Благодійний концерт заслуженої артистки України Олени Білоконь «Молитва за Україну» відбувся 16 вересня у Переяславі. Він пройшов у рамках великого туру на підтримку воїнів та їхніх родин. Це ініціатива Міжнародного благодійного фонду «Незламна українська нація», волонтером якої нині є пані Олена. Після виступу вона дала невелике інтерв’ю для Переяслав.City
– Пані Олено, де вас застало трагічне 24 лютого?
– В Києві. Для нас із донькою Лесею це було теж величезним стресом, які і для всіх українців. Ми з дитиною залишилися вдвох, втратили рідних. Три роки тому брат пішов із життя, потім мама, Лесин тато…
Я на той час якраз хворіла ковідом, то була ще й не дуже здорова. Але мусили тікати від обстрілів: спочатку на Полтавщину, потім поїхали на Дніпропетровщину. Два місяці так жили. Було важко. Серед чужих людей опинилися, бачила, що вони кожен щось робить, і я теж хотіла допомогти, чим могла. Але на той час всім було ще не до пісень. Я солістка президентського оркестру, перед початком великої війни ми починали робити деякі заходи… Словом, вирішила повертатися в Київ. жх
Майже відразу після повернення на зв'язок зі мною вийшли представники Міжнародного благодійного фонду «Незламна українська нація». З його директоркою Галиною Захарченко ми познайомилися у вересні 2021 року в Києві, коли мені вручали орден «Гордість нації». Фонд звернувся до мене за коштами. Але… Я сама тільки рік як переїхала з Полтавщини до Києва. Кажу їм, давайте будемо діяти, проводити якісь заходи, і я охоче підтримаю.
– У вас уже ж був досвід благодійних концертів?
– Я волонтером була завжди. Тільки мій принцип– робити добро тихо. А зараз я вже офіційно є волонтером мистецького фронту. Ще з 2014 року багато виступаю перед українськими військовиками, учасниками АТО, маю й подяки від командирів. Зокрема, на Рівненщині часто виступала з благодійними концертами, там співпрацювала з головою обласної адміністрації, з Асоціацією учасників АТО – мала з ними дружні контакти. Тож найперше звернулася саме до них. Ми почали планувати звідти благодійний тур на підтримку захисників, допомогу тим, хто вимушено покинув свої домівки через війну.
Окрім роботи в президентському оркестрі, я ще працюю викладачкою Національного університету культури і мистецтв. У мене саме розпочалася відпустка, і 20 червня я вирушила в тур по Рівненщині. Зробила там 16 концертів за 10 днів. Виступала перед військовиками, перед цивільними жителями в різних містечках, селах – різні сцени і різна кількість глядачів була. Наприклад, місто Зарічне розташоване всього за 2 км від білоруського кордону. Та все було добре, з Божого благословення добрі справи відбуваються успішно.
Продовжила благодійний тур рідною Полтавщиною – там було 12 концертів за 10 днів. Затим поїхали на Закарпаття. Там був тур запланований з 5 по 15 серпня, але ми 22-го ледве виїхали. Коли люди побачили й почули мої пісні, то почали самі запрошувати, а я ж не можу відмовити!
Потім була Львівщина, у Раві-Руській четвертий тур завершила. Зараз їжджу Київщиною. Три перші концерти зробила на Тетіївщині. Вже їхала додому, телефонують там ще із одного села, просять – заїхали і до них. Вони домашнім печеним хлібом зустрічають – від цього ж хочеться і плакати, і радіти, обніматися-єднатися. Тільки так ми переможемо.
– Що для вас у цьому турі стало найважчим?
– Такий насичений графік концертів – це непросто. Але стомлює і дорога, в цьому турі я їжджу сама за кермом. Сідаю в свою машину, беру доньку на поміч і – вперед. Та й це загалом не така вже трудність. Для мене складно самій організовувати цей тур, бо для цього немає помічників. Можуть дати контакти голів адміністрацій чи громад, керівників відділів культури. Треба обдзвонити всіх, розповісти і переконати. Що такі заходи якраз на часі. Що не можна цуратися української пісні, бо вона – душа нації, її сила і натхнення для боротьби.
І часом з цим буває дуже тяжко, то мені донька каже: «Мамо, ти ж не можеш здатися посеред дороги?» То в такі моменти подумаю: «А хіба хлопцям у сорокаградусну спеку в бронежилетах там було легко? А в такий дощі і холод зараз їм легко воювати за нашу землю, за Україну, за кожного з нас?!» Тому йду працюю і дякую, що так.
– Насправді і в нашому місті звучать закиди сумніву, а чи на часі проводити бодай якісь заходи, поки йде війна. Як ви до такого ставитеся?
– Мені теж часто казали: «Ви там виступіть в інших районах, а ми подивимося і тоді вирішимо». Дивуюся їхньому нерозумінню: як може українська пісня не надихати свій народ? З прадавніх віків ми з піснею народжуємося і проживаємо все життя, з пісні черпаємо всі чесноти, які притаманні саме нашому народу. Наша пісня – це поєднання минулого, теперішнього і майбутнього. Але ворог хоче знищити нас як націю і нашу культуру. Тому важливо, щоб люди відчули, що є смисл у тому, аби зараз особливо потужно звучала українська пісня. Бо вона є душею нашої культурної спадщини, паростком свідомого життя народу, невидимим джерелом переможної зброї. Тому мені дуже хочеться по всій Україні проїхати з українською піснею.
Раніше люди піснею душу лікували. Тяжко працювали, не мали таких статків, але об’єднувалися піснею в одне ціле, щиро вірили в краще завтра. Зараз, дивлюся, люди стомилися, звиклися до війни, чи що. Надто ж там, де не йдуть бойові дії. Нині нам може забракнути такого прагнення, щоб ми один одного підтримували як самих себе. І допоки ми не почнемо поважати своє українське, ми не отримаємо підтримку потужної прадавньої сили свого роду.
У мене є блок духовних пісень. На Західній Україні в чотирьох містах запрошували навіть у їхні храми співати після богослужіння. На Львівщині, у місті Перечин, виступала прямо перед їхнім головним храмом. Його настоятель сказав: «Господь же нас створив українцями, тож як же ми не співатимемо українське? Це ж наша віддушина, ми з пісні черпаємо наснагу від пращурів».
– Як зараз сприймають глядачі ваші програми?
– Скрізь дуже гостинно приймали. Як кажу, я пішла в люди і люди мене погодували, прихистили, заправляли автівку і дякували за те, що я їх відвідала. Для мене не значимо, що це місто чи село. Всі вони – моя одна українська родина.
У Раві-Руській на концерті посеред площі стоїть мама з двома дівчатками, обнімає їх, розціловує під мою пісню про родину. Душа розривається від такого, коли бачу, як народ наші одвічні цінності зараз переосмислює.
Адже в нас триває не тільки збройна війна проти російських окупантів, а сьогодні ж іде боротьба й духовна: волі з неволею, правди з брехнею, і це щоденна боротьба. Зараз іде для нас випробування на людяність. Сьогодні краще навіть втратити щось матеріальне, віддати ніж забрати чуже. Але багато хто цього ще не розуміє.
Звісно, тяжко працювати на таких заходах, коли стільки страждань у рідній країні. Мій племінник теж захищає Україну, з-під Бахмута його з контузією недавно доправили в лікарню. Тому мої концерти – це молитва за всіх воїнів. На них, якщо це не військові частини, в основному ж приходять жінки – матері і дружини, сестри і доньки захисників. Вони зазвичай плачуть під пісні-молитви. А я їм кажу, що ми, жінки, є тилом для своїх чоловіків. Не плакати треба мамі, коли телефонує син з передової, а підтримувати бадьорим словом, позитивом, щоб вони відчували, що ризикують там не задля того, щоб чути згорьовані плачі, а задля продовження життя України, її розквіту і щастя людей. Наші хлопці знають, за що вони боряться.
Тому ми маємо тут не плакатися, а жити і за себе, і за тих, хто загинув заради нас. Місія в кожного є своя. Хтось у скриньку вкинув, хтось пирогів напік, діти намалювали малюнок, зробили своїми ручками оберіг для солдата, хтось заспівав. А мета одна – перемога. Кожен наближає це час як може і в цьому наша сила. Енергія добра буде спалювати негатив.
Хоч як тяжко буває організувати якийсь захід, але коли дивлюся по очах людей, як у них помітно пробудження до життя, наповнення енергією – оце надихає. І неважливо скільки в залі глядачів зібралося, і навіть не так значимо, скільки вдалося зібрати коштів. Бо сьогодні всім скрутно. У людей закінчилися заощадження, вони відразу все на оборону і ЗСУ переказували. Зараз же в багатьох роботи немає, люди самі потребують допомоги. Скорочуються штати в закладах культури, а цього особливо зараз аж ніяк не можна робити.
– А що вас втішає, мотивує, радує в таких турах?
– Найяскравіше відчуття – це спілкування з військовиками. Виступаю перед ними у частинах, в інших залах. Звісно, це не афішується, але саме такі зустрічі гріють душу. Хлопці хором зі мною співають, щиро радіють. Вони настільки відчувають цінність життя, що від їхніх слів, буває, мурахи по тілу. І водночас там така могутність, така сила відчувається, надійність і захист, що й на секунду сумніву не виникає в нашій перемозі.
Ще тішить, коли відвідую храми. Я там почуваюся так спокійно і затишно, як удома, велику благість маю. Кажу всім: моліться, бо молитва має велику силу, її можна здійснити, де б ти не був. Підтримка духовна дуже важлива. Стільки люду молиться за нашу перемогу! Це дуже і мотивує, і надихає. Бо це є особлива точка єднання людей.
Господь мені дав такий шлях зараз і я його маю пройти. Бачити ці обличчя матерів, захисників, маю відчути на собі, ввібрати цей біль України, щоб потім була змога пояснити іншим: є ті, кому важче, але й вони не здаються, борються і цінують кожен день. Тому вважаю дуже важливим сьогодні саме українською піснею єднатися задля великої справи – наближення перемоги!
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
