«Привіт! Не хочеш помити мені посуд?» – Аня відкрила повідомлення в інстаграмі. Не те, щоб вона любила мити посуд, а тим паче невідомим адресатам, але несподівано для себе відповіла русявому юнаку: «Давай».
У молодих людей почалися стосунки, вони кохали, будували плани, мріяли про щось грандіозне і готувалися до першого спільного свята. У них могло бути в житті… Могло б. Якби не війна. І якби Стас не пішов в «Азов» захищати Маріуполь. І якби його не вбила росія…
Історію молодих українців, життя яких зруйнувала війна, — в матеріалі на Переяслав.City.
Небезвідмовна
А тоді влітку 2018-го Аня Зайцева і Станіслав Артьоменко познайомилися. Зустрілися в центрі рідного Краматорська. Поблукали вулицями. 17-річній дівчині хлопець видався занудою.
– Постійно щось розповідав: таке буденне, звичайне. Мені це було нецікаво. Я мріяла про нове місто, нові знайомства, нові враження. Тим паче я вступила до Харківського університету, і восени мене чекало там яскраве життя.
У Харкові дівчина заселилася в гуртожиток, виставила сторіс в інстаграмі: ось у цьому районі я живу. І тут дзвінок від краматорця: «Привіт, а я недалеко від тебе». Виявилося, він тут мешкав, будував кар'єру боксера.
– От, «блін», думаю: і тут мене знайшов, – Аня сміється в телефон. – Він наполегливо щодня телефонував, мовляв, хоче мене побачити. Ми зустрілися. Я на нього вже якось інакше подивилася: зачепила його впертість, жага досягти чого хоче. Я дала йому «шанс». А він пізніше вже зізнався, що обрав мене, бо я не схожа на інших дівчаток – довго йому відмовляла. Інші ж – «безвідмовні», – вона жартома перекривлює його інтонацію.
Після місяця зустрічей пара стала жити разом на орендованій квартирі.
«Я не помітив, як частина твоїх речей опинилася в мене» – казав. Так я потрошку перебралася. В одній кімнаті були ми, в іншій – його друг із дівчиною. Бачилися зі Стасом вечорами, і то він часто з хлопцями вирушав на чоловічі розваги типу бані, а ми вдома сидимо, готуємо. І посуд миємо, – знову сміється. – Насправді, Стас більше мив, бо я цього не люблю.
Відверта
Я не бачу Аню, бо говоримо телефоном. Чую лише дівочий голос, можу відгукуватися на її інтонації. А вони переважно або теплі – дівчина розповідає про коханого, інтимні детальки їхнього життя: ніжні слова, милі звички, гарячі почуття – або печальні. Бо Стаса нема. Він загинув внаслідок російського теракту у в'язниці Оленівки, куди потрапив як «азовець».
Аня Зайцева, якій місяць тому виповнився 21 рік, сама знайшла мене, щоб розповісти свою історію. Всю, від самого початку.
– Роблю це у пам'ять про нього: яким він був, як пройшов завод «Азовсталь», і про те, як його цинічно убили.
У цих двох годинах розмови він ще живий. І тому Аня так багато усміхається.
– Через два місяці нашого спільного життя йому треба було їхати працювати в Польщу. Я провела в аеропорт, і там Стас уперше зізнався, що кохає мене. Я у відповідь лиш угукнула. В той момент відчувала лиш симпатію, не більше. Але відпускати було шкода: романтичний період, грудень, все новорічне. А зустрічати окремо…так не хотілося.
Коли був там, а я тут, зідзвонювалися щогодини, якщо в нього на роботі виходило. Отак і притерлися один до одного.
Під час карантину Стас повернувся до Краматорська. Кожен жив у своїх батьків, а бачилася пара вечорами.
– Він підтримав моє рішення не їсти м'ясо. А сам дуже смачно готував, і казав, що я вродлива, і гарно виглядаю, і пахну ніжністю, і що мене весь час хочеться нюхати. Не з першого разу запам'ятав, які квіти люблю – білі троянди, але на свята дарував, або коли був винен у чомусь. У боксерів завжди так:, голова відлітає, пам'ять втрачається. Я особливо і не розраховувала, – Аня виправдовує коханого. Додає, що Стас сподобався її батькам, особливо татові, який сприйняв його як сина. А дівчина знайшла спільну мову з матір'ю Стаса, хоча дуже і переймалася з цього приводу, бо юнак «дуже мамин».
На відстані
Станіслав Артьоменко ще у 2014-му хотів піти в прикордонники, але через травму спини його не взяли.
– Під час карантину він почав тренуватися щодня, підтягнув спину, подивився відео, як вправляються «азовці». Це його дуже мотивувало і він став готуватися вступити до полку «Азов». Йому подобалося, що там всі спортивні, ерудовані, і він завжди хотів захищати країну.
У секцію боксу Станіслав (праворуч), який був родом із Донецької області, прийшов досить пізно – практично у 19 років, але показав себе хлопцем із характером, дуже завзятим, відпрацьовував по два тренування на день.
Сказав мені: «Або ти йдеш зі мною цим шляхом, або тобі краще знайти інший варіант». Бо «азовець» реально за націю, за Україну, і якщо почнеться війна, він перший її зустріне. Зрештою, так і сталося.
Але тоді я думала лише про відстань. Я у Харкові, а їхня база – в Урзуфі, це біля Маріуполя. Проте не вагалася ні хвилини. Думала, зможу приїздити влітку і бути з ним, а решту часу вчитися. Та й, зрештою, не відволікатиму його від проходження курсу молодого бійця.
Станіслав Артьоменко завжди був готовий допомогти
Вже потім зрозуміла, що відстань – це дуже і дуже важко. Наче не вистачає часточки душі. Ні батьки, ні подружки не можуть замінити цієї порожнечі, – каже як доросла жінка, яка знає, про що говорить.
Коли Станіслав отримав шеврон, Аня вперше за довгий час змогла його відвідати на базі.
– Їхала 7 годин, щоб побути біля нього день. Але воно того вартувало! Я як побачила, який переді мною мужчина: накачаний, у формі, красивий, ну лисий…але вони ж усі лисі, – дівчина захоплено згадує.
Він служить, вона вчиться
На Новий рік Стаса не відпустили зі служби, Аня відсвяткувала з батьками. У молодих людей постало питання, що робити далі. Юнак мав рік прожити в казармі, а після того вже можна було переходити на квартиру. Так і вирішили: він служить, вона вчиться. А потім вони нарешті будуть разом.
Коли до Ані в Харкові клеїлися нові кавалери, Стас це відчував, брав вихідний і приїжджав у «потрібний момент».
– Та мені й не хотілося: всі чужі, й противно це все якось, – розповідає дівчина. – Він завжди все передчував. Ще коли був у Польщі й мені хтось писав, дзвонив відразу ж, і казав, що в нього все добре, щоб не забувала його.
Восени 2021-го минув рік життя в казармі. Та захворіла мама Стаса: рак грудей. Переїзд відклався. Треба витягати маму.
– На новий рік коханому дали відпустку і він примчав в Краматорськ. А мене відпустили з роботи (влаштувалася продавчинею у взуттєвий магазин в Харкові) лише увечері 31-го. Їду дві години додому і встигаю у батьківський дім під час промови Зеленського. От-от 12-та. А Стас був з мамою, не зміг прийти. Я його розумію. Так знову Новий рік зустріли окремо.
"Я скоро буду, аморе…"
Уже в січні юнак подзвонив Ані: готуйся їхати до мене. Я потягну і нас з тобою, і лікування мами.
– Мамі стало краще, я звільнилася з роботи, навчання – дистанційне. Їду в Маріуполь і шукаємо квартиру. Зайшли в одну і Стас відразу каже: «Це наш дім». Там у нас вже виробилися спільні звички: щосуботи ходити в кіно, в неділю Стас готував сніданок. У будні вставав о 5-й, мене не будив, тихенько збирався. Залишав мені чашечку кави чи милу записочку. Не впізнавала його: став таким дорослим чоловіком! Я працювала продавцем в «Укрзолоті». Бачилися лише щовечора і вихідними, але від цього такий кайф, бо ми удвох.
Судилося їм прожити разом близько місяця. Насувалося 24 лютого 2022-го.
– 20 лютого наші з ним вихідні співпали. Мали купу планів, але чомусь лишилися вдома. Лежали й дивилися фільми. Наче відчувала, що доведеться його відпустити. Увечері пішли зробити мені тату (на 14 лютого подарував сеанс). Стас вибрав слово «аморе» – кохання. Гарний ескіз, мені сподобався.
І тільки почали його вибивати на руці, як тут дзвінок. «Все, Ань, я поїхав». А до того він попереджав, що будуть виїзди: «Не переживай, все нормально, раптом що – я тобі кажу». Я собі думаю: мабуть навчання. Встати ж і піти його провести не можу, бо доробляю тату. Він йде, але пише повідомлення: «Не бійся, я скоро буду вдома». А потім: «Візьму судочок, ти такі смачні макарони приготувала». А додому повернулася і так тривожно стало, так порожньо, так сумно і страшно.
Наступного дня хлопець попросив зібрати сумку з речами й документами, зняти всі гроші з картки.
– І тут моя мама, яка читає всі новини, в курсі всього, і яка пережила Краматорськ 2014-го, дзвонить: «Їдь додому». Я така оптимістична: «Ні, в нас все нормально, в мене робота». Але сумку зібрала.
«Я поїв»
22-го лютого Маріуполем вже їхала техніка, 23-го власники почали вивозити ювелірку. Стас попередив, що уточнить, коли виїжджати. І що все поки нормально, він на навчаннях. Так всі «азовці» своїм родинам казали. У ніч на 24-те мене розбудив дзвінок мами: «У Краматорську вибухи». Відразу ж за нею Стас: «Взяла сумку, речі лише цінні, викликала «блаблакар» і швидко виїхала. У мене зв'язку не буде, сподіваюся в тебе все вийде. Головне – не панікуй».
Ні блаблакар, ні жоден інший транспорт вже не ходив. Дівчина добиралася до батьків через Дніпро, єдине місто, куди змогла взяти квиток. Але в рідному місті залишатися теж не можна було.
Обстріл "Азовсталі"
– Почалися прильоти по Краматорську, і 9-го березня разом із батьками та іншими родичами ми вирушили на Тернопіль. Батькам Стаса теж пропонувала, але вони вирішили поки лишитися. Зі Стасом до цього часу зв'язку не було, а ж тут він пробився, а ми в дорозі – нічого не чутно. Але та хвилина мені принесла таке полегшення, що хоч голос почула. Я знала, що він воює на околиці Маріка (Маріуполя – авт.). Розуміла: якщо росіяни не взяли його в 2014-му, захочуть взяти зараз. І що вони ненавидять полк «Азов». Однак була спокійна, бо впевнена в підготовці, в тому, що місто відіб'ють.
Стас дзвонив мені в село майже щодня, могли говорити хвилину чи цілих п'ять. «Я поїв», «я катаюся на різних машинах», «я бачив собаку». «Ти цілий?» – «А якщо не цілий, ти мене любити не будеш?»
Про серйозність ситуації дівчина більше дізнавалася з новин, ніж від коханого. Коли почула про завод «Азовсталь», запитала чи він там. Сказав, що ні, а вона злякалася ще дужче:
– Там хоч укриття, їжа, інтернет. А потім він із побратимами таки перейшов на завод. Загубив телефон, тому я розпитувала в інших: як він, чи нема серед поранених? Потім у квітні він подзвонив із чужого Telegram. Дуже дивувався, що увесь світ знає про «Азовсталь», що відбуваються мітинги. Я розповіла, що вивезла його батьків у Черкаси. І що наступного дня після цього прилетіло по краматорському вокзалу.
Коли дзвонив Стас, то завжди перепитував: «Як там Краматорськ? Як друзі, хто де воює, чи живий, чи в нас є їжа? Хоча в самого нічого не було – тарілку супу розтягував на увесь день. А мені так соромно, що я тут їм. Я плакала, а він казав: «Не смій відмовлятися від їжі. Чому я тут? Щоб ти голодувала?"
"Я пішов..."
Так в самому існуванні, в очікуванні минав час. 16 травня побратим хлопця скинув його фото і передав, що Стас кохає і просить дивитися новини. Там оголосили про евакуацію «азовців».
– Насправді це був полон. На відео я його не побачила, лише на фото: кепка, борода, худий, очі опущені. І все. Зв'язок з ними урвався. Нема куди писати, нема куди дзвонити. Всім родичам сказали: тимчасове мовчання. Жодних імен, позивних, фото.
Якимось чином Станіславу двічі вдалося подзвонити Ані з Оленівки, де він перебував у полоні.
– Сказав, що з ним все добре, що в них не було представників Червоного Хреста, що був поранений ще в Маріуполі, щоб я берегла його маму і в будь-який момент їхала до неї. А вдруге, що як тільки його звільнять, приїде і ми розпишемося. Заведемо собаку, а тоді вже й дитину, – посміхається. – «У мене родина тепер на першому місці», – зізнався.
У рингу Станіслав був характерним боксером, бойовим, десь навіть безбашеним, любив побитися.
Дівчина чекає. І думає, що гірше ніж ув'язнення, нічого бути не може. Відбувається перший обмін полоненими, Аня надихається.
– Ну все, зараз піде, – думаю я. Розпитую тих хлопців, що повернулися, чи бачили Стаса. Але серед них в Оленівці було всього троє-четверо. У ніч на 29 липня мені сниться сон. Приходить Стас і каже: «Залишайся тут, з тобою буде все добре, я пішов». А вранці мені скидають новину про теракт, і в мені такий різкий біль всередині. Я починаю шукати виправдання, що сон це не прощання, а збіг, а і він мав на увазі, що скоро повернеться.
Цілий день дівчина сидить в новинах. В кожному відео, фото, в кожному фрагменті шукає хоч зачіпку. А потім скидають список загиблих. Станіслав під номером 29.
– І така порожнеча всередині… Мені пишуть, що це російські списки, що нема підтвердження від України, що це може бути й неправда. Я дивлюся: точно помилка, не так прізвище написано. Ще раз: та ні, все правильно.
Ангар в Оленівці, де вбили українських військових
А потім збільшую одне відео: там 6 чи 8 трупів, 4 з них неприкриті. І в одному я впізнаю Стаса. Коли ти з людиною давно, бачиш її в будь-якому стані. Знаєш тілобудову – які плечі, як росте борода. Стас був сухим, підтягнутим завдяки боксу. І я розумію, що ну от, мабуть, він лежить. І в цей момент плачу, виходять батьки – ми втрьох в ступорі. І я думаю: а як про це я скажу його мамі, він же у неї один. А мама хвора, рік готується до операції. Вона скаже: «Я не буду лікуватися. Навіщо?»
Мама Стаса, попри підтверджений список, не повірила, що її сина нема. Навіть коли відбувся великий обмін «азовців» у вересні, там були командири Станіслава й вони підтвердили його загибель. Вона не вірить і досі. Так часто буває, коли людина не бачить тіла загиблого.
Місце теракту в Оленівці
Заради нього
Аня тричі запитувала у різних людей і почула одне й теж: «Він загинув. Мужайся».
– Мамину позицію я прийняла. Вона чекає, що хтось подзвонить, скаже, що його обміняли. А я прийняла реальність. Хоча тіло нам так і не віддали.
В один момент великий пост в інстаграмі виставила, всі друзі підхопили. Для мами влаштували збір коштів. Подруга створила петицію, щоб нагородити Стаса посмертно і присвоїти йому звання Героя України. Я сприйняла це добре. Це, мабуть, єдине, що я змогла для нього зробити.
Я співчуваю Ані, вона шепоче: «дякую».
25-річний Станіслав Артьоменко, боєць полку "Азов", захисник Маріуполя. Загинув внаслідок теракту в таборі для полонених в Оленівці в ніч проти 29 липня 2022 року.
– За місяць до війни ми багато чого обговорювали, і він казав: «Довго не плач. Ставай на ноги і йди далі. Ти молода, тобі ще жити». Зараз читаю наші листування, а там: «Я оберігаю, я охороняю, щоб не трапилося. Знай, що я завжди поруч, хоч і далеко». Він і пісню співав: «Я кохатиму тебе, навіть якщо буду на небі».
Дівчина згадує, що коханий був добрим і турботливим, допомагав пенсіонерам, вагітним, котам і собакам. Міг кинути все і зірватися в інше місто рятувати друга.
– Дійсно Людина, – в її голосі так і звучить ця велика буква. – Людина.
Жити далі Ані допомагає розуміння того, що вона в батьків одна, і що в мами Стаса теж є тільки вона.
– І заради нього я маю жити. Я знаю, що він за мною звідти дивиться, спостерігає. І що він не просто загинув, а задля того, щоб ми жили у мирній вільній країні.
Наостанок я запитала, коли дівчина зрозуміла, що кохає Стаса.
– Коли ми вперше були в розлуці. Коли поїхав до Польщі, десь через тиждень усвідомила: не вистачає поряд. Сказала йому, що кохаю. А він засміявся: «Що, раніше не можна було?» З кожним роком ця любов ставала все більшою, примножувалася. Навіть зараз, якби хто сказав чекати 5, 10 років, аби тільки був живий, я б чекала.
У вересні на день народження Ані їй принесли букет білих троянд. 101 квітка. І записка, в якій було те, що він писав їй востаннє: «У тебе все вийде, ти будеш щаслива».
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
