Перемога – понівечене росією, поранене обстрілами село у Броварському районі, розміщене на трасі Нова Басань-Бровари. Це одна з доріг, кудою наступали російські війська з території Білорусі через Чернігівщину на столицю України.
Більше місяця Перемога перебувала під окупацією. У мирний час населення села сягало понад 1100 чоловік. Попри те, що ледь не кожне подвір’я зазнало руйнувань, мешканці повернулися на свої обійстя і наскільки можуть приводять їх до ладу. Як вони готуються до найважчої зими в історії України, розповіли журналістці Переяслав.City.
Металевий паркан розчавили танки
Село Перемога стало для окупантів командирським пунктом, з якого ворог координував наступ на Бровари і далі на Київ зі східного напрямку. У центрі села важко знайти вцілілу хату. Ті, яким пощастило, мають щонайменше вибиті вікна. Є будинки ущент зруйновані, деякі – частково. Біля них згарища та гори металобрухту. А поруч — доглянуті клумби осінніх квітів, підгорнуті купки пожовклого листя, акуратно складені нарубані дрова: кожен господар займається своєю справою.
Будинок пенсіонерів Ніни Андріївни та Сергія Олексійовича від сильного вибуху залишився без дверей та вікон, частково зруйнована покрівля, у стінах дірки від РСЗВ — реактивних систем залпового вогню «Град». Паркан із профнастилу буквально розчавили танки, коли заїжджали по них прямо у двір, розповідає Ніна Соловйова. Наразі огородження вони з чоловіком частково відновили.
Олексій та Михайло допомагають бабусі з дідусем лагодити будинок
Двоє їхніх онуків – 16-річний Олексій та 18-річний Михайло, – приїхали з Києва допомогти їм підготуватися до зими: встановили вхідні двері, затягли плівкою вікна, підлатали дах. Коли окупанти зайшли в село, юнаки разом з мамою гостювали там у бабусі з дідусем.
– 28 лютого о 16-ій годині росіяни увійшли в село і почали обстріл, – згадує Ніна Андріївна. – Мимо наших вікон літали снаряди. Першу ніч пересиділи в хаті, було дуже страшно. На ранок вийшли і пішли всі разом до сусідки у погріб.
Росіяни ходили селом по хатах, вивели й нас, перевірили телефони. Сказали іти на площу, мовляв, там для нас буде інструктаж. Прийшов їхній командир і сказав: «Жінки уходять, а чоловіки залишаються». Я сказала, що хлопці ще неповнолітні. Вони перевірили їхні документи і відпустили нас.
Ніна Андріївна з онуком Олексієм біля свого зруйнованого будинку в с. Перемога
Вулицями їздили їхні танки і БТРи, більше тижня ми не виходили з погреба. Потім нам сказали, що тут будуть бойові дії, щоб ми йшли геть. 10 березня ми пішли пішки через Гостролуччя. Дісталися до станції і поїхали електричкою до Києва – там у доньки квартира. За кілька днів евакуювалися до Словаччини, повернулися 22 травня. Чоловік залишився в Україні і навідався додому як тільки звільнили Перемогу – 30 березня.
"У Словаччині нас прихистила хороша родина"
Сергій Олексійович був вражений, коли побачив, що сталося з його будинком. Вивалений паркан, сліди від танку. Однак чоловік не занепав духом. Придбав міношукач і самотужки обстежив територію. Знайшов кілька мін і розтяжок. Їхнє подвір’я було буквально пронизане ямами – там окопувалися снайпери, каже господар. Він взявся лагодити будинок бодай тими матеріалами, які мав.
– Допоки ми все робили за свої кошти, – розповідає господиня дому. – Днями їздила у поліцію, писала заяву, щоб провели експертизу збитків і включили нас у реєстр на державну допомогу. Будівельник, який приїздив, сказав, що наш будинок в аварійному стані. Ну звісно, бо він же аж «підстрибував», коли тут усе зривалося, таки були сильні вибухи!
Нам найперше потрібно засклити вікна, бо в хату хоч і підведене газове опалення, ми його не вмикаємо – нема сенсу. Зачиняємо щільно міжкімнатні двері і ставимо обігрівач у тій кімнаті, де спимо. Вода у нас із свердловини. Довелося поміняти насос і всю проводку, бо туди влучив осколок.
Село Перемога перебувало під окупацією упродовж місяця
Стіни магазину спаплюжили написами «росія»
У магазині господарчих товарів, розташованому в центрі села, досі розгрібають наслідки свавіль російських військових. Вони вдерлися до магазину, розграбували його і оселилися у складському приміщенні, де залишили по собі безлад та сміття. Про них у магазині досі нагадують нецензурні написи на стінах та упаковки з-під сухпайків. Вогнище окупанти розводили прямо на підлозі в будівлі.
– Ми з рідними евакуювалися 5 березня, мости вже були підірвані, то ми – полями, – розповідає відвідувач магазину Руслан Курбет. – Двома машинами вибиралися. Під обстрілами. На щастя, лишились неушкодженими. Повернулися вже 7 квітня. Наш будинок був порівняно цілий: на другому поверсі простріляне вікно, дірки у заборі. Але всередині пограбований – винесли все, до тарілок.
От і власнику магазину довелося теж заново завозити весь товар. Село після деокупації було дуже брудне, багато ворожої обвугленої техніки, снарядів. За тиждень комунальні служби почистили, вивезли сміття, то стало значно краще.
Будинок Руслана Курбета пограбували окупанти
«У Києві страшніше, зимуватимемо в селі»
73-річна киянка Ніна Євгеніївна Муравйова порається на кухні: заготовляє на зиму горішки. Невеличку хатину, збудовану ще за часів Другої світової війни, вони з уже покійним чоловіком придбали у 1989 році. Добудували приміщення для кухні, обробляли город і їздили сюди як на дачу.
Ніна Євгеніївна 43 роки пропрацювала на заводі оптичних приладів «Арсенал». Коли чоловік тяжко захворів, розрахувалась, і за його бажанням переїхали жити у Перемогу. Кілька років тому чоловік помер. Коли почалась повномасштабна війна, вони були вдома утрьох: із сином та 12-річною онукою.
"У Києві страшніше, зимуватиму у Перемозі!"
– На четвертий день увечері ми почули сильний гуркіт: вулицею їздили танки, але ж ми не бачили – наші чи ворожі. Коли син вийшов надвір, і на нього солдат наставив автомат, зрозуміли, що то окупанти.
Ми майже весь час сиділи в погребі, приходили у хату тільки за їжею. Від вибухів стіни хиталися. Дитина дуже плакала, боялася. Після того, як у кінці нашого городу взорвали «Нову пошту» і там загинули люди, ми вирішили тікати. Я пішла отак прямо як у чому була. Під взорваним мостом ледь пробралися. Полем дійшли аж до Русанова (відстань близько 7 км – ред.). Дорогою валялися гранати і розірвані тіла російських солдатів – вони ж ринулися, а наші як дали їм, собакам… Я закривала дитині очі.
На сусідній вулиці – обгорілі рештки хати, повністю зруйнованої прямим влучанням снаряду. Під час обстрілу тут загинула господарка – Галина Василівна Літута, рідна сестра Ніни Муравйової. Їй було 67 років.
Жителька Перемоги згоріла у власному будинку після влучання снаряду
– Ми з нею не могли спілкуватися, бо не виходили нікуди з двору. Зв’язку не було. Перепоховали тіло вже коли повернулися додому, 12 квітня. До того були в Києві. Але у квартирі на дев’ятому поверсі панельного будинку ще страшніше – він же, не дай Бог що, просто «складеться». Тому зимуватиму точно тут. У нас є пробивний колодязь, газ не підведений – возимо у балонах. Буду топити грубу, нам вистачить. Трохи дров запасли та брикету, з пенсії ще щось докупимо. От що виростили на городі, те й закрили. Спечемо ще якийсь пиріжок, так і перебудемо зиму.
Більшість будинків у селі зазнали руйнувань
Опалювати будинок дешевше грубою
На цій же вулиці Куренівській її сусідка 74-річна Ольга Петрівна Єрчак з чоловіком Орестом Степановичем пережили у селі всю окупацію. В одну з ночей почула звуки автоматної черги, затим виявилось, що поблизу окупанти розстріляли сімох чоловіків.
– Коли вони прийшли до нас у двір, я дуже боялася, але спитала: «Ви прийшли нас убивать?» Сказали, що ні, перевірили погріб і будинок. Я тоді трохи розсміліла та кажу: «Рєбята, яка у вас цель?» А вони кажуть: «Ви же хотітє отсоєдєніться от нас». – «Рибочки, – кажу їм, – ми ж це зробили 30 років назад!»
Танків тут було повно, вони снували прямо по вулицях, по городах, навколо горіли будинки. Світла, зв’язку не було. Дочка з Києва як додзвонилася, то кричала, щоб ми срочно вибиралися з батьком по «зелених коридорах». Ми вийшли шукати ті евакуаційні автобуси, а на вулиці все розбомблене, свині, корови бігають. Пройшли до лікарні, а там танк стоїть і орки ходять – нема автобуса, може, вже поїхав.
Ольга та Орест Єрчаки пережили окупацію у своєму селі
Вийшли наші знайомі з двору, питають: «Що ви тут шукаєте? Йдіть до нас». І ми ще три тижні просиділи у них у погребі.
Хазяїн Коля – колишній військовий, то понімав, де шо б’є. Оце, каже, дівчата од нас б’є, а оце – тікаймо в погріб. Така була стрілянина, що можна було зійти з розуму. А вже після звільнення повернулися додому і виявили, що в нашому будинку жили росіяни. Він, на щастя, вцілів – величезна вирва була прямо поряд. Лише речі покрали та техніку, але Бог з ними…
Ольга Петрівна розповідає, що до будинку підведений газ, але опалювати ним великий будинок дуже дорого на їхню з чоловіком пенсію. Тому топлять грубу, іноді господиня готує їжу у печі.
– В основному люди у селі топлять груби, бо це вигідніше. Хіба що в кого субсидія, то газ включають. А в нас її нема, бо приписані у Києві, хоч 30 років тут живемо.
Господарі топлять у будинку грубу
«Якби держава помогла хоч вікна засклити»
На воротах жительки села Ольги Миколаївни фарбою написано російською мовою: «Ми тут були, тут діти». У дворі чоловік рубає дрова. У вікнах помешкання немає шибок, їх забили плівкою. Господиня сподівається, що держава допоможе хоча б засклити вікна – таки буде бодай якась змога перезимувати. Дах, крізь який було видно небо, вони полатали своїми силами.
Щоправда дітей окупанти залишили без даху над головою...
– Вони як зайшли в село, зразу прийшли до нас. Побачили, що тут двоє малих дітей і ото зробили напис на воротах. Та від снарядів, що прилітали кілька разів, це не вберегло. У нас жодного вцілілого вікна, у будинку зараз холодніше ніж надворі. Дочки з онуками виїхали у Польщу, а зяті воюють. Кожну суботу приїжджають представники служб, міряють вікна, але результату поки нема. Ми купили нову станцію для води, бо наша була пошкоджена, і димар треба переробити, щоб топити грубу. То так би якось і жилося… – каже Ольга Миколаївна.
Нову хату зводимо навпроти обгорілої
Борису Щербині на своєму подвір’ї доводиться зводити хату з нуля. Прямо навпроти згарища, на місці якого до війни був їхній з дружиною будинок. А після «прильоту» 20 березня залишився лише фундамент і рештки розбитих стін. Поряд гора металобрухту: скелети «Жигулів», трактора, двох мопедів, пилки та інструменти. Все, що наживали протягом життя.
Борис Щербина стоїть між рештками розбитого дому і новим, як між двох життів
Вони з жінкою вціліли – в той час були у родичів на Поділлі, куди вимушено виїхали з фронтової Перемоги «зеленими коридорами» 14 березня. Повернувшись, щойно ворог відійшов від села, господар виявив на колись жвавому подвір’ї картину, як у кадрах із апокаліптичного фільму. І почав нове будівництво.
Коли у двір прилетів снаряд, чоловік із дружиною були в евакуації
– Зараз живемо неподалік у хаті моїх батьків. У нас був нестарий будинок, 1984-го року, добротний, так розбомбили… Отак у 62 роки починаю все заново. Все, що за життя настягував, згоріло в одну мить. Тільки погріб вцілів. Нову хату будували з кумом, сусіди помагали. Все власними коштами. Щось родичі помогли та люди. Вона невеличка, дві кімнатки, але зробив у ній грубу, підвів електрику, воду, газ, ще бойлер встановимо. Дрова є, топитиму грубу – таки ж легше, ніж за газ платить. Та чи ше й газ той буде.
Борис Щербина показує на гору металобрухту: це все, що лишилося від його транспорту й техніки
Залив у хаті підлогу, залишилось покласти лінолеум. Сільська рада дала поки тільки жменю цвяхів і кійло. Держава обіцяє допомогти. Приходять, знов і знов робили заміри, обіцяли лінолеум, плитку… Роздирають тільки душу і більше нічого, – каже спересердя Борис Володимирович. – Від Лук’янівської ОТГ помогли будівельними матеріалами, бо маю там пай. І від церкви була грошова допомога. Поки на тому все.
Грубу в новому будинку чоловік змайстрував сам
Попри випробування, які випали на долю Перемоги, село продовжує жити. Найбільше вражає добродушність його жителів: вони не тримають у серці зла на ворогів. Поволі призвичаївшись до нових обставин, вправно відбудовуються, допомагаючи одне одному. У звільненому селі це замінює виживання на життя.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
