Нинішній День захисників та захисниць України та День українського козацтва набуло іншого сенсу. Його зустрічаємо без пафосу й відсилань до історичної героїки. Бо нині нашу землю і волю боронять від російської агресії вже сучасні Герої, якими захоплюється увесь світ. І тільки найкращі з них вже далеко.
Вони поповнили ряди небесного воїнства, яке захищає нас поряд із Покровою Богородиці. Вшановуємо Героїв-земляків, які зараз захищають нас на передовій, і котрі вже віддали життя за кожен наш новий день. Подякуємо їм за Україну!
Переяславщина 27 вересня востаннє проводжала воїна Романа Довгиша. Йому було 36 років. Він служив старшим навідником мінометного розрахунку механізованого батальйону. 10 вересня загинув у районі села Спірне на Донеччині. Вороги обстріляли позиції українських захисників із мінометів, вогнеметної системи «Сонцепьок» та фосфорними боєприпасами. На вічний спочинок його прийняла мала батьківщина в селі Пологи-Яненки. Без тата залишилися 13-річна Аліна та 8-річний Вадим.
"Та війна і зараз – велика різниця"
З Романом Довгишем пощастило побачитися й поговорити особисто за два тижні до його загибелі – 26 серпня. Він приїхав з передової на кілька днів, щоб провести в останню путь бойового побратима Олега Гордієнка з Пристрім. Тоді Роман трохи розповів про свої емоції на війні, настрій, умови, в яких українські воїни тримають оборону.
– Мене звати Рома, скоро буде 37 років, – так представився. – Я призвався у перші дні. Спочатку пішов добровольцем, а потім мене відрядили на іншу базу, як досвідченого.
У 2014 році я вже воював, у Попасній стояв. Але якщо порівняти ту війну і зараз – це велика різниця.
На передовій немає такого відчуття як страх. Настільки все швидко відбувається – кілька секунд!
Не встигаєш навіть зрозуміти, подумати, а не те, щоб злякатися: це вже кінець, чи ти ще живий.
Тримаєшся на адреналіні. Я в 2014 році такого не відчував.
Нас накривають усім, чим можна: авіація, вертушки, арта, танчики, «рапіри», «гвозді». Це така міна, начинена тисячею гвіздків без шляпок з гострим кінцем, радіус бере метрів 500-800, прошиває тіло наскрізь.
Уперше, коли нам насипали, я навіть не встиг щось зрозуміти. Але до кінця першого дня перебування цю науку схоплюєш швидко. Там головне, щоб були на місці вушка й очі: побачити вчасно, коли лізе піхота, щоб почути, звідки що летить і куди воно впаде.
З «градів» чуєш виходи, а приходи – ні. Із танчика чуєш приход, і коли розкидають касети. А найстрашніше, це коли лягають «піони-230». Випалюють великий квадрат. Біжиш, земля під тобою горить і або ти з нею, або задихнешся. Шукаєш яму, щоб сховатися. А краще з позиції до бліндажа з броніком, зброєю – бігом, це по відстані 6 хвилин.
За 5 км стоїть «рапіра»: від виходу до приходу – одна секунда! Ти чуєш «фу-у!» і зразу ж падаєш, треба шустро реагувать. Упав, і чекаєш, а за хвилину – хух, живий. Покурили, тушонку відкрили, поїли – все. На позицію.
"Тримаємося за рахунок життєвої удачі"
Отак і тримаємося. За рахунок життєвої удачі. Нема удачі – нема тебе. Кожен обстріл «Отче наш» читаю. Приходять хлопці, які доти не вірили, але там змінюються. І ставлення, і люди на війні сильно міняються…
Ми стояли на самісінькій нульовці. Сім днів. Потім відходили на кілька кілометрів на ротацію, щоб передихнути, помитися.
Але нас так накривали, що ми на нульовці пробули 17 днів. Під постійними обстрілами. Нас не могли вивезти. Якби спробували, то всі були б «200».
Запас води скінчився, з їжі – сухпай. Каву ми й так майже не п’ємо, бо ж немає кип’ятку. Добре, що є енергетики, які волонтери привозять. Їх напилися: тіло труситься, серце вилітає, але тоді й не заснеш – не можна ж.
Я додому ось приїхав, то сім годин спав непробудно. Там же за сутки спиш не більше 20 хвилин, і то неглибоко, коли все чуєш.
На передку зв’язку немає взагалі. Хіба що, коли вертаєшся з позиції і слабкий сигнал десь піймаєш, то є 10 секунд, щоб сказати рідним, що живий, наберу через 4-5 днів. І відключаєшся. Бо там і глушать, і дзвінок «світять» – відразу ж туди накривають усім: касети, «гради», авіація. Не знаю, як воно так швидко в них виходить. Після дзвінка три хвилини – і почалося: касети, стволки, ще дві хвилини – авіація заходить і вертушка.
Подзвонити додому чи прийняти дзвінок – це великий ризик, шансів вижити стає менше.
На позиціях ми сидимо без світла. На бліндажі поверталися навпомацки, не могли навіть підсвітити собі ліхтариком. Нитка натягнута і йдемо по ній. А коли накриває, то її перебиває.
Через це бувало, що в тил до сєпарів зайшли. Чуємо – не наші. До 5-ої ранку, поки почало світати, полежали, і тікати назад.
"Там швидко розумієш: або ти, або тебе"
А так їхні позиції за 15-20 метрів. Вони кричать нам «здавайтеся!», ми – їм, посилаємо один одного. Ворога бачиш буквально в лице.
От мій перший, ну, якого я шмальнув, був бурят. Спочатку перші п’ять днів рахував, скільки їх поклав: чоловік сімдесят. А потім перестав.
Ми там про це не говоримо взагалі. У перші дні ще може бути якась людська жалість, може й страх. А потім розумієш: або ти, або тебе. І стаєш просто як гравець в «Контрстрайк».
Я скажу, що в нас втрати дуже великі, але і ми їх гарненько... У нас теж є різна зброя. Орта нам помагає дуже сильно. Аби не орта, то… А так вони ще ж травлять нас газами, ядами випалюють: голову піднімаєш – сніг над тобою, це фосфор. Стараєшся заховатися, бо він усе пропалює. А нема куди. Добре, якщо десь є яма.
Була ситуація, коли я подумав: «Усе, мене вже немає». Ми стояли на позиції удвох. На нас ішло чоловік шістдесят, хоча напарник нащитав 80. І вони прямо на нас пруть.
Автомат там – що рогатка. Ну в нас було своє серйозніше. Я на них все випустив, то вони злякалися й відійшли: половина там і осталася, а половина в посадку сховалася або втекла рядом у село Спірне. Ну як село – 4 хати, ферма і баня. Там нікого з людей не було.
"Їх у 15 разів більше ніж нас"
Хлопці, які стоять на позиціях довше, кажуть, що їх там у 15 разів більше ніж нас. Ми тримаємо рубіж, щоб вони не сунулися далі. За нами гора, ми її називаємо «сіська», ну, схожа така. То якщо вони туди зайдуть, нашій піхоті буде хана.
Ми їх трішки відсунули, метрів на 500, а вони потім знову, як таракани лізуть. Вони ж під наркотиками. У карманах постійно знаходимо «пакетики», горілка там у них. Зомбовані.
До нас один прийшов – заблудився. Заліз: «Свої?» – «Свої!». З прикладу потушили його, зв’язали. Він потім розказує, що, мовляв, не хочемо з вами воювать. Нас командири під дулом пістолета заставляють: одного убив, другому ногу прострелив, то остальні вже бояться.
Це в них як загранотряди в Другу світову – все повторюється. Своїх убитих вони не забирають. Гранати під них підкладають, думають, будемо шманати, то підірвемося. А вони так і лежать на сонці, воняють...
"Із чотирнадцяти я шостий, який живий..."
Про що хлопці говорять на війні? Про дівчат. Відволікаємося грою в карти, в «дурака» лупимо. Ніхто про щось серйозне не говорить, не згадує мирне життя, минуле. Ми живемо тим, що бачимо прямо там. Інакше нервова не витримає довго. Тому підтримуємо один одного тільки жартами, легкими балачками.
Коли мій бліндаж ломонуло, я сиджу там із Джидаєм і кажу йому: «Давай співать!» А він: «Какоє щас петь?! Нас тут накроют і похоронят!!!» – російською говорив, сам з Донбасу. Сидить, автомат попереду тримає, каже: «Хочу с оружием в руках умереть, как воин!».
Джидаю 47 років, за три роки мав вийти на пенсію, все життя в шахті працював. За своє життя більше 20 тисяч книг прочитав. Може обговорювати все на світі: від космосу, до мистецтва і філософії. Каже, коли приїжджає додому, а там же так звана ДНР, то на нього місцеві скоса дивляться. Ну йому байдуже, він знає, за що воює.
Але ж умирати ніхто не хоче. У мене на позиції було чотирнадцять бійців. Я шостий, який живий.
Коли обстрілюють, стараюся емоційно розряджати такі ситуації. Сиджу, співаю «Ластівки»: «Вернуся додому, а там ластівки…» Чогось полюбилася вона мені…
"Мені ні разу не наснився, хоч так прошу його…"
Мати загиблого героя Лариса Довгиш, згадуючи про єдиного сина, невпинно плаче. Окрім Романа, у неї лишилися дві доньки. Але рани на материнському серці не вилікує навіть час.
– Його призвали ще у 2014 році, бо він служив у армії. Роман був на кордоні Придністров’я, відслуживши рік, повернувся додому.
Одружився, в нього народився син Вадим. Від попереднього шлюбу вже була донька Аліна. Працював у Києві в будівельній компанії, жив у Переяславі.
Дуже мріяв про власне житло, багато працював, щоб щось заробити. І був дуже добрий, так любив дітей.
За 36 років він не сказав мені жодного лихого слова.
Мама Лариса
Коли почалась велика війна, його мобілізували. 28 квітня забрали на навчання. А через два місяця відправили на Донеччину. Коли приїхав влітку на тиждень, сказав тільки: «Мамо, я побував у пеклі». Я йому сказала: «То може ти не поїдеш більше?», а він відповів: «А як я покину своїх хлопців? Ми грілися спинами один об одного». І знову пішов…
9 вересня вони пішли в наступ, а 10-го він загинув. Днями нарешті зв’язалися з його побратимом, найближчим товаришем. Він сказав, що з чотирьох чоловік він один тоді вийшов. Їх обстріляли з «градів»: двічі пронесло, а на третій накрило повністю. Товариш зараз «на нулі» (лінія розмежування – ред.), каже, знову йтимуть у наступ. Переживаю за нього, хочеться, щоб хоч він вернувся…
Онуки знають, що їхній тато загинув. Може, до кінця не усвідомлюють ще, бо кажуть, що приходить вночі – він їм сниться. А мені ні разу не наснився, хоч так прошу його…
“Матеріал створено в рамках проєкту “Життя війни” за підтримки ГО Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)”
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
