Приводом для зустрічі друзів дитинства стала наукова конференція в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі в середині жовтня. У числі гостей – 72-річний професор Олександр Пономаренко, доктор геологічних наук, академік НАН України, директор Інституту геохімії, мінералогії та рудоутворення ім. М. П. Семененка.
Олександр Миколайович народився та виріс в селі Положаї на Переяславщині. Здобув вищу освіту, зробив наукову кар’єру. Живе в Києві.
– 24 лютого зустрів із тривогою, не вірилось, що росія нас бомбить, – розповідає літній чоловік. – Коли почалися обстріли Києва, відправив дружину в Литву, а сам залишився працювати в інституті. Проте дружина там довго не витримала й повернулась додому.
Тепер ми разом продовжуємо дослідницькі роботи. Війна закінчиться перемогою України, й нашій державі потрібно буде все відбудовувати, зокрема, й зруйновані розробки корисних копалин, відкривати нові родовища. От ми таким і займаємося вже зараз, – зазначає директор інституту. – Я не знаю чому, але в радянські часи все робилось, аби пригальмувати в розвитку нашу республіку, а потім така ж політика була щодо України і як самостійної держави.
Футбольна команда села Положаїв. 1964 рік
Україна багата корисними копалинами, у нас є все: газ, нафта, золото, навіть діаманти! Я вже не кажу про руду та вугілля. Але на повноцінне проведення геологічних розвідок ніколи не виділяли достатньо коштів. Пам’ятаю, як у 1990-х роках нині професор Геннадій Артеменко мусив таємно залазити до лабораторій інституту по водостічній трубі, аби продовжити там свої дослідження для наукової роботи. Він працював над дисертацією, але в країні криза, брак коштів і через те видали розпорядження нікого не пускати до інституту. Ось так ми працювали.
Втім професор приїхав до Переяслава, як каже, заради зустрічі з друзями дитинства – Іваном Якименком (колишній міський голова) та Миколою Шульгою (викладач переяславського вишу).
– Ми не бачились більше двох років, – зауважує Олександр Миколайович. – Доти щороку влітку зустрічались в селі на ставках. Коли почалася епідемія, то зустріч відклали, а потім ось війна… Вдячний організаторам, що запросили на конференцію, інакше хтозна, коли випаде нагода знову зустрітись із друзями.
Я народився 14 січня 1950 року у селянській родині. У батьків було п’ятеро дітей, я – найменший. Старші брат і сестра уже померли. Один брат живе в Павлограді, сестра – теж у Києві.
Ми з хлопцями – повоєнні діти, то були важкі роки. Мама працювала в колгоспі в рільничій бригаді, кожній давали план – висапати певну площу. Пам’ятаю, як ми, діти, всі гуртом ходили їй допомагати.
Чули такий вислів: «босоноге дитинство»? От оце воно – наше. З ранньої весни і до пізньої осені бігали босяком. Хіба що у школу батьки дозволяли одягати взуття, але прийшов зі школи – роззувайся, сідай за уроки, а тоді йди гуляти.
Школярі на екскурсії в Ташанському парку. Олександр Пономаренко третій праворуч. Микола Шульга четвертий ліворуч. 1966 рік
Батько Миколи Петровича (Шульги – авт.) був головою колгоспу у Помоклях. Пам’ятаю, як ми з ним напросилися покататись, коли він мав поїхати на машині ГАЗ-69 до когось у місто. Я побіг додому, мама дала чисту сорочку – у люди ж їду! От ми такі гарні повсідалися з Миколою в машину, поїхали.
У Переяславі зайшли до якогось чоловіка додому, а він подивився на мої ноги та й каже: «Ой, які гарні ботіночки у цього хлопчика!». А ми ж босяком, як бігали по калюжах, потім у пилюці – так і поїхали. Сорочку одягли чисту, а на ноги тоді особливої уваги не звертали. Тепер згадую, і ніяково мені.
Мій батько був малограмотний. Розповідав, що не ходив до школи, бо дядьки, які приходили до його батька, мого діда, за вечір викурили увесь «Буквар». Ну а мого ніхто уже не курив! – усміхається, – тож 8 класів я закінчив у Положаях, а потім продовжив навчання у Ташанській середній школі. Один товариш порадив: якщо хочу навчатись у столиці, то треба їхати до Київського геологорозвідувального технікуму – туди вступиш без проблем. Нині я дуже радий, що його слушна порада привела на мою життєву дорогу.
Переддипломну практику провів у Єсентуках, а направлення на роботу отримав у Нахічевань а Азербайджані. Там я вперше побачив жінок у чадрах. Дивували їхні традиції: жінки працюють в полі, а чоловіки сидять за стаканчиком чаю у чайхані. Їх було по дві-три в найменшому селі. Я теж заходив у чайхану перед роботою. Мабуть, з того часу й полюбив чай.
Потім була служба в армії. Коли повернувся, зрозумів, що мені бракує знань тільки технікуму. Там навчали в основному практичних навичок, а мені хотілося більше дослідницької роботи. Я вирішив вступати в університет ім. Т. Шевченка. Для гарантії спочатку закінчив підготовчі курси, а після них мене зарахували на геологічний факультет на стаціонар.
Олександр Пономаренко ліворуч та Микола Шульга праворуч Після служби у армії. 1970 рік
Там я знайшов і свою дружину. Точніше, ми з нею разом навчалися ще у технікумі, але тоді я на дівчину не звертав уваги. А от коли вже стали студентами університету, тоді я безмірно в неї закохався. У 1979 році ми закінчили навчання, а через рік побрались. У нас народилася донька. Великий жаль, бо вона загинула в автомобільній катастрофі…
Я отримав диплом, і мені запропонували в університеті посаду лаборанта-дослідника. В студентському гуртожитку виділили кімнату.
Якось для роботи потрібно було знайти спеціальну геологічну карту, пішов в інститут мінералогії. Тодішній директор академік Микола Петрович Щербак запитав: що я роблю в університеті? Чи не хотів би зайнятись науковою роботою? «Та я одружений, мені в університетському гуртожитку виділили окрему кімнату», – відказую. А він мені: «Та я тобі цілу гостінку дам, тільки приходь!». Я й погодився. І з того часу вся моя професійна діяльність пов’язана із цим інститутом. А в 2008 році я його очолив.
– Я з Олександром виріс на одній вулиці, тож ми знайомі уже близько 70 років, – долучається до бесіди 75-річний Микола Петрович Шульга. – І увесь цей час ми з ним практично ніколи не втрачали зв’язок. Він навчався у Києві в геологорозвідувальному технікумі, а я – в інституті фізкультури в Кіровограді. Їздили один до одного в гості. І зараз пам’ятаю адресу гуртожитку, в якому жив Олександр, – на Анрі Барбюса, 9. Звісно, зустрічалися й на канікулах у селі.
А ми познайомилися, так сказати, коли мені було п’ять років, а йому – два з половиною. Пам’ятаю, як він вперше виїхав на нашу вулицю на триколісному велосипеді – ото була техніка!
Коли Сашку виповнилось п’ять років, батько привів його до мене, аби я почав навчати, як потрібно пасти корови. Я тоді вже був підпаском у пастуха Івана Зозулі. У нашій череді було 25 корів і… малий Сашко. Тож мені довелося пасти і корів, і Сашка, – чоловіки разом розсміялися, згадавши початок пастушої «кар’єри». – Мороки тоді мені добавилось. Малий дуже боявся грому. І якщо нас серед пастовня заставала гроза, то я вкривав його з головою своїм піджаком і ми отак пересиджували негоду. А на нього така трусячка нападала!
Уже парубками почали грати у футбол. У нас тоді була чудова команда колгоспу «Дружба»: у 1966 році зайняли третє місце на першість Переяслав-Хмельницького району, а серед сільських команд були першими. Я грав нападником, а Сашко став у ворота. В тому році нам присвоїли другий дорослий розряд із футболу. На той час у Переяславі були сильні команди ТТС, автопарку і швейної фабрики.
На дні народження у Миколи Шульги. Олександр Пономаренко в першому ряду в центрі, Микола Шульга верхній ряд крайній праворуч. 1968 рік
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
