Сергій Фіненко 57 років, – фермер із Запорізької області. До початку великої війни проживав у селі неподалік Енергодару. Коли їхній Кам’янсько-Дніпровський район окупували росіяни, то чоловіка схопили і тримали в полоні. Коли ж його вчергове побили на очах у дітей та внуків, то вирішив, що потрібно рятувати і себе, і близьких. Вони евакуювалися на Переяславщину.
Все життя Сергій займався вирощуванням овочів, адже Запорізька область була одним із головних їх постачальників для всієї України і не тільки. Ця справа – сімейна, батьки також були фермерами.
– Якраз цього року я вирішив спробувати щось нове, – розповідає Сергій. – Окрім ранніх овочів, висадив понад 40 тисяч кущів полуниці, але зібрати урожай мені вже не вдалося, бо довелося втікати з рідного Запоріжжя, рятувати родину.
У мене дві доньки – Олександра, 33 роки, та Анастасія, 16 років. Молодша мені нерідна по крові, я оформив на неї опікунство, коли їй було близько двох років. У неї з дитинства інвалідність, має фізичні вади розвитку, тож її не хотіли брати в жоден звичайний дитбудинок. А я вирішив, що не можу її ось так покинути. Так в мене з’явилася ще одна донька.
У моєї старшої Саші вже четверо синів, найменшому нещодавно виповнилося 4 місяці, а найстаршому – 14 років. А ще я сам через кілька місяців знову стану батьком (усміхається – авт.), подаруємо з дружиною світу ще одну україночку!
Нині родина Сергія проживає у Малій Каратулі: доньки Анастасія та Олександра з чотирма дітьми
Нині велика родина проживає у Малій Каратулі. Господарі їм надали будинок під виплату. Сергій каже, що планує відновлювати свою фермерську діяльність вже на Переяславщині, бо до себе додому в Запорізьку область повертатися поки не хоче.
– Починати доведеться все з нуля, будувати теплиці. Перші планую на зиму вже поставити, щоби навесні зібрати урожай. Звісно, спочатку це буде не в таких масштабах, як би того хотілося. На це потрібно ж чимало коштів, а з цим сутужно. Та з чогось же потрібно починати...
Утікати з рідного Запоріжжя вирішили, коли пройшла чутка, що всіх, хто був у полоні, окупанти розстріляють 25 травня. Тоді сім’я швидко зібрала найнеобхідніші речі, сіли в мікроавтобус і покинули рідний дім, щоби врятуватися.
Уся ця історія з моїм полоном розпочалася 24 лютого. Того дня я зрання пішов поратися по господарству, новин ще не дивився і не слухав, збирався везти онуків до школи. Аж діти вибігли з хати і сказали, що їм на уроки не треба іти, бо почалася війна. Та я їм ще чомусь і не повірив, навіть відвіз їх до школи, звідки вони повернулися через півгодини. Я ж тоді увімкнув телевізор, а там...
Поки росіяни не прийшли, було все нормально. А коли вже зайшли в Білозерку, а це сталося дуже швидко, то всі опинилися під страшним тиском.
Я відразу поїхав у військкомат, щоб записатися, якщо що, а нам відразу сказали йти збирати речі і повертатися на відправку. Ми тільки сіли в автобус, як побачили вже колону танків, яка рухалася у бік Енергодару.
Жителі міста Енергодар у Запорізькій області вийшли назустріч окупантам із прапорами України та готовністю не пустити ворога в місто. Березень 2022 рік
У військкоматі сказали діяти, залежно від ситуації. Хто готовий захищати своє місто, може приєднатися до місцевої територіальної оборони. Тож я з кількома хлопцями вирішив обороняти в’їзди до наших населених пунктів. Почали зводити блокпости. Допомагали всі, навіть моя вагітна донька разом із нами рила окопи. Поступово й інші мешканці підходили, долучалися на поміч. Для оборони ми мали тільки чотири мисливські рушниці. Вони зіграли велику роль: як позитивну, так і негативну. Саме через них мене й взяли у полон.
Через наш блокпост російські військовики намагалися пройти кілька разів. Спочатку шляхом переговорів. Підходили до нас і просили пропустити мирно. Потім почали підганяти військову техніку і залякувати, але не стріляли. Ми ж стояли на своєму.
Так я там чергував три доби поспіль. Тоді товариші зрештою мене відправили додому відпочити. Коли збирався повернутися на блокпост, мені передзвонили і сказали, що вже не потрібно, бо російські війська зайшли в Енергодар. Це було передбачувано. У них військова техніка, зброя, а ми що мали? Палиці для оборони? Зате вдалося підбити одного їхнього танка!
Вдома до Сергія підійшов його сусід, який працював одним із керівників Запорізької атомної електростанції, попросив відвезти їх з дружиною до Енергодару. Чоловік погодився.
– Я їздив туди щодня, хоча місто було вже місяць окуповане. Того разу помітив, що слідом за мною весь час їде автомобіль, але зразу не надав тому значення. Аж раптом він мене «підрізав» і звідти вибігли з автоматами росіяни: «Вихадіте с поднятимі рукамі!». Мене завели за блокпост, який вони вже зайняли, потім відвели далі, де були піщані кар’єри. Руки пережали пластмасовими стяжками.
Почали допитувати: де моя зброя, де її взяли, з ким стояв на блокпосту тощо. Я відповідав, що ніякої зброї не маю і ніде я не стояв. Тоді вони мене відвезли до поліцейського відділку, який теж зайняли окупанти. Показали мені там відео з камер спостереження. Вони були ввімкнені, коли ми облаштовували блокпост, і все, що ми там робили, було видно, тож заперечувати вже марно...
Мене лякали «ямою». Це місце, де «зникали» українці, звідти ніхто живим не повертався. Мене навіть возили на «яму». Я щоправда, нічого не бачив, бо надівали мішок на голову і замотували скотчем, щоби ми не знали й не бачили, куди везуть. Та мені пощастило, що на «ямі» уже не було мені місця, бо туди навезли багато наших.
Мене повернули в камеру, сидів разом із місцевим бандитом, він був «смотрящим» Енергодара. Про мене сказали: «Киньте його до вбивць, нехай виб’ють з нього все, що треба». Я з тим чоловіком просидів тиждень, але йому було не до мене. Окупанти його постійно били палицями, катували, аби він їм здав інформацію, якою володів. Зрештою, він не витримав.
Найчастіше піддавали тортурам струмом. Це було їхнє улюблене. Я навіть пам’ятаю прізвище одного з катів – підполковник Троян. Ніколи не забуду! Якби ви знали, які крики були в камерах – цілодобово! Кати чіпляли провід до вуха і до пальця на нозі, обливали тіло водою, скотчем заліплювали рота і вмикали електророзряд. Керував всім цим у Енергодарі чоловік на прізвище Краснодон. Саме він любив такі «розваги» і катування полонених. Кидали рулетку, на кого попаде.
ЗАЕС
Неодноразово я бачив, як знімалися ролики для російської пропаганди. Це було таке, що нормальній людині і гидко і смішно навіть дивитися. Але відмовитися не могли, у людей виходу не було. Якщо не погоджувався на цей їхній цирк, то били до втрати свідомості.
Через два тижні полону мене випустили. Допомогла донька Саша. Вона поїхала в Мелітополь, бо там розміщувалося усе їхнє керівництво. З ранку й до пізнього вечора вона ходила кабінетами і просила мене звільнити. Їй кілька разів відмовляли, казали, якщо вагітна, то їдь і народжуй, не ходи тут. Але вона в мене вперта, відповідала, що народжуватиме під їхніми кабінетами, але батька визволить з полону. Я не знаю, можливо, її пожаліли, а можливо, мене перевірили і зробили висновок, що я їм нічим не можу загрожувати, для них я безпечний. Мене випустили 17 чи 18 травня.
Після того додому ніхто не навідувався. А через два тижні знову прийшли російські «гості». Ми сиділи з дітьми і онуками на подвір’ї, як восьмеро осіб увірвалися у двір. На очах у дітей почали мене лупцювати і кричати «де зброя?». Я запевняв, що немає в мене ніякої зброї, бо тільки-но вийшов з полону, та вони не зупинялися. Молив їх, щоби не робили цього при дітях, аби вони не бачили, але це на окупантів не діяло. Коли вони таки пішли, то ми вже остаточно вирішили втікати. Наступного разу живим мене могли б і не лишити.
Мій зять служить разом із хлопчиною з Переяслава, то він допоміг зв’язатися із волонтером Андрієм Іващенком, який і посприяв нам у пошуках тимчасового помешкання.
У Переяславі дуже хороші люди, нам усі допомагають. Настя ж у мене дитина-інвалід, тому мені обов’язково потрібно було повідомити соціальні служби про наше з нею місце перебування. Я був вражений тим, які щирі й доброзичливі тут люди працюють. Навіть телефонував на «гарячу лінію» і дякував, зокрема, керівниці Людмилі Миколаївні Борисюк. Я і моя родина полюбили Переяславщину. Тут якісь інші люди: добріші, щиріші, ми відчуваємо себе тут комфортно, наче вдома. Та що там казати, ми і є вдома. Дуже сподіваємося, що тут і приживемося.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
