу передали серйозне замовлення – на весільний макіяж. Це було класичне англійське весілля дуже заможних людей. Вони його святкували у старовинному замку, який перейшов їм у спадок в місті Ферхем. Наречена попросила легкий нюд. Такий же макіяж я зробила її мамі та подружкам.
На замовленні працював ще один візажист та стилісти з салону, куди я влаштувалася. Я звикла працювати швидко – все зробила та й сиджу, кажу: «В мене все готово». Не знала, що в них там оплата погодинна. Інші майстри переглянулися здивовано: «Як це, все? У нас час до першої години, давай, щось підправляй, не поспішай!». У них там взагалі ніхто нікуди не поспішає, навіть наречена. Вона розслаблено пила каву, потім мартіні, а коли приїхав фотограф, сказала: «Нічого, хай чекає».
Потім було ще одне замовлення – макіяж дев’ятьом моделям для зйомки на березі моря.
У них, якщо працюєш на базі салону, то отримуєш оплату за кожного клієнта. Макіяж коштує 45 фунтів, весільний – 78 фунтів, тобто близько трьох тисяч гривень – це дуже хороша ціна. Салон забирає 50% прибутку, але натомість надає всю косметику та інструменти для роботи.
Якщо це робота на виїзді, то оплата становить 15 фунтів за одну годину. Ще було два замовлення на 28 червня, але я вже поїхала. Дуже хотілося в Україну, до рідних.
Мені вже додому потім телефонувала Клер і розповіла, що наречена, яку я готувала до весілля, порадила мене своїй подрузі, і вона також хотіла замовити мої послуги. Отже, недарма я тишком-нишком робила макіяж так, як подобається мені, а не так, як у них прийнято, – усміхається Ірина.
Ірина і тепер підтримує зв’язок з подружжям, яке надало їй помешкання в Англії. Неподалік їхнього будинку розташований військовий авіаційний завод, де вони працювали.
Ірина Батюк (крайня ліворуч) у колі великої сім’ї британських родичів
– Коли для України доправляли військові літаки, ми знали про це першими, бо Кевін – логіст, він і займався цими питаннями. А Клер була задіяна у передачі зброї, бронежилетів та іншої амуніції. Окрім того, одна її знайома – близька подруга Бориса Джонсона. Так, це був дуже елітний район, – зізнається Ірина. – Вони казали: «Іро, радій, сьогодні відправили ще одну допомогу для України, надійде за два тижні». І справді, невдовзі ми дізнавалися про це з новин.
Та попри підтримку британців Ірина, як каже, сумувала за Батьківщиною і не уявляла свого життя в Англії – похмурий клімат, інший менталітет.
– Клер розповідала, що позаочі її подруги говорили про мене: «Вона молода, гарна, а у тебе чоловік, то дивися, обережно з нею». Англійки дуже ревниво ставляться до українок. І під час спілкування мовби й привітні, співчувають, а все ж ненароком запитують, коли плануємо повертатися в Україну.
А ще в нас дуже різні кулінарні уподобання. Для них був стрес, коли я вдома готувала їжу! У них дуже дорогі комунальні послуги, то вони здебільшого харчуються напівфабрикатами.
Одного разу я зварила англійцям борщ – вони не оцінили. Не сподобалися їм і деруни. А от вареники з картоплею і капустою, а ще смажені кабачки з помідорами й часником зайшли на «ура», просили ще. І казали, що після закінчення війни неодмінно приїдуть в Україну.
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
