На заставці телефона переяславки Аліни Задорожньої – світлина двох найдорожчих чоловіків у її житті. Втім шестирічного сина Андрія до першого класу вона відвела без тата. Без нього в цьому році відзначила синовий та свій дні народження...
Війна змінила життя і плани молодого подружжя. Змусила переглянути життєві цінності. Спонукала жінку навчитися казати правду і собі, й іншим дружинам, матерям, сестрам, коханим, які чекають своїх чоловіків з війни. Відверто про особисте, по якому катком пройшлася війна, в розповіді Аліни для Переяслав.City.
Знайомство за кілька місяців до Майдану
Її чоловік Олександр Задорожній з перших днів АТО на Донбасі в 2014 році захищав незалежність і територіальну цілісність України. І вже тепер він вісім місяців стоїть на «нулі», у котлі широкомасштабної російсько-української війни.
Тендітна жінка живе чеканням із фронту свого захисника. Вона не має права бути слабкою, бо вона – його надійний тил і опора.
Їхня історія кохання розпочалася восени 2013 року. Це було за кілька місяців до того, як «зелені чоловічки» кремля уперше відкрито зі зброєю в руках зайшли на територію суверенної України.
Олександр саме повернувся до Переяслава з Боснії, де два роки навчався іконопису. Прийшов влаштуватися на роботу в реставраційну майстерню НІЕЗ «Переяслав». Юрист за фахом, він хотів реалізовуватися на творчій ниві. Та в заповіднику для нього не було вакансії. Натомість доля подарувала йому знайомство з Аліною – головною зберігачкою музейних фондів.
Аліна каже, що з самого початку поважала принципову патріотичну позицію чоловіка
Невдовзі після того, як молоді люди почали активно спілкуватися, на київському Майдані розгорнулися події, що увійшли в історію як Революція Гідності. Олександр мав проукраїнську позицію, тож не лишився осторонь, брав участь у протистояннях.
– Я була проти того, – зізнається жінка. – Не хотіла, щоб він їздив на мітинги і ризикував життям. Усвідомлювала, що назріває серйозний конфлікт, який закінчиться кровопролиттям. Але я не могла на нього впливати, бо наші стосунки ще не були настільки тісними. Я лиш висловлювала Саші свою думку. Виходить, що наші стосунки розвивалися паралельно з подіями в країні, – розмірковує Аліна, поринаючи у спогади. – Це й роз’єднувало нас, але я приймала те, що він – людина з власними поглядами і принципами.
Початок стосунків припав на початок війни на Донбасі
У лютому окупанти анексували український Крим, а вже у квітні на Донбасі розпочалася антитерористична операція. Олександр свідомо прийняв рішення йти на війну. Після школи він відбував службу в армії. Він став одним з тих, хто влітку 2014 року брав участь у численних операціях зі звільнення території Донбасу від окупантів у складі 72-ої окремої механізованої бригади.
Аліна з повагою та розумінням ставилася до вибору коханого захищати Батьківщину, але страх і тривога за його життя щодня випікали її зсередини. Періодично виходячи на зв’язок, він не зізнавався, де саме перебуває і що там коїться. Тим часом був у найгарячіших точках, де точилися запеклі бої.
– Ми разом і не разом: хіба могла я подумати, що доведеться чекати чоловіка з війни? Мене тоді дуже підтримала Ганна Андріївна Ступак, тодішня виконувачка обов’язків гендиректора заповідника. Заспокоювала, казала, що Саша повернеться, влаштується до нас, і все буде добре.
Вона вірила у майбутнє нашої пари. Ми занурилися в роботу, я заповнила нею весь свій час. Та день у день жила думками про Сашине повернення.
Улітку 2014-го українські позиції, де стояв Олександр Задорожній, обстріляли, у серпні захисників зрештою відправили на довгоочікувану ротацію до Білої Церкви. Олександр зізнавався, що дякував Богу за те, що вберіг його від ворожої кулі. Однак здоров’я своє на війні чоловік надірвав, у нього почалися серйозні проблеми зі спиною. Два місяці він проходив реабілітацію у київському шпиталі, Аліна була поряд.
Після отриманих травм Олександр міг більше не повертатися на фронт. Та побувши в зоні АТО, дійшов висновку, що до кінця війни насправді ще далеко. І що настане той день, коли йому треба буде йти знову на передову. Через всі ті події ми не мали часу навіть побратися. А коли Саша повернувся до Переяслава, запропонував створити сім’ю.
«Наші стосунки розвивалися на фоні історичних для країни подій»
Весілля стало сюрпризом для нареченої
Олександр влаштувався на роботу за спеціальністю – очолив Переяславське бюро правової допомоги. Разом із тим продовжував писати ікони. Його роботи прикрасили стіни храмів у Переяславі, в Києво-Печерській лаврі, відправилися до приватних колекцій у Канаду, Францію й США.
Як учасник бойових дій отримав земельну ділянку, на якій пара розпочала будівництво оселі для своєї майбутньої родини. У 2016 році Аліна народила сина Андрія.
Лише згодом після того пара зареєструвала шлюб. Весілля стало сюрпризом для Аліни до Дня закоханих. Олександр усе спланував заздалегідь і таємно – не знали навіть рідні.
Напередодні Аліні повідомили, буцімто 14 лютого зранку до Переяслава приїде делегація на чолі з тодішнім президентом Петром Порошенком, і його запросять до заповідника. Це не стало для неї несподіванкою – вони й раніше неодноразово приймали таких поважних гостей. Здивувала лиш обов’язкова умова – одягнути національне вбрання.
Зранку Аліна завела сина до садочка і поспішила на роботу. Олександр викликав таксі і поїхав із нею, немовби у своїх справах. Таксист теж був задіяний у змові – подарував жінці букет.
– Я була така заклопотана, що й уваги не звернула, подумала, що напевно, у службі таксі акція до Дня закоханих. Саша попросив водія заїхати до ДРАЦСу. І це не видалося мені підозрілим, бо він туди навідувався в межах своєї роботи. Я сердилася лише через те, що спізнювалася на зустріч з делегацією.
Собаку Пулю Олександр привіз із фронту
А коли ж Саша сказав, що нам треба зайти вдвох, то у мене промайнула думка, що він вирішив подати заяву. Та з’ясувалося, що на нас уже чекала підготовлена весільна церемонія! Розписалися ми у музеї просто неба, в хаті бондаря. А Порошенко таки приїхав, тільки за тиждень, – сміється Аліна.
Подружжя занурилося у побутове життя. Утім фронтове відлуння періодично ставало причиною розбіжностей у поглядах.
– Бойовий досвід зробив його ще принциповішим. Якщо я з іншими людьми готова була до компромісів щодо мови або релігії, то він категорично не погоджувався. Казав, що загинуло дуже багато людей і дружити вже не вийде.
Ми обоє вперті, але я не загострювала конфліктні ситуації, намагаючись зберегти тепло всередині родини. І впевнена, такі питання виникали в родинах багатьох українців. Я ще сподівалася на закінчення війни миром. Ніхто тоді не міг повірити, що на українців полетять ракети…
Аліна знаходить для підрозділу чоловіка гуманітарну допомогу
24 лютого: «То подумай про сина і лишайся з ним!»
У лютому ситуація досягла піку напруги, звідусіль сочилися новини про можливий початок повномасштабної війни. Зранку 24 лютого Аліну розбудив дзвінок від тітки Олександра зі звісткою про те, що по Умані вдарили ракети. Саша ж тоді саме нездужав і лежав під крапельницею. Проте не долікувавшись, того ж дня пішов до військкомату. Аліну налякав і обурив такий вчинок чоловіка, вона була категорично проти його рішення.
– Я пережила 2014 рік. Я знала, що це постійний ризик життям, а враховуючи його проблеми зі здоров’ям, він просто не міг йти туди вдруге. Зрештою, у нас є син!
Я сердилась, а він мені мовив: «Я не можу інакше. Як ти дитині пояснюватимеш, чому я тут?» Кажу: «То подумай про сина і лишайся з ним!» На це він відрізав: «Ні, так номер не пройде».
Сашина мама Валентина Вікторівна теж пам’ятає той момент, як єдиний син вирішив йти на фронт. Каже, відмовляти його не було сенсу ні вісім років тому, ні тепер:
– Звісно, я не хотіла, щоб він знову йшов на передову. Думала, може, вже навчило, не захоче? Та хіба його відмовиш? Якби й лягла поперек дверей, він би переступив і побіг. «Якщо ми не підемо, то вони прийдуть сюди», – казав.
Сімейне благополуччя та підтримка чоловіка – на жіночих плечах
Спочатку Олександр перебував на Київщині, згодом його переправили на Харківщину, нині він тримає бойові позиції на Донеччині. Аліна не просто так його чекає: поки чоловік робить свою справу воїна на фронті, вона допомагає йому в тилу.
Усі родинні та побутові справи лягли на її плечі. Відволіктися від тривожних думок допомагає робота та активна волонтерська діяльність. Аліна шукає та передає допомогу для підрозділу, де служить її чоловік: від ліків до техніки. Долучаються друзі, рідні, небайдужі земляки, які знають її особисто і впевнені, що допомога точно надійде Збройним Силам.
– Саша посадив сад біля будинку: там на нього чекають яблуні, вишні, ялинки. Його собака Пуля, яку він привіз з-під Ізюма і яка з ним пережила обстріли.
Будівництво потихеньку продовжуємо – шкода покинути те, що Саша розпочав. Але справа просувається повільно, бо все впирається в кошти. Прикро, коли люди дорікають військовикам, що вони отримують там гроші. Мало хто думає, якою ціною вони їм дістаються.
А я хочу лише одного – щоб мій син ріс із батьком.
Шестирічний Андрій знає, що тато захищає Батьківщину
За вісім місяців війни Олександр приїздив додому всього кілька разів – на доукомплектацію після того, як ворог розбив їхній підрозділ. Про втрати замовчує. Погані новини дружина дізнається лише ненароком, почувши розмову з побратимами, або відчувши стан чоловіка.
– У квітні йому стало зле, хвора спина дала ускладнення на ногу. Він самотужки її лікував, як міг прямо там, і далі продовжував служити. Важче за виснажливе очікування для мене бачити подвійне життя: там біля хлопців лежать нерозірвані ракети, рештки загиблих людей…
Це поламані долі – і це частина нашого суспільства. А тут, в тилу, є люди, які не хочуть, щоб війна стосувалася їх. Не хочуть допомагати нашим захисникам, натомість розважаються собі в задоволення. Хоча Сашу це не бентежить…
Наприкінці весни, під час візиту додому, Олександр знову влаштував коханій сюрприз – організував вінчальну церемонію, яку провів капелан Дмитро Волошин. Ледь не наступного ж дня повернувся на фронт. Там чоловік знає, що вдома, дивлячись на написані ним ікони, його половинка щодня молиться за нього, її любов і піклування – найсильніший його оберіг.
Олександр організував вінчання, коли прийшов на кілька днів із війни
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
