Анні ДМИТРЕНКО 26 років. Три із них вона самостійно керує родинним фермерським господарством «Агро Еко» у Хоцьках на Переяславщині. Хоча про таку діяльність ніколи не мріяла. Так повернуло колесо життя. Спочатку було важке становлення, а тепер – війна. Про сімейний обов'язок, професійне зростання та вміння долати труднощі і економічно виживати в умовах воєнного стану – у розмові з журналісткою Переяслав.City.
"Для мене було дуже важливим, щоб татова справа мала продовження"
Аня зустрічає біля виробничого ангару. Невисокого зросту тендітна молода жінка – її образ поза типовим уявленням про українського фермера. Зауважує, що звикла розвінчувати цей стереотип. Жартома реагує, коли старші віком аграрії відверто дивуються її появі на якомусь професійному зібранні.
Анна Олегівна запрошує до офісу. Його облаштувала в цьому ж ангарі. Крихітний, але сучасний скляний кабінет на рівні другого поверху – під стелею. На стіні різні дипломи господині, у центрі – портрет її тата Олега Дмитренка. Він трагічно загинув на виробництві у жовтні 2019 року. А його справу продовжує донька.
– Варіанту іншого не було, – розповідає Анна. – Продати, і далі що? Татове життя було недовгим і закінчилося так раптово. А фермерське господарство – це справа, якою він займався половину свого віку. Для мене було дуже важливим, щоб вона мала продовження ще багато років. Вважаю, у цьому вся суть і сенс: це значить, що життя мого тата було недаремним, небеззмістовним.
У молодої фермерки сучасний офіс прямо на виробництві – в ангарі
"Я вдячна людям, що після трагедії не втекли, увесь колектив залишився"
– Я дуже вдячна людям, що після трагедії не втекли. Увесь колектив залишився, мене прийняв, підтримав і повірив. Наша команда порівняно молода: троє віку 28-35 років, один дещо старший. І насправді все, чого досягло наше господарство за цей період – завдяки і їм. Вони – універсальні працівники.
Успадкувати і керувати агарним бізнесом не сприймаю як багатство, немає такого відчуття. Для мене це звичайна робота з управління активом. Я отримала його, як агрегат, яким треба користуватися, обслуговувати і заробляти ним гроші.
Наші працівники мають роботу цілий рік. Я забезпечую навчання молодшій сестрі Анастасії: вона другий рік навчається в театральному, на платній основі. Водночас вивчає англійську і ще заочно вступила в другий виш – на харчові технології. Вона дуже любить готувати – у цьому вся в тата.
Він у юності хотів бути клоуном і працювати в цирку. Ходив на гуртки, фокуси вмів показувати. Але не склалося. А в армії він служив у морфлоті і був коком – йому дуже подобалося готувати. Сестра все це теж дуже любить. От навчиться, як правильно робити сир, ковбасу, вино. Може, це згодиться у нашій справі.
Анна Дмитренко вже має брендоване пакування для своїх комбікормів
Анна зізнається, що має грандіозні плани розвитку свого господарства: від вирощування зернових дійти до тваринництва і далі до переробки та випуску власної крафтової продукції. Для неї вже має логотип торгової марки – ЕНКО.
– Якщо виходити на ринок з назвою «еко» – дуже великі вимоги стандартизації. А «ЕНКО» – це частина нашого прізвища – родинне. Я – представниця вже третього покоління Дмитренків-аграріїв.
Починав цю справу татин батько. Це була його ідея і рішення: переїхати в село з Києва, де вони жили, поїхати в Росію на заробітки, а після повернення зайнятися агровиробництвом. Це було в 1995-1996 роках.
На якомусь етапі вони розділили бізнес. Тато став керувати справою самостійно, вів п’ятий сезон…
"Усе, що планувала, пропало в один день"
– Після школи я вступила в Польщі до академії ім. Леона Казмінського на інвестиційного фінансиста. Це була мрія – навчатися закордоном. Навчання було платним, батьки інвестували в мою освіту. Три роки жила там і навчалася стаціонарно.
Паралельно допомагала тату вирішувати деякі економічні проблеми господарства. Потім перевелася на заочне. Маю диплом магістра фінансової справи. Але на сьогодні для мене це не має значення. Усе, що планувала в зв’язку з отриманням диплому, зокрема, і подальшу викладацьку діяльність, – пропало в один день.
Зараз самотужки освоюю агрономічну науку, бо в нас немає агронома. Тож багато читаю, консультуюся з досвідченими людьми. Агрономія – це найважливіше. Бо якщо не буде хорошого врожаю, то фінансисту не буде що рахувати (усміхається вперше з початку розмови -авт.).
Анна визнає, що з багажу польської освіти зараз для неї найціннішим є набуте вміння самодисципліни. У тамтешніх вишах за можливість повторно скласти провалений залік чи екзамен студенти мусили офіційно платити в касу 100 євро. Це мотивувало вчитися і виконувати все вчасно. І тепер ця звичка позитивно позначається на роботі.
Анна Дмитренко поки що орендує сушку для зерна у досвідченіших колег
"Люблю жито – дає гарні врожаї на наших піщаних грунтах"
– Осінь – період для мене особливий. 9 жовтня загинув тато. Тоді молотили кукурудзу. Ми дозбирали врожай, розрахувалися з пайовиками, закривали кредит…
Якби знала, що буде так важко усі ці три роки, то сіла би та добре подумала.
Ні, не шкодую і не відмовилася б. Просто тоді якісь рішення приймалися в стані стресу, інтуїтивно, без аналізу. То були роки на виживання. І важливо, що у тій ситуації нам вдалося вистояти, ми не зупинилися.
А зараз сиджу і думаю: про успіх рано говорити, але ми з колективом стільки всього зробили, впровадили, що для такого маленького господарства, вважаю, це грандіозна робота!
Новий бренд ЕНКО – це частинка прізвища засновників Дмитренко
Земельний фонд фермерського господарства Анни Дмитренко – 360 га орендованих паїв. З техніки тоді було два трактори: Т-150 і МТЗ, вантажний автомобіль, диски, культиватор. А ще ангар, викуплений за майнові сертифікати у місцевих.
Починали, як мовиться, з низького старту. Навесні в лізинг взяла сівалку, у кредит – ще один потужніший трактор. Посіяли багато кукурудзи – на той час вона була високорентабельною культурою. Але рік видався посушливим – кукурудза згоріла. Щоб розрахуватися з пайовиками і закрити кредит, довелося брати новий.
– На сьогодні ми вдосконалили сівозміну. Кукурудзи вирощуємо значно менше, бо її сушка, логістика стали дуже дорогими. Зате почали сіяти жито. Люблю цю культуру – вона дає гарні врожаї на наших піщаних грунтах. І збут є.
Ще сіємо соняшник, ярий ячмінь, пшеницю, сою. Ретельно підбираю гібриди, засоби догляду, не загущую посіви. Хоча кожної весни боюся щось зробити не так.
Тато сіяв і гречку, просо, горох – робив різні крупи. Але кон’юнктура ринку змінилася, це зараз невигідно, то я крупорушку продала.
А ось його лінію з виробництва гранульованих комбікормів – розвиваємо. Тато був такий, що нічого не записував. Все тримав у голові. Тож рецептуру тепер сама поступово вдосконалюю, консультуюся з фахівцями.
Лінія з виробництва комбікормів
«Реальні аграрії» допомогли з новими контактами
Минулого літа Анна Дмитренко стала учасницею чергового сезону проєкту «Реальні аграрії», який знімає компанія Syngenta (Сингента).
– Приїхав їхній представник. Розповідає про гібриди, а потім каже: «Можна запитання: що ви тут робите?» І коли почув мою історію, запропонував взяти участь в зйомках. Задум такий: молоді і досвідчені аграрії відвідують господарства один одного і обмінюються досвідом.
Я погодилася, бо чому б і ні? Побувала в господарстві Володимира Лісового з Яготинщини. Це була невимушена розмова, не за сценарієм, все відбулося природньо.
Фото: скріншот з відео "Реальні аграрії"
Анна зізнається, що під час зйомок особливих секретів колега не відкривав. Натепер вона не підтримує з ним ділових стосунків, мовляв, не хоче докучати, бо він – авторитетний виробник, людина зайнята. Але все ж таки це був цікавий для неї і позитивний досвід.
– «Секрети» будь-якого бізнесу дорого коштують, а досвід набувається особистими «шишками». Але завдяки проєкту я збагатилася новими знайомствами.
Фото: скріншот з відео
Війна – це насамперед людські втрати
У кабінеті Анни Дмитренко багато фахової літератури, дипломи про різні курси. Зима для неї – період здобувати нові знання. 23 лютого вона була в Києві, починалася триденна закрита конференція з обробітки грунту. Масштабний міжнародний захід за участю представників Казахстану, Молдови, Румунії. Участь вартувала понад 7 тис. грн.
– Мама зараз працює в Києві, живуть на зйомній квартирі із сестрою. Ми з нею ввечері погуляли ще Хрещатиком. А в 5 годин ранку мамі друзі телефонують – війна! Тільки надвечір змогли виїхати з Києва, бо кругом затори, натовпи людей, всі виїжджали, коли почалися перші обстріли. Я не могла в це повірити.
У Хоцьках у бабусі майже місяць сиділи як у нірці – нічого не розуміли. Потім почали повертатися до роботи: підживлювати озимину, готувати техніку до посівної. З острахом, нереальними відчуттями, але треба було.
У цій війні ні моєму господарству, ні односельцям нічого сильно нарікати. Звісно, що економіка просіла, виробництво здорожчало удвічі, а збуту продукції, ринку немає. Але все це можна відновити, заробити, наверстати. Війна – це втрати людей передусім, і їхні життя – це невідновлюваний ресурс.
Ангар фермерського господарства "Агро-Еко" по-жіночому доглянутий, пофарбований, поряд Анна навіть висадила туї
Допомагаю країні фінансово. Війна – це дуже затратна справа, безкінечна. Спочатку перераховувала кошти на рахунок Нацбанку для ЗСУ, думаю, пішло за призначенням. Потім знайомі волонтери почали працювати: збирають на дрони, відшивають амуніцію – допомагаю їм. Не скажу, що останнє віддаю, але певний відсоток відраховую регулярно. Загальну суму не скажу, не рахувала, це кілька десятків тисяч гривень.
Через війну в розвиток господарства майже не вкладаємо, але вирощувати продукцію треба і зараз це значно дорожче. Переяславський термінал «Нібулону» не працює, ми туди раніше здавали зерно. Зараз шукаємо збуту.
Через складну логістику ціни занижені. «Перекупники» пропонують стільки, що, зокрема, пшениця за рентабельністю навіть в нуль не виходить. То поки тримаємо, може, щось покращиться. У нас є невеликий зерносклад.
Але треба розраховуватися з пайовиками – всі хочуть плату коштами, готувати треба озимину...
Читаю новини про звільнення наших територій. Але радіти не поспішаю. Бо що за цим стоїть: стільки людей загинуло, поранено, щоб звільнити це місто, і потім щоб побачити, що там було в окупацію.
Навіть після перемоги, мабуть, радості великої не буде. Вона ж не моя, а хлопців, які це зробили. Я дуже надіюся, що це будуть шановані люди в суспільстві. Військовики – це буде престижна професія.
Розумію, що післявоєнна економіка – це криза, це «вигрібати» ще довго. І зарплати, і рівень життя, соціальних послуг. Скільки років знадобиться, щоб повернутися до рівня до 24 лютого. Але ми справимося. Така ми нація – сильна!
Фото: скріншот з відео
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
