Великий спільний двір п’ятьох багатоповерхівок Ірпеня колись вирував життям: тут спільні гойдалки-каруселі, паркування, усі під’їзди дивляться один на одного. Тепер між обгорілими будинками поросли бур’яни в людський зріст. Але й там відновлюється життя. Мешканці повертаються до свого дому й перед владою відстоюють право в ньому жити. Історія одного будинку в репортажі журналістки на Переяслав.City
Два в одному
Всі мешканці цього двору, який в народі називають по-радянському «СМУ», виїхали. Світяться вікна лише в одному будинку. Точніше, це під’їзд 10-поверхівки на Северинівський, 160. Вона побудована так, що два її під’їзди стоять окремо. Фактично це два будинки, але з однією адресою. Ця особливість не мала жодного значення десятиліттями. Доки в лютому цього року російські війська почали обстрілювати Ірпінь – з танків, градів, мінометів.
Склалося так, що інші будинки прикрили собою другий під’їзд панельки №160. Він постраждав найменше. Спеціальна комісія від Науково-дослідного інституту будівельного виробництва попередньо постановила, що в ньому можна жити, якщо відремонтувати. Сусідські – демонтують.
Сорока квартирам, з яких у двадцять вісім вже повернулися мешканці, у травні подали світло і воду. Люди все літо очікували газу, відновлення покрівлі, засклення побитих шибок. Аж раптом мер Олександр Маркушин на зустрічі із жильцями повідомив, що вони можуть залишатися у своїх домівках тільки до жовтня. А далі мають виселятися, всі комунікації їм відріжуть, бо весь будинок №160 йде під знесення.
Із даху десятиповерхівки на вулиці Северинівській, 160 в Ірпені відкривається вид на місто. Навпроти – будинок, який зноситимуть як непридатний для життя
Дім вижив!
Інженер-будівельник Раїса Погукаєва разом із чоловіком і однорічним сином Ванею заселилися у цей будиноку грудні 1991-го. Його та будівлі поруч зводив для своїх працівників будкомбінат «Прогрес».
– Як ми раділи! Переїхали з гостинки, а тут світло, просторо, навколо сосни. Власне через них і вийшло, що ці два під’їзди стоять окремо. Будинок мав стати буквою «Г», але натомість збудували два окремі корпуси – якраз на розі росли такі сосни-красуні, то їх пожаліли рубати, – 59-річна жінка аж світлішає на обличчі, коли згадує новосілля. – 30 років ми мали дім. А тоді – війна.
Я бачила у вікно, як 2 березня літак скинув бомбу на дах будинку сусіднього ЖК «Липки». Бої підходили все ближче, багато людей виїхало. А ми з сином ходили розгублені, відрізані від реальності: не було ж ні інтернету, ні зв’язку. Жодних оголошень про евакуацію – одні чутки.
Раїса і її 31-річний син Іван ще могли якось перебувати у квартирі без світла і води. Але коли не стало тепла – утриматися у мороз було нереально.
– Ваня тоді змотався до однокласника, зайшов додому і каже: «Мамо, ми йдемо туди жити! Будемо всі гуртом, там багато людей». Я спершу впиралася, бо не хотіла квартиру кидати. Та все ж зібрали теплі речі, документи, гроші, ліки. Син узяв велосипед. Виходимо і я подумала: «Все, я сюди ніколи не повернуся…», – вперше за розмову плаче.
Тоді продовжує:
– У великому приватному будинку в центрі нас зібралося душ п’ятнадцять. Готували їсти надворі, спали в одязі. Рятувало, що у дворі була криниця. А коли міни стали падати ближче, господар запропонував перебратися в його хороми. То справжній замок, крутелик побудував у 90-ті. Він лишив ключі, попросив годувати алабая, сказав брати, що треба. Ми спали всі на підлозі на матрацах. Син бігав до нашого будинку, приносив новини: «поруч погоріли квартири», «у нашому під’їзді почали мародерити».
23 березня прийшли наші воєнні: тут не можна лишатися. І вивезли нас.
Раїса Погукаєва перечекала окупацію Ірпеня в сестри на Житомирщині, де затрималася до травня. Син повернувся на роботу відразу після звільнення міста. Відразу побіг до будинку: вижив!
Раїса Погукаєва показує на балкон з українським прапором на вулиці Северинівській, 160 в Ірпені на Київщині. У квартирі, де висить стяг, живе Сергій – єдиний із мешканців будинку, хто не виїхав із міста в березні
– Ваня працює у компанії з надання інтернет-послуг. Жив на роботі у підвалі, ночував на розкладачці, волонтери годували. І продовжував бігати до нашої панельки: «дали воду», «дали світло». Повернулося багато сусідів. І я приїхала додому.
У нашій квартирі, як на диво, зникли лише якісь дрібниці – подовжувачі, плоскогубці. Ноут знайшовся в сусіда. Холодильник наскрізь пробив уламок міни, то син чимось замазав. У телевізорі тоже дірка від попадання, то в тому місці нема зображення, а так усе працює. От техніка у нас дає! – сміється. – Але головне – ми вдома. І така радість була, коли отримали документи від комісії!
Будинок Раїси і візуально виглядає краще за сусідські, і має менше пошкоджень. Його «поранення» видають лиш вибиті шибки, дірка в стіні підвалу, вирваний шматочок рогу будинку та зруйнований балкон верхнього поверху. Була ще дірка в даху, яку мешканці самі забетонували та вкрили руберойдом. Щоправда, затим жеківці переробили, хоч і не до кінця. Газівники заварили пошкоджені труби, але газ так і не пустили. У дворі поставили нову трансформаторну підстанцію. Волонтерська організація возить мешканцям щодня обіди: суп-борщ, каша чи картопля з відбивною, салат.
– У багатьох будинках за державними програмами посклили вікна і навіть балкони. Ми теж чекали своєї черги, але трах-бах: готуйтеся на виселення. Ми повозмущалися на зборах, то мер пообіцяв: «Подумаємо, рішення переглянемо». Але всі ремонтні роботи зупинили. Служби кажуть: «Будинок демонтують». А тим часом літо минає.
Погукаєва просить сусідів міняти вікна самостійно.
– Побиті вікна ми спершу плівкою затягли, та скоро склити буду. Назбирала скла по смітниках, – сміється від ніяковості. – А що? Викидають склопакет: одна шибка вибита, а друга ж ціла. Так на всю квартиру назбирала. У мене рами дерев’яні, то засклить вікна і самим можна.
«Чому нам треба кудись іти на зиму?»
74-річний пенсіонер Олександр Пилипенко разом із Раїсою Погукаєвою – головні активісти в під’їзді. Вони створили ініціативну групу і тепер пишуть листи у всі інстанції. Кажуть: «Хочемо підняти шум». Добитися, щоб будинок не зносили, а полатали, на зиму увімкнули опалення і дозволили в ньому жити.
Олександр Пилипенко стоїть на своєму балконі. Розбиті вікна посклив сам. Унизу – зруйновані росіянами приватні будинки
Пилипенко запрошує до своєї двокімнатної квартири. На сходинках чисто – мешканці місяць виносили сміття, ліфт працює. У Олександра – єдиного в під’їзді – стоять нові склопакети.
– Син поміг. В теорії мають повернути за те гроші, але, мабуть, хіба за царя Гороха. На балконні вікна скла назбирав за 10 днів на вулиці, бо купити – 700 гривень за квадратний метр, – показує засклений власноручно балкон, водить по квартирі. Тут майже нема слідів обстрілів, хіба у процесорі від компа дірка, наче рубонули сокирою. Але він працює.
Загалом господар постарався привести помешкання в довоєнний стан.
– Все життя мріяв про своє житло, бо жили з батьками. Ми купили цю квартиру, коли мені було 54. Коштувала 10,5 тисяч доларів. Нам трохи не вистачило, то друзі позичили. Було в нас одне ліжко, стіл і стара шафа. Пару років так жили, поки-поки обросли майном. Думали, до кінця життя вистачить.
Коли почалася війна, виїхали 26-го лютого до рідні. А як тільки Ірпінь звільнили, повернувся сюди з сином. Будинки навпроти обгорілі, страшні, в сажі. У нашому – скла по кісточки. Давай все вигрібати.
У нашій квартирі руські ночували раз чи два. Отут під моїм фото 50-річної давності, коли я в армії служив, – показує на шафі світлину, де він вилазить з танка, – намалювали букву V. Я заклеїв. Ще чого! Подумали, мабуть, раз танкіст і шапка з зірочкою, то свій.
Олександр разом із дружиною Шурою трохи пожили у доньки, поки тут ще не були підключені комунікації. Але хата стара, а вони – астматики. Затим у сина, але той з дружиною працює онлайн з дому – всім незручно.
– Ми так хотіли додому! Хоч і газу нема, призвичаїлися до електроплитки та мультиварки. Ви ж бачте, умови хороші, чому нам кудись йти на зиму? Не всі мають в Ірпені такі квартири, як у мене.
«В моїй квартирі орки оружейне масло варили»
Акуратна, у гарному халаті, з високою зачіскою пофарбованого без сивини волосся, Валентина Пархоменко дивиться спантеличено. Їй 72, до війни вона мала роботу і родину поруч.
– Колись із покійним чоловіком цю квартиру отримали від «Прогресу», обоє там працювали: я робочою, він – на башеному крані. І сину старшому теж квартиру дали – на одному сходинковому майданчику з нами, він уже жонатий був, а менший армію відбув. Але життя так склалося, що чоловік і сини на кладовищі. Невістка в інвалідному візку, а внучка – удова учасника АТО. Вони удвох і маленька правнучка – жили неподалік. Я в госпіталі санітарочкою працювала, щоб їм помагати.
До 13-го березня ми були у місті, теробороні їсти з дівчатами варили, а потім родиною в Польщу виїхали. Там я на четвертий день пішла вареники ліпити і квартири убирати. А сюди вернулася, бо сусіди дзвонили: «Валя, вертайся, бо тут – «заході-виході». Ні вікон, ні дверей в квартирі немає».
Місяць виносила сміття: не було де ногою ступити. В моїй квартирі орки оружейне масло варили, то ні кухні, ні ванни за мазутом не видно було. Поки повимивала, повишкрябувала, слава Богу, квартира жива. Погано лише, що я сама і що без роботи. Госпіталь мій переїхав у Київ. А на пенсію 3800 як жити? Як ті вікна вставляти? – вона показує свою затишну чисту квартиру. В ній багато м’яких іграшок, штучних квітів, плетених серветок. Замість вікон – плівка, вхідні двері понівечені, покривлені, хитаються, до одвірків не притуляються.
– Вони не піддаються ремонту, а найдешевші нові – 12 тисяч, ну за що я їх куплю? Чому не можна підрихтувати цей дом? Він же вцілів, навіть з меблями вистояв. Як сказав наш президент: де возможно – треба зберегти. Країна ж не така багата. Це ж не по-хазяйськи. Заробіть дірку в підвалі, кришу, вікна. А цього року і без балконів побудемо. Правильно, Саша? – вона розгублено звертається до Олександра Пилипенка.
У дворі зібралася частина мешканців. Обурюються:
– Демонтуватимуть всі ці будинки після війни, то дайте нам доти в своєму пожити! Ми ж навіть самі готові все посклити, тіки дайте скла, ми 5-6 чоловіків станемо до роботи.
– Скільки в людей меблів, стіралки, холодильники! Які-не-які, але вік наживали. Куди їх дівати? Наймати кудись вивозити – це ж тисячі!
– Головне: куди їхати? Вони пропонують у модульне містечко – це ж курятник! (В Ірпені в середині серпні відкрили модульне містечко на 352 особи. Кімната 15 кв.м на чотирьох осіб. Туалети, душ, кухня – загальні, але за комунальні послуги платити не треба, там годують – авт.). Люди на головах в один одного. Селять по четверо, а нас – п’ятеро. То що, маму чи чоловіка до чужих людей? Ліжка в два яруси, утленькі – через пару ночей розваляться. Речі там нікуди дівати – якась крихітна поличка. Хтось он книжки поклав, то вона впала. Домашніх тварин не впускають. А наша Пуша з нами обстріли й десятиградусні морози перетерпіла, то куди її тепер? То помешкання хіба що для студентів, чи хто днями на роботі, а туди приходитиме ночувати. А нас більшість пенсіонерів.
Ворота в дитячий табір імені Гагаріна в Ірпені. Тут міська влада пропонує жити тим, хто втратив дах над головою. На території запустіння, в корпусах побиті шибки. Ремонту ніде не помітно
Хай заселяють тих, кому дійсно нема де жити. Є ж люди дуже нужденні. Он жіночка із сусіднього будинку зараз десь біля цистерни з горючим поселилася. На дивані з мусорки спить з дорослим онуком. А я тут за все плачу, долгів нема, чому я не можу жити в своїй хорошій квартирі, а мене виганяють в гірше?!
– А ще ж пропонують Залізне містечко (зроблене з купейних вагонів, почало заселятися в червні, розраховано на 150 людей. В середині вересня мешканців звідти переселили. – авт.), – всі сміються, наче їм запропонували щось непристойне.
– Ще ніч там можна переночувати. Але жити в купе? З дітьми? Через тиждень розвивається клаустрофобія. То це ми мусимо залишити свої квартири і їхати на койко-мєсто? Ну це смішно…
– Або сказали їхати в дитячий табір імені Гагаріна, мовляв, там і годують. Показали новину по телевізору: «Для людей, які втратили дах над головою». А хіба ми втратили? (Переяслав.City переглянув сюжет. Там мер міста каже: «Треба відновити водопостачання, водовідведення, є питання по світлу». Обіцяє за місяць підготувати корпуси, в яких житиме 500 людей. На відео видно кімнату, у якій не менше 20 ліжок – авт.). – Толку від їхнього триразового харчування. Ми й самі зваримо, тіки оставте нам наш дім – ми хочемо бути вдома.
Побудований з помилками
Міський голова Ірпеня Олександр Маркушин, 42 роки, у коментарі нашому журналісту зауважив, що зазначений будинок не підлягає знесенню:
– Однак викликає велике занепокоєння, бо зроблений із радянських плит. Зараз міська рада замовляє проєкт, аби дослідити: коли демонтуватимуть сусідні будинки, то чи не завалиться він, бо побудований з помилками. Якщо експертиза встановить, що вистоїть, то проведемо ремонт і підключимо газ, мешканці залишаться в ньому жити.
…Підіймаємося на дах десятиповерхівки, яка вистояла від обстрілів ворогів. Якщо не опускати очі на рознесені внизу вщент хати і не повертати голову у бік чорних сусідських панельок, а дивитися у бік Києва, де на кілометри зеленіє сосновий гай, то на секунду захоплюєшся: яка ж краса! Але на плечі сідає вечірній холод, задуває вітер. Зима насувається…
Унаслідок бойових дій в Ірпені зруйновано 1483 приватні будинки, ще 1130 зазнали пошкоджень. Тепер біля кожного висить оголошення з контактами компаній, що займаються будівництвом і ремонтом
P.S. Поки матеріал готувався до друку, мешканці добилися рішення, що будинок не зноситимуть. У ньому поремонтували покрівлю, у двох квартирах господарі засклили вікна своїм коштом. Інші зробили заявки в благодійні фонди. Їх у місті два: КАРІТАС і ГО «Народна допомога», поки що вони цим людям не допомогли. 20 жовтня в будинку перевірили вентиляційні канали. Мерія пообіцяла відновити газопостачання до листопада.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
