Близько 200 тисяч гривень на потреби ЗСУ зібрав протягом літа музикант Вадим ВІТВІЦЬКИЙ із Бучі. Кошти передав на придбання автомобіля для військових. Задля цього він влаштовував благодійні вуличні концерти у містах Київщини. Чотири з них відіграв у Переяславі. Ми побачили виступ Вадима під час недільного базару: перехожі слухали його пісні та жертвували гроші на знак подяки. Бучанський саксофоніст розповів Переяслав.City свою історію.
Люди просять не грати жодні пісні російською
У довоєнний час 52-річний Вадим Вітвіцький активно виступав у рідній Бучі на весіллях, бенкетах та корпоративах. Нерідко приймав запрошення і зі столичних закладів. Грав на саксофоні, виконував народні пісні та сучасні хіти – загалом все, що бажала публіка. У 2022-му репертуар відчутно змінився, каже виконавець. Зрозуміло, він вилучив пісні російських співаків. Більше того, композиції вітчизняних артистів російською люди не те що не замовляють, а й навіть просять не вмикати.
– Можливо, у Києві простіше ставлення, бо подекуди ще доносяться відлуння російської музики. Буча, Гостомель, Ірпінь пережили страшний період в окупації, тому ставлення місцевих жителів до цього категоричне.
Нещодавно працював на ювілеї жінки з Харкова на ім’я Наталя. Хоч вона й російськомовна, та відомої російської пісні «Наталі» не замовляла, зате українська версія Олега Винника лунала разів зо п’ять. Вороги хотіли нас «денаціоналізувати», а домоглися протилежного.
Звісно, від початку війни у мене кількість замовлень суттєво зменшилась. Особливо це було відчутно влітку. Зазвичай у цей період люди любили відзначати свої свята на відкритих терасах. Тепер же, коли поряд стоїть розбитий будинок, або повз проходять люди, які постраждали від війни, то публічні веселощі – це неповага. Це розуміють і в Бучі, і навіть у Києві. Тому гучні свята майже не влаштовують, а деякі ресторани взагалі відмовилися від музики, – каже чоловік.
Музикант грає на трубі й саксофоні, а також на гітарі
У довоєнний час виступи Вадима найчастіше можна було побачити у бучанських ресторанах «Рим» і «Гармонія». Другий досі не відкрився. Ще один заклад, у якому музиканту доводилось працювати, повністю згорів під час бойових дій.
«Я вирішив залишитися вдома»
Після жахіть російської окупації місто-герой Буча відновлюється і налагоджує життя. Повернулася частина біженців. Ремонтують зруйновані будинки та готуються до зими. Вадим своєї домівки не покидав, не захотів залишати місто після початку повномасштабного вторгнення російських військ.
– Напередодні 24 лютого я приїхав з Черкащини, – згадує Вадим. – Був дуже стомлений з дороги, тому рано ліг спати. Прокинувся о четвертій ранку, відкрив новинну стрічку. Побачив повідомлення про запровадження надзвичайного стану, заяву путіна про військову операцію… І не міг повірити, що це насправді. За кілька днів до того телефонував друзям, які з 2014 року воюють на Донбасі, пройшли всі гарячі котли. Спитав у них, яка ситуація на кордоні, бо усюди почали нагнітати. Та навіть вони не очікували такого, заспокоїли мене: «Друже, не хвилюйся, нічого не буде».
Я живу у приватному будинку на околиці Бучі. Взяв каву і піднявся на другий поверх, підійшов до вікна. І в цей момент побачив, як ворог уперше атакував Бучу з повітря. Рідних у перші ж дні відправив до Польщі, а сам вирішив, що залишусь вдома.
Прилетіло в будинок навпроти
Вулиця, де живе Вітвіцький, не надто зазнала руйнувань – прилетіло у два будинки. Один якраз навпроти – за 50 метрів від двору Вадима. Жити в окупованому місті довелося без світла, газу, води та зв’язку, новини люди дізнавалися з радіо. Їжу готували на вогнищі.
– Я, як і щоранку, зайшов на другий поверх подивитись на збитий гвинтокрил. Переживав, бо він був «заряджений», поряд – нерозірвані ракети, а метрів за вісімдесят – газові комунікації. Якби вибухнув, було б велике лихо… Підходжу до вікна, а сусід навпроти виглядає через свій дах – приліт. Його життя врятувало те, що він тоді був на першому поверсі. Наш район не так нещадно обстрілювали, можливо тому, що він на околиці, біля закинутого радгоспу. У тамтешніх корівниках і свинарниках окупанти ховалися.
Вадим розповідає, що вони заходили у кожен будинок, казали, що прийшли їх звільняти. Люди мовчали у відповідь, розуміли, що небезпечно вступати у словесну перепалку з озброєними військовиками. Часто це були особи не російської національності. На його вулиці, на щастя, ніхто не постраждав. А за кілька кілометрів від домівки Вадима чоловіків виводили і безжально розстрілювали прямо біля будинків.
– Вони в основному стояли біля багатоповерхівок, де великі скупчення людей. У приватному секторі їх було не так багато. Товариш із Ворзеля розповідав, що чеченці, буряти – дуже жорстокі, стріляли в усіх підряд. Такого по телебаченню не розповідали, все було набагато жахливіше, – каже чоловік.
Вивіз сусіда з поламаною ногою
У ті страшні березневі дні люди намагалися виїхати з окупованого міста. Проте росіяни відкривали прицільний вогонь по машинах цивільних, навіть якщо в них були жінки й діти. Сказали носити на руках білі пов’язки і пересуватися вулицями тільки велосипедами або пішки.
– Я не пригадую всіх дат, але одну запам’ятав добре – 19 березня. Того дня сусід вийшов у двір, впав і зламав ногу. Я об’їхав на велосипеді усі ближні вулиці: навколо жодного лікаря, і з медикаментами вже було кепсько. Вранці наступного дня пішов до лікарні, бо знав, що звідти відкривали для виїзду з міста «зелені коридори».
Підходжу, а там блокпост і БМП, повний росіян. Питаю: чи буде «коридор»? Розповів їм, що вдома цивільна людина зі зламаною ногою і її терміново потрібно везти до Києва. Вони не знали, чи буде «коридор», сказали: «Вези його сюди». А як везти? До лікарні кілометра зо три, машиною їхати не можна – розстріляють. «Як хочеш, – кажуть, – хоч на руках неси».
Тоді я й познайомився з Наталею. Вона місцева жителька, працювала перукаркою, а під час війни допомагала літнім людям, прикутим до ліжка, – на велосипеді розвозила їм ліки. Росіяни її знали. Сказали їй намалювати на спині хрест, щоб «випадково» не розстріляли.
Жінка погодилася допомогти і моєму сусіду, пішла зі мною. У знайомого взяли старенький «Ланос» з незатемненими вікнами. Загрузили сусіда у салон, його дружина теж поїхала з нами. Я обвішав машину білими ганчірками, з вікна виставили милицю. Наталя їхала попереду на велосипеді, а я потихеньку за нею. І навіть так – це було небезпечно, бо на кожному розі стояли росіяни. На блокпості вона поговорила з ними, і чоловік шість з автоматами прицілились на нас. Ми вийшли з машини. Вони перевірили авто, потім нас і зрештою пропустили.
Так ми доїхали до лікарні, за кілька годин дочекалися «зеленого коридора», приїхав Червоний Хрест. Нашого постраждалого евакуювали у Київ, зробили операцію, зараз з ним все добре. Він досвідчений енергетик, то хоч і пенсіонер, а після деокупації вже брав участь у відновленні електромереж, – розповідає Вадим.
«Друзі купили саксофон замість мого вкраденого»
На початку квітня Київщину звільнили від окупантів. Жахливі кадри масових вбивств мирних мешканців, вчинені руками російських військовиків, за лічені години після оприлюднення розлетілися світовими медіа. Людей справді ховали у виритих нашвидкуруч могилах прямо в дворах будинків, каже Вадим.
2 квітня: перше фото з друзями після деокупації
Згадує, що у лікарні лежала 87-річна бабуся з осколковим пораненням живота. Одному дядьку куля пройшлася по щоці і розірвала навпіл вухо. Навколо було дуже багато загиблих або постраждалих. Але люди весь час трималися, як могли.
– Коли наступного дня після звільнення у місто привезли гуманітарку, її нікому було розвантажувати, я це робив сам. Другого квітня я велосипедом поїхав у Гостомель провідати близьких. Наступного дня сів за кермо свого «буса» і поїхав розвозити допомогу. Страх ще був, але з часом і в ньому звикаєш жити. А робити щось треба було...
Музикант довго не міг взяти до рук гітару й заспівати бодай наодинці. Усі пісні мов забулися. Думки про творчість повернулися, коли нагадали про себе колишні замовники.
– Подзвонила хороша знайома: «Вадиме, давай, зустрінемось, зіграєш нам на саксофоні». – «Нема саксофона, – кажу їй, – вкрали. Окупанти чи мародери – хтозна». Вона розповіла про це друзям, які знали мене, і за лічені дні вони зібрали кошти на новий інструмент. Мене це дуже розчулило.
Новий саксофон допомогли придбати друзі
На початку літа вирішив грати благодійні концерти. На першому виступі збирав кошти на допомогу жителям села Перемога, які постраждали від бойових дій. Потім, залучившись підтримкою місцевої влади та волонтерів, їздив у Березань, Баришівку, Переяслав. У Переяславі був чотири рази на недільних базарах. Тут вдячна публіка, вдавалося зібрати понад 10 тисяч гривень за день.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
