До Переяслава із Запорізької області приїхала велика сім’я Шелудьків: мама Людмила Петрівна з десятьма дітьми – восьмеро дівчаток та двоє хлопчиків. Загалом же родина виховує 17 дітей – троє власних та 14 названих.
Людмила Шелудько, 49 років, називає імена всіх своїх дітей: Анатолій, Євген, Костянтин, Інна, Євген, Людмила, Наталя, Олена, Тетяна, Еля, Давид, Ада, Олександра, Максим, Аліна, Софія, Олексій. Окрім рідних, є діти офіційно усиновлені, над іншими закріплено опікунство чи піклування.
Людмила зауважує, що вона та її чоловік В’ячеслав (54 роки) – парафіяни баптистської церкви, яка надає відчутну допомогу їхній родині. Адже на державні виплати, які дуже незначні, утримувати таку велику родину складно.
– У нас були спроби усиновити дітей, – розповідає мама Людмила. – Проте соціальні служби чомусь відмовили. Шкода, звичайно, бо у мене перервався трудовий стаж – за освітою я вихователька. Та Богові, мабуть, видніше, що у нас усе склалося саме так. Тож я ні на що не скаржусь, – запевнила жінка.
Людмила Шелудько евакуювалася до Переяслава з десятьма прийомними дітьми
Далі розповіла, чому вони із чоловіком вирішили прийняти у свою родину стількох чужих дітей і виховувати їх, як рідних.
– У нас народилося три хлопчики, а мені дуже хотілось мати доньку. Тож на сімейній раді вирішили взяти дівчинку із дитячого будинку. У 2010 році удочерили 5-річну Інночку. А приблизно через рік вона попросила, аби в неї була сестричка! Адже хлопці на той час уже повиростали – Анатолію виповнилось 17 років, Євгену – 15, Костянтину – 14 років.
Ми й подумали: сестричку, то й сестричку. Звернулися в соціальну службу, і нам повідомили, що в інтернаті є така дитина на усиновлення – трирічна дівчинка. Приїздимо туди, а там на нас чекав сюрприз: нам вивели не одну, а відразу чотирьох сестричок!
Найменшій було справді три рочки, а найстаршенькій – десять. Вирішили ми забрати всіх. Удочеряти не стали, а оформили опікунство. Ось так у нашій родині з’явилось п’ятеро дівчаток.
Не знаю чому, але коли ми удочерили Інну, то моє бажання нібито й здійснилося, але чогось і не вистачало. Хотілося все ж донечку, яку би виростила з самих пелюшок, з немовляти.
Щаслива родина з мамою-вихователькою Людмилою. 2012 рік
Соціальні служби, до яких ми з чоловіком звернулись з таким проханням, пообіцяли допомогти. Час минав, а в дитбудинку так і не було такої дитини-немовляти, яке ми могли би взяти.
Натомість соцслужби запропонували нам узяти під опіку двох хлопчиків, яким було 6 та 7 років.
На той момент два мої старші сини поїхали з дому, бо вступили до вищих навчальних закладів. То ми так із чоловіком сіли та подумали: а чому б і не взяти?
Одначе, коли ми за ними приїхали в дитячий будинок, то директорка нас відмовила, мовляв, не рекомендує саме цих дітей. Натомість запропонувала познайомитися з двома майже юнаками 15 та 16 років. Ми вагалися, бо в такому віці – це ж, вважай, доросла сформована людина. Нас же переконали, що ці хлопці також дуже потребують домашнього затишку, і вік тут – не головне.
Ось так у нашу сім’ю прийшли Євген та Олексій. Кожен по-своєму вливався у родину, призвичаювався до нашого укладу та способу життя. Олексій, як то кажуть, прижився відразу, немов би й жив у нас весь час.
Рідні сини Людмили Шелудько Євген (ліворуч) та Костянтин (праворуч). 2013 рік
Євген – міська дитина, народився і ріс у Дніпрі. Як приїхав жити до нас у село, то йому було все цікаво, навіть дещо дивовижно. Коли вперше побачив у дворі маленьких курчат, то прибіг до мене на кухню зі словами: «Тьотя Люда! У нас на подвір’ї якась живність бігає!». Хлопчина був трохи замкнутим, навіть дещо сторонився нас, любив усамітнюватися.
Після закінчення школи Женя вступив разом із Костею до медичного інституту, жив тоді окремо, з нами рідко спілкувався. А минулого року повернувся до нашої хати. Йому виповнилось вже 27 років. Став називати нас мамою і татом, сказав, що багато чого зрозумів за цей час, переосмислив. А тут ще й почалась війна, то Женя знову перебрався до нас жити.
Він із татом залишився вдома на окупованій території. У нас же там невеличке господарство, пасіка, за цим треба було наглядати. Та й наші літні батьки не захотіли виїжджати, залишились теж удома. Проте нещодавно чоловік телефонував і сказав, що вони збираються виїжджати сюди до нас. Як це у них вийде, не знаю...
Олексію уже виповнилося 26 років, він став професійним військовиком – присвятив себе захисту Батьківщини. Зараз проходить службу у Львові.
А тоді, коли ми тільки взяли хлопців, і вони ще призвичаювались жити у сім’ї, як нам зателефонували із соціальної служби. Сказали, що без батьківської опіки залимшилася одна маленька дівчинка – Сонечка. Щоправда, їй виповнився уже один рік, у неї була проблема зі здоров’ям: важила всього 5 кілограмів при зрості 51 сантиметр. У моєї сусідки народився син вагою 6 кілограмів, а тут Сонечка прожила цілий рік і важить лише 5 кілограмів.., – жінка тихцем змахнула сльозу, було видно, як їй тяжко згадувати свою першу зустріч із дівчинкою.
– Ми її взяли… Дуже багато сил довелося докласти, аби її виходити. Дитина дуже погано їла, не вміла ні сидіти, ні стояти, ні ходити. Коли прийшла моя сестра подивитись на Сонечку, то була вражена й питала мене: «Люда, що це таке? Це якась лялька?» Вона дійсно була схожа на ляльку.
Коли ми її привезли з дитбудинку та викупали, погодували, то вона відразу ж заснула і проспала безпробудно шість годин. Наша лікарка теж дивувалася, що ми її забрали, бо від цієї дитинки всі відмовлялись. Що б там хто не казав, то таке, а те, що тут – зовсім інше… – жінка приклала руку до серця, глибоко зітхнула та знову похапцем змахнула сльозу.
– А через рік працівники соціальної служби запропонували нам стати опікунами іще трьох дітей-сестричок. Теж проблемних. Одна дівчинка з інвалідністю, розумово відстала. Коли ми поїхали з ними познайомитися, то одна з них, Сашуня, якось відразу до чоловіка прикипіла, знаєте, така дитяча любов з першої миті. І чоловік її теж дуже полюбив. Аби не розривати родину, ми вирішили знову забрати всіх сестричок. Ось так поступово наша родина і збільшувалась.
У 2020 році ми вирішили знову її поповнити, бо старші повиростали і роз’їхались: хтось на навчання, одна з них, до речі, навчається тут у переяславському університеті – хоче бути педагогом; хтось уже й одружився.
Тож ми взяли ще трьох діток. У них також є певні проблеми зі здоров’ям, але то нічого, ми із цим упораємось. Я знаю одне: чужих дітей не буває. Одні народжені мною, інші – народжені серцем… Але всі вони мої діти.
Ми з чоловіком прожили разом уже 31 рік. Проблем, звичайно, як і в багатьох, багато, проте ми їх спільно долаємо. Разом великою родиною і сміємось, і плачемо, і працюємо, й відпочиваємо. У старшого сина Анатолія уже троє власних дітей, тож маємо трьох онуків. Тепер я й не уявляю свого життя без моєї великої родини. А мрія у нас одна – якнайшвидше закінчилась би війна.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
