Павло Рибалкін із Переяславщини пішов воювати добровольцем, не маючи за плечима найменшого військового досвіду, і мужньо захищав свою країну на передовій. 43-річний боєць загинув 23 жовтня під час штурму на Донеччині. Яким Герой був у мирному житті, згадує його дружина Наталія.
Вишиванку-подарунок поклала в домовину
Павло та Наталія Рибалкіни побралися лише рік тому. Доля подарувала жінці кохання, на яке чекала немов усе життя. Війна безжально його відібрала. Рана у серці від втрати чоловіка ще зовсім свіжа, кожен спомин про нього дається їй боляче, крізь сльози. З косметики на змарнілому обличчі молодої жінки лише туш. Втираючи зі щік чорні струмочки, вона намагається усміхнутись: «Паша казав, що я в нього найкрасивіша і завжди маю бути доглянута».
Вони були знайомі більше двадцяти років, але жили кожен своїм життям: одружилися, виховували дітей, переживали розлучення.
– Ми зналися, але якось минали одне одного, я на нього й уваги не звертала. Хоча він колись сказав: «Ти все одно будеш моєю жінкою». А якось зустрілися випадково і… тоді закрутилося.
Він жартував, що якби я не була така коза, у нас уже було б троє дітей. Ми одружилися у вересні 2021-го. Мені було 43 роки, йому 42. Виходить, пробули разом всього рік, половину якого я чекала його з війни.
На день народження, 19 червня, я купила для нього вишиванку з блакитним узором – під колір очей. Таких, як у нього – яскраво-блакитних – ніколи в житті ні в кого не бачила. Думала, подарую її, коли повернеться з фронту. А поклала йому в труну…
Павло та Наталія побралися лише рік тому
«Переживав, що його не беруть на війну»
У мирний час Павло працював будівельником, вправно робив ремонти, утеплював будинки. Тривалий час жив у Переяславі, як і Наталя. Потім подружжя придбало будинок у Циблях, розпочало облаштування спільного помешкання.
– У нього зовсім не було бойового досвіду, бо в армії він не служив. Коли почалась війна, сказав, що піде у тероборону. Я його відмовляла, та він сказав, що не може інакше, бо в нього ростуть двоє синів.
Він пішов у сільську раду, де спочатку формували тероборону, потім у військкомат. І це все так довго тягнулося, він страшно переживав, що його не беруть: «Хлопців забирають, вони служать, а я сиджу».
Я плакала, не хотіла, щоб залишав мене саму, а він казав: «Ти сильна, ти все витримаєш». Чесно кажучи, у мене були погані передчуття, але він так мене завіряв, що все буде добре, і я повірила. Тепер так себе картаю… Може, треба було заховать його документи, не пустить… Але розумію, що я б його не зупинила, – зітхає жінка.
Наприкінці березня Павло нарешті дочекався виклику з військкомату, згадує Наталія. Разом із іншими резервістами його повезли у Васильків. Та вже ввечері зателефонував дружині і з розчаруванням у голосі сказав, що повертається. Там відібрали кількох чоловік, а решту повернули назад.
– Бог ніби відводив його. Він мені дзвонить, каже: «Ти такі добрі бутерброди зробила, от зараз дома їстиму». Я зраділа, що він повертається, а він казав: «Ото ж ти наревіла, мене й завернули». З часом ніби то й заспокоївся, мовляв, уже як буде. А сам, виявляється, постійно ходив у комісію, просився, щоб його забрали.
Переяславець добровольцем пішов на війну
«Розуміли, що з позицій їм не вернутися»
18 травня Павло Рибалкін був призваний на службу. Після навчань у Рівному його підрозділ перемістили на Краматорський напрямок. Звідти він телефонував дружині, розповідав, що вже пару місяців вони постійно на самій передовій. На ротацію додому він із того часу не приїздив ні на день.
– Їх у четвер (20 жовтня – ред.) відправили на позицію, вони там витримали штурм. Він казав, що по них гатять з усіх сторін. Ділився, що їх перекинули на таку позицію, з якої, вони розуміли, їм не повернутись, бо не було чим відбитися. Тоді ми з ним говорили востаннє – різко обірвався зв’язок. Далі переписувались. Останнє його повідомлення: «Наташа, тільки позитивні думки».
Я для нього у дворі квіток насадила – він дуже любив, відправляла фото. Ось, пишу, останні хризантеми ще не розцвіли, – Наталя показує у телефоні вайбер-листування. – Він переглянув, поставив сердечка на фото. Вже далі я писала, а він не відповідав. Перед цим сказав, що не пам’ятає, коли востаннє спав, і я подумала, що він заснув.
Я йому продовжувала писати наступного дня, хоч бачила, що повідомлення не доходили. Все одно мала надію, що це там просто немає зв’язку. А коли в мене з рук раптово випала і розбилась скляна банка, мені здалося, що це поганий знак…
Констатують, що це трапилося у неділю біля Новомихайлівки на Донеччині. Спочатку повідомили, що всі п’ятеро бійців, які там на позиції тримали оборону, загинули. Тепер кажуть, мов хтось один вижив.
Я хочу знайти побратима Паші, і дізнатися, які були останні хвилини його життя. Їх накрила артилерія, у нього були травми рук, ніг, живота – такі, що несумісні з життям. Бронежилет Павла виявили розбитим вщент.
Я на впізнанні тільки спитала, чи він хоч раптово помер? Сказали, що так.
«Він хотів бачити мене усміхненою…»
Наталя, згадуючи той страшний день, плаче. Дістає із сумки пакетик з брелком, який колись був синьо-жовтим, а тепер він темний від крові. Його, як оберіг, вона дала чоловікові, коли йшов на війну.
– Один раз він мені наснився, у першу ніч. Я спитала його: «Паша, як же мені далі жити?» А він розгублено розвів руками: сам не знає, як так вийшло.
Коли плачу, розумію, що його матері ще важче, і я маю триматися. Відчуваю його присутність поряд і мені спокійніше.
Наталя каже, що Павло був дуже принциповим і справедливим, водночас мав чутливе й добре серце. Не відмовляв на прохання людей, підгодовував безпритульних тварин.
Мав багато друзів, яким Наталя висловлює велику вдячність, бо відгукнулися і приїхали звідусіль, аби підтримати і допомогти з похованням.
Чоловік був палким патріотом, і коли почалась війна, припинив спілкуватися з батьком, який нині живе у росії. Він досі не знає, що його син загинув, захищаючи свободу і незалежність України від російського агресора.
– У Паші залишились двоє синів – його копії. Він казав, що йде на війну заради них. Молодший Саша ще не до кінця усвідомлює, що тата нема. Старшому Серьожі я кажу, що тепер він в усьому має бути найкращим, щоб тато пишався ним.
В пам’ять про Пашу я втілюватиму наші спільні плани, як би мені важко не прийшлося...
Він мріяв про власний будинок, гарний двір. Я ж усе життя жила у місті, але навчилася жити в селі: доглядати господарство, косити траву. Вже без Паші... Він хотів бачити мене сильною, усміхненою, тому що вірив у мене. Це додає мені сил.
Без рідного тата залишилися двоє синів
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
