– Мене порвало на шмаття в Краматорську. Після обстрілів на вокзалі ми два дні збирали частини тіл жінок, дітей, яких там повбивало. Пальці, руки, вуха, фрагменти черепів, внутрішні органи. Дивишся на дитячі босоніжки, побиті уламками, – це ж наші діти, наша країна! А двірники це метуть віниками на звалище. «Що ж ви робите, суки?!»
І давай ми це із сміття витягувати, тикати їм: «Ось дитяча ніжка, бачте? Ось волосся, ось фрагмент голівки». Тоді вони включилися, взялися допомагати. Бо ми надавили на їхню совість, – розповідає і плаче 37-річний Олексій ЮКОВ із Слов’янська, до війни працював тренером з боксу.
Керівник пошукового «Плацдарму»
Олексій – керівник пошукового загону «Плацдарм» гуманітарної місії «Чорний тюльпан». Називає себе «збирачем душ». Каже, збився з точного ліку, але вдалося знайти не менше 400 тіл загиблих. У їхній групі всього три людини, ще двоє збирають інформацію. Волонтери щодня розшукують й вивозять тіла з місць бойових дії у Донецькій, Луганській та Харківській областях.
Олексій Юков займається пошуком загиблих солдат упродовж 23 років Фото: надане Олексієм Юковим
– Я ще був маленьким, років восьми, як нас із другом занесло на будівництво лікарні. А там ремонтники все розрили, й навколо валялися кістки, черепи, якісь залишки одягу, трун. На тому місці колись було кладовище. Нас шокувало, що ці останки так розкидані, як сміття. Зібрали їх, вирили ямку і поховали.
Пізніше, коли мені було 12, з братом каталися на велосипедах у лісі й натрапили на галявину, всю вкриту кістками. Там ще валялися черевики, ремені, шматки рваного заліза, патрони. Мабуть, було якесь поховання чи місце бою, яке розрили «чорні копачі». Мене це сильно вразило. Зрозумів, що світ мертвих такий незахищений…
Тих людей десятки років ніхто не шукав, бо вони вважалися зниклими безвісти. Коли я розглядав ті рештки екіпірування, зрозумів, що то були наші солдати. Думав, такого не може бути: у школі нам розповідали, що невідомі солдати всі поховані у братських могилах.
Побачене одразу змінило моє світосприйняття і моє життя. Викопав траншею і постарався все поховати. Відтоді перестав вірити книжкам, газетам, телебаченню. Знайшов пошуковців і приєднався до них. Проводили історичні реконструкції.
«Ми першими почали шукати загиблих»
23 роки займаюся пошуком останків солдат. До 2014-го – загиблих у Першій та Другій світовій війнах. А з початком російсько-української очолив пошуковий загін «Плацдарм». Тоді ще не існувало жодних «Евакуацій-200». Ми першими шукали загиблих хлопців під Слов’янськом. До військових додалися і цивільні, вбиті загарбниками.
Я постійно повторюю: перемога дістається не тому, хто виграв, а тому, хто вижив. Можна перемогти й стояти на горі трупів та божеволіти. Росія перекрутила, зіпсувала і підмінила саме поняття «перемоги». Тягають це слово по трибунах. Вони свою історію вибудовують як перемогу над нацизмом лише руського солдата. Там 43 нації воювали проти фашистів, 8 мільйонів українців полягло. Був не один «Український фронт». Забули? Перемога – це насамперед можливість дати жити іншим поколінням. А він посилає вбивати й бути вбитими…
Я дивлюся на тіла і розумію, що війна – це безглуздя і жах. Переді мною лежить людина, а за неї нема кому заступитися. Якщо ми не заберемо, в неї не буде шансу повернутися додому і бути упокоєною. Ми переживаємо шлях кожного хлопця, кожної дівчини від моменту, коли в них забрали життя і до того, як їх поховають. Тому називаємо себе «збирачами душ». Я впевнений, що на тому світі у кожного з нас запитають, що він зробив для світу мертвих.
Нам не платять. Бо це не про гроші, це – про людяність. Волонтери нам іноді привозять їжу, якісь компанії допомагають з пальним, бо його завжди не вистачає. Маємо одну автівку-рефрижератор, чекаємо на іншу.
Фото: надане Олексієм Юковим
Працюємо за процедурою, бо ми проходили навчання і сертифікацію від Червоного Хреста. Те, що маємо великий досвід, зараз допомагає. Були випадки, коли дзвонили родичі, бо тіла загиблих ні собаки, ні МНС не могли знайти два тижні, а наша група за чотири дні впоралася. Це було дуже важко: з раннього ранку до темної ночі ми руками розбивали плити, але знайшли цих хлопців. З документами, з розпізнавальними знаками. Собакам було складно, бо вони не дуже чують кісткові рештки, реагують більше на живу плоть. У цьому випадку там ще й розірвані консерви валялися, тушенка, тому їх нюх дезорієнтувався. А гаяти час ми не можемо, бо дикі тварини іноді нічого після себе не залишають. Навіть кісток.
Росіяни не забирають тіла своїх убитих
Коли ще раніше ми працювали по темі Другої світової, росіяни казали: «Нахєра ви німців копаєте, це – мразі». Я відказував: «Смерть – це така штука, що від неї не страхують. Хто він був при житті, питання до нього, а хто ми у житті – це питання до нас». Я хочу, щоб моя дитина знала, що її батько не був тварюкою, не воював з мертвими.
Ми зараз забираємо і російських солдатів, щоб обмінювати на тіла українських. І вже всіх, до речі, обміняли. Ворог є ворог, але ми маємо залишатися людьми у будь-якій ситуації.
Росіяни не забирають тіла в трьох випадках: коли відступають, коли йдуть в контрнаступ і коли їм наплювати на своїх військових. Я сам чув: «Нахера мне ето надо, ето не мойо подраздєлєніє». В голові не вкладається.
Вважаю, що мертві мають право на захист. Ким би вони не були за життя, але всі мають бути поховані по-людськи. Хто загинув у бою, не має гнити на полях. Ми робимо це з поваги до них, бо вони вмерли за нас. І вони мають бути впевнені, що за ними прийдуть і заберуть навіть їхні останки. Бо як можна йти на війну, знаючи, що тебе можуть кинути, як собаку?...
«Хотіли вбити мене десь у посадці»
Одного разу мені винесли смертний вирок. Це було 2014-го. Окупанти арештували мене за те, що передав тіла ЗСУ. Забрали просто на вулиці, біля мого будинку у Слов’янську. Тримали у підвалі кілька годин, а тоді зачитали вирок як зраднику ДНР про страту за законами 1941 року (!). Я зробив їм за це зауваження й отримав декілька ударів у живіт. Бачив, як застрелили чоловіка за таким же вироком. Його несли на простирадлі, заюшеного кров’ю. Наступним мав бути я, але щось пішло не так (сміється). Почався обстріл, я стояв біля стіни, і коли почали літати уламки, зістрибнув в окоп, де вже сиділи ополченці. «200-й! – кричали вони, – заберіть!». – «Та живий я!»
Зрештою вирішили вбити мене десь у посадці. Із зав’язаними руками й ногами кинули в авто до трупа чоловіка, якого застрелили при мені. Кудись везли хвилин п’ять-сім. Наостанок хтось поліз у мою кишеню, витягнув телефон. А там номер бойовика, який нас через пости пропускав забирати «вантаж 200». Набрали, чую його відповідь: «Дебилы, останавливайте машину! Кого вы валите, суки конченные! Вы, мрази, когда подохнете, думаете, я вас заберу или моя группа? Будете в поле валяться! А эти пацанята за вами полезут. Кто отдавал приказ о расстреле?». Хвилин через двадцять подзвонив сам Гіркін і анулював наказ.
Відвезли мене назад, розв’язали. Підходить чеченець: «Извини, что чуть не убили», – і тикає мені пістолет Стєчкіна, типу подарунок такий. «Ні, хлопці, я зброю до рук брати не буду. Можна мені додому?». Думаю, треба пошвидше йти, бо все може змінитися у будь-яку хвилину.
Невдовзі додому заявилися бойовики. Пропонували 200 доларів на день, аби їх тренував. Я знаю, як окопуватися, вибирати висоти для бойових дій тощо. Зараз цей досвід непотрібний, так бої ведуть лише руські. Я тоді відмовився. «Ну ладно, у тебя, дружочек, неделя: или ты приходиш к нам, или люди пропадают. Сам понимаешь…». Після цього я з міста вивіз свою сім’ю і батьків.
«Мішки витягую, а опариші посипалися»
Вже після 24 лютого була історія, в якій я не знаю, як нам пощастило вижити. Домовилися з місцевою поліцією зі Сватового забрати тіла наших шести військових. Вони дали «слово офіцера». На останньому українському блокпості хлопці кажуть: «Пацани, ви куди? Вас там розхерячать». – «Та ну, нам же пообіцяли». Поїхали, перед нами метрів за двісті «швидка». Після Кремінної – поворот. Тільки вона повернула, а по ній із гранатометів! Ми розвертаємося і валимо назад, а вони по нас луплять! У дзеркало бачу, як снаряд влучає у нашу будку. Насилу втекли.
Наступного дня дзвонимо: «Як же так?» – «То наші хлопці погарячкували. Під’їжджайте з боку Лиману, де нема боїв. Тіла ми вам віддамо». Поки ми доїхали, ситуація змінилася, вони почали вимагати по 3 тисячі гривень за кожного покійника. Я з 2014-го знаю, що гроші вирішують все, тому завжди щось маю в кишені. Вигріб їм до останньої гривні. Поки чекали кілька годин, щоб привезли тіла, повз проїхала техніка з буквами Z і V. За нашими спинами почали встановлювати блокпост – ми опинилися в тилу ворога. Нарешті нам привезли тіла, давай повертатися, але на тому посту нас зупиняють, оточили, кулемет навпроти: «Хто, куди, хто старший, документи!».
Я вирішую грати ва-банк і починаю з ними нахрапом по-руськи «чьокати». Мовляв, веземо трупи зі Сватового, їх треба он там за посадкою викинути і повернутися за наступними. А вони своє: документи показуй! Я знову напором: «Спішимо, якщо так, то я їх тут викину», – і починаю мішки витягувати, розстібати, опариші на землю посипалися. Руські розгубилися: «Командир, нафіг воно нам тут треба? Зараз начальство їхатиме, а тут мішки з трупаками валяються. Відвозьте за посадку, а тоді бігом назад» – уже до нас. Я плиг у машину: «Льоша, тисни на газ! Лети, на дисках прорвемося». Отак і вискочили.
Волонтери забирають тіла і ворогів, які потім обмінюють на українських загиблих Фото: надане Олексієм Юковим
Якось ми забирали із моргу цілу родину: чоловіка, жінку і 4-річного хлопчика. Це так важко. Їхню автівку розстріляли росіяни. Нам «денеерівці» погрожували, що замочать, але ми поїхали. Їх забрати не було кому.
Росіяни до них навіть не підходили, а місцеві скоти пограбували їх. У загиблих було тисяч сім доларів, за які вони думали влаштуватися за кордоном. То гроші забрали, мобільні телефони. Мені недавно дзвонила сестра вбитої, казала, вона відстежує її телефон, бо ним користуються. Є навіть відео, як волонтери привозять цій людині допомогу, а вона, сука… Це оті, що чекали «руський мир».
«Хлопчику, твою історію я знаю»
Був випадок, який ніколи не забуду. У Бахмутському районі мешкала жінка з маленькими дітьми, один з її родичів був лежачий. Юнак із Горлівки, де йшли бойові дії, не міг потрапити додому й попросився до цієї жінки пожити. Він допомагав по господарству, доглядав за хворою людиною, приносив пайки для дітей. Під час одного з обстрілів цей хлопець загинув просто на подвір’ї. Там його тіло й лежало декілька діб. Сусіди почали обурюватися: «Ти ж хоч поховай хлопця, він же тобі допомагав. Якби не він – з голоду померла б». А вона сказала, що воно їй не потрібне.
Так минув місяць чи й більше. Від загиблого залишилися майже одні кістки, одяг зотлів. Сусіди й далі сварили ту жінку. Тоді вона взяла целофан, граблями згорнула на нього останки, замотала синім дротом і викинула на смітник. Потім тіло перенесли до блокпоста, де вирили велику яму для загиблих.
Тиждень ми там копали тракторами, щупами шукали цю братську могилу. Я чомусь відчув, що треба стрибнути у траншею. І саме там, запустивши щуп у землю, одразу натрапив на тіло. Побачив цей целофан, перемотаний синім дротом: «Ну що ж, хлопчику, твою історію я знаю». Війна робить з людей тварюк. Навіть з цивільних. Населення, яке полює за здобиччю. Скільки було такого, що поки сходили по машину, поверталися, а у покійних не було пальців, бо відрубували, щоб зняти обручку. Зуби витягали, взуття знімали…
Під Ямполем на мішках із цукром лежало тіло молодого хлопця. Ті мішки були залиті його кров’ю, вже трупна отрута просочилася всередину. А прийшли місцеві з кравчучкою, відсунули його палицею і завантажили собі той цукор. Мабуть, самогон гнати, бо я не уявляю, як вони його їстимуть.
А якось у трупі лисиця зробила нору. Навела там лисенят, вони їли ту плоть цілу зиму. Бо це тварина. Вона так виживає в дикому світі...
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
