З-під ворожих обстрілів на Харківщині врятувала коней, своїх і півсотні державних, 32-річна Альона НОВІКОВА та евакуювала їх у безпечні місця. Жінка зараз перебуває у Польщі разом із чоловіком, трьома дітьми й своїми тваринами. Звідти підтримує коней, які лишилися в Україні. Також створила благодійний фонд «Do.Bro», який опікується покинутими собаками та котами на раніше окупованих територіях. Вивозить і прилаштовує їх за кордоном. Історію про коней, які переживають війну, їхня рятівниця розповіла спеціально Переяслав.Сity.
Дика Шера стала улюбленицею
– Так склалося в моєму житті, що доля сама виводила мене на коней, – розповідає Альона. – Я люблю їх змалку. 11 років тому в харківському парку побачила нещасних сумних «прокатних» коней, які за гроші катають дітей. Всі вони змирилися зі своєю долею, і лише одна кобила вибрикувала, кусалася, тікала від усіх. Вона не хотіла бути, як решта. Вона боролася.
За кілька днів ми з Ванею, моїм чоловіком, пішли її провідати у клуб, де утримували цих тварин. Це був жах: вона стояла по коліна в гною, на голову лився дощ. Ми її викупили, поставили в стайню до друзів і пів року лікували. Назвали Шерою – Шахерезада. Коли я заходила в стійло, доводилось одягати каску – травмована коняка спершу просто кидалась на людей. Зараз це найкраща у світі кобила. Моя улюблениця.
Після історії з Шерою я зрозуміла, що хочу й надалі рятувати коней. Вони хоч і великі тварини, але такі беззахисні. Котів і собак багато хто лікує, а фахівців для великих тварин мало.
Зачуханий кульгач виріс Адміралом
На той час я мала дві освіти у сфері менеджменту, працювала в ресторанному бізнесі – закинула це все й пішла вчитися на ветеринара.
На Харківщині у Малій Данилівці була державна дитяча кінно-спортивна школа. Там я навчилася всього, що знаю про коней. Зокрема, знаю базове лікування, вмію приймати пологи, оперувати. Разом із директором школи проводили змагання з кінного спорту, я була суддею. Наші коні їздили на всеукраїнські й міжнародні змагання. Були в нас і місцеві спортивно-театралізовані постановки.
Вдома ж у нас, крім Шери, поступово з'явилися й інші коні. Ними займалися разом із чоловіком. Спершу ми орендували стайню, а з часом купили дім у Дергачівському районі й побудували там свої стайні. А ще – вольєри, бо я ще й хижих птахів лікувала, а потім випускала їх на волю.
Наступного нашого коня знайшла в чаті Telegram, де секонд-хенд продають. Хотіла там взяти якісь речі, а побачила оголошення про продаж коня. Він кульгав. Написала власнику, мовляв, треба його лікувати, а потім продавати. Той відповів, що всім на це «насрати», і якщо що – «вони його на м'ясо здадуть».
Мені той кінь чомусь запав у душу. Але хазяїн ціну загилив далеко не «м'ясну». То ми з чоловіком попросили допомоги в усього інтернету! Зібрали гроші, викупили, привезли додому – скелет був, а не кінь: зачуханий, кульгав. Але нічого, виріс, став таким красенем! Адміралом назвали.
Характер поні не «бісквітний»
Ще один кінь жив на елітній спортивній конюшні в Харкові. Як побачила його, відразу з'явилося відчуття, що він мій. Але ж… А десь за рік подзвонила директорка конюшні: «Якщо хочеш, можеш забрати цього коня прямо зараз. Бажано в найближчі пару годин».
Цей кінь і його власник чомусь не порозумілися. Загалом стосунки між господарем і конем навіть ближчі ніж із собакою. Якщо не намагаєшся зрозуміти, відчути коня, то буде так: покатався, зліз, і пішов собі додому, а тварина потеліпала в конюшню. А якщо коні – це твоє хобі, то ти займаєшся з ними, вчишся вибудовувати стосунки з кожною твариною, це все по-іншому тоді…
Цього коня звати Закал. Він дуже емоційний, і тому йому найважче було пережити стрес від війни. Він відновлювався найдовше.
У Шери є син – Тьєрі. Народжений від великого кохання. В харківській конюшні був красень кінь, якому приписували магічні здібності. Одного разу вони з Шерою втекли із загону і зробили цю малечу. Йому зараз три роки. Тьєрі несамовитий, веселий, дуже розумний.
У табуні свої стосунки: хтось когось любить, не любить, дружить – вони можуть обніматися, чухати один одного, а можуть за круп покусати. У багатьох уявлення про коней романтичне, мультяшне. Це не зовсім так. Коні дуже логічні істоти. Навіть прагматичні. Вони будуть слухатися людину, якщо вона чітко знає, що хоче від коня і від себе, поводиться впевнено і сильно.
Ще є Бісквіт – білий поні. Його купили для моєї середньої доньки Марії. Вони народилися в один рік, в один день і мають схожі характери. Взагалі поні – це концентрація характеру. Поні геть не комплексує через малий зріст. Може підстрибнути й вкусити великого коня. Причому робить таке регулярно. Наш Бісквіт такий противний, що перепротивить усіх!
«Виводила коней уже під обстрілами»
Перед початком повномасштабного вторгнення був ще один дорослий кінь. Я й називати його не хочу, не можу, бо це – мій біль, ще свіжий. Кінь помер після евакуації. Ми подолали інфекцію, яку він підхопив дорогою, і йому стало краще. А потім – серцевий напад. Робили посмертне дослідження: у молодого спортивного коня на фоні стресу від війни сталися незворотні зміни в серці. А навантаження, яке дало лікування, спровокувало погіршення ситуації. Безглузда смерть. Цьому коню було 11 років, ще жити й жити… (Середній вік коней 25-30 років – авт.).
До 24 лютого ми жили в селі Безруки під Дергачами за 30 км від кордону з Росією. Ще 23-го я чула, як ідуть танки, думала: хтось набухався і поїхав на комбайні в поле. Ще була спокійна психіка, могла подумати смішне. Я не вірила, що буде війна. З моїх близьких ніхто не вірив. Та потім…
Через нас летіли «гради» на Харків. Ми були перші, хто зустрів ворога. Бачили першу танкову атаку, коли бронетехніка проривалася з Бєлгорода. Вони кружляли навколо нашого села, де ми були з трьома маленькими дітьми – найменшу доньку я народила за 2 місяці до початку війни. А ще з нами собаки, коти, коні. Світло, опалення, зв'язок, газ зникли відразу. Собаки вирвалися і втекли в бік ворогів, там їх застрелили.
Порадилися і вирішили, що чоловік і діти пересидять у бункері в подруги під Харковом, а я лишуся з тваринами. Але росіяни дуже швидко зайшли до нас в село, і вибору вже не лишилося: тікати! Я вже прямо під обстрілами вивела всіх наших коней на базу до кінно-спортивної школи, бо там поки було спокійніше. Невдовзі їх довелося перевезти до Дніпра, бо почало прилітати дуже близько до Дергачів. Поки коні були там місяць, ми з родиною евакуювалися до Німеччини, думали, як і їх забрати до себе.
Купила коневоз, щоб евакуювати тварин
– Всі європейські фонди, до яких я зверталася за допомогою, казали, що в них дуже дорогі перевезення, тому, мовляв, шукайте приватних перевізників, які доставлять коней через кордон. Ми зв'язалися з такими, але вони «викотили» нам просто космічну суму за дорогу зі Львова до Німеччини. А якщо додати ще й шлях від Дніпра, то виходило по дві тисячі євро на коня. За п’ять великих моїх коней, коня куми й поні-куцика виходила неймовірна сума, непідйомна для нормальної людини.
Я не знала що робити, вже ледь не билася головою об стіну. На щастя, знайшлися добрі люди, які мені підкинули грошей на перевезення і так зібралася необхідна сума. Та віддати її за одноразову поїздку я зажмотилася. Знайшла в Німеччині старенький фургон-коневоз і купила, зареєструвала на себе, застрахувала. Перед тим вивчила європейське і законодавство, і норми, і вимоги до техоглядів. Важко було знайти водія зі специфічною категорією, бо не кожен може перевозити тварин. Зрештою все вийшло: з покупкою і перевезенням вклалася в бюджет. Зате тепер маю власний фургон і вільна в пересуванні. Це трохи заспокоює.
Дорога була важкою. Це при тому, що на кордоні ми стояли менше доби, а буває, що люди й по 7-9 діб стоять у чергах. Боляче, що від моїх гарних коней через виснаження і стреси за ці тижні страждань залишилася на вигляд третина.
«У Німеччині в мене вже «сіла батарейка»
Вже в Німеччині зрозуміли, що ця країна нам не дуже пасує. Ні родині, ні коням. У тій частині країни, де колись був ГДР, лишилося багато російськомовних людей. Вони чекають на прихід путіна. Оці їхні ніби жартики: «На Берлін!», «Готові повторити!» – це їхня картинка світу. Вони реально думають: якщо путін прийде, то в них опалення буде дешевше. «Німецькі ватники» – не жарти, вони справді там є.
Для коней ситуація така: якщо коні не елітні, а як у мене, то вони житимуть просто неба. Німці орендують шматок огородженого поля, де немає навіть маленького навісу. Є автоматична подача води, привозять рулон сіна і все. Оренда ж найдешевшої конюшні – 550-600 євро на коня, і то всі місця заброньовані на декілька років уперед. Пасовища теж здаються в оренду і теж коштують космічних грошей. Ми постояли трохи в знайомих, де нам просто так дали шматок поля, то ми сплачували тільки за сіно.
І тут почався трешак. Бо поки ми були в дорозі, зупинялися в різних конюшнях, де вже побували коні з усієї країни. Це, вважай, як у смітнику побувати. Поначіплювали на себе всіх болячок, які тільки були. Мої коні вакциновані проти базових хвороб, але ж не проти всіх існують щеплення. І я вже так намучилася, що в мене просто сіла моральна батарейка.
«У Польщі освоїлися, поки залишаємось»
Плюс до цього ми стали шукати, куди переїхати. Щоб і дім для родини, і конюшня. Найдешевше місце знайшлося біля Бельгії: двокімнатна квартирка без меблів і огороджений шматок поля. Це коштувало 1700 євро. Потім виявилося, що за 1500 євро можна в Польщі орендувати будинок із затишною теплою стайнею зі свіжим ремонтом, двором – усім чим треба. Меблі можна купити за копійки на OLX. Ми зібралися і поїхали туди.
На той час коні досягли апогею інфекційних хвороб, яких вони нахваталися в дорозі. А в Європі ж вільно не купиш антибіотики чи протизапальні препарати. Ну я здружилася з деякими лікарями, пояснила ситуацію і вони нам допомогли. З часом все більш-менш стабілізувалося. Наразі ми знайшли постачальників сіна, інших кормів. Коні гуляють, пасуться, набирають вагу і виглядають вже нормально.
Я особисто почала відходити від пережитого лише ось-ось. Вже не тіпає, коли хтось дверима голосно гепне. Досі важко доньці – дворічній Марії. Вона стрімко втрачає волосся пасмами. Лікарі кажуть, що так діє відкладений стрес, намагаються зупинити цей процес. Вона неспокійно спить, погано їсть, на початку війни півтора місяця пила лише молоко і нічого іншого не їла взагалі. Стала істерична і плаксива.
Наймолодшій, Варварі, у грудні буде рік. Василю одинадцять, то він вже вважається в нас дорослим, допомагає, як може. Всі тут освоїлися. Повертатися прямо зараз додому я не бачу резону. Була нещодавно в Україні, в нашому селі й навколо все розфігачено: нема газу, світла, інтернету, зв'язок на нулях. Якщо доведеться вдруге тікати з тваринами – я просто психічно «не вивезу». Тому поки що сидимо тут.
Табун повертається додому
Щодо евакуації державних коней з кінно-спортивної школи. Там виникли проблеми із формальностями: школа раніше належала зооветеринарній академії. У 2021-му вона стала біотехнологічним інститутом. І невідомо, чи прийняли коней зі стайнею на баланс. Спитати було ні в кого: адміністрація втекла. Не можна було знайти людину, яка б поставила підпис. Формально тварини державні, а направду нічиї.
Біля них від початку війни були тільки директор школи та тренер. Але вони не встигали навіть прибирати за 50-ма кіньми, ті стояли в нечистотах, копита підгнивали. Крім того, коням треба гуляти 8-10 годин на день. Ці красиві великі тварини мають гладеньку мускулатуру кишківника. Якщо тварина не рухається, їжа не перетравлюється. А хто ж їх випускатиме гуляти, коли постійні обстріли, бомблять? Ніхто. Треба було їх терміново рятувати. Я вже не шукала нічиїх підписів. Просто вивезла.
За транспортування одного до Дніпра треба було заплатити 6 тисяч гривень. Допомогли благодійні фонди UAnimals і Nova Ukraine. Так поступово усіх коней перевезли до Дніпра, потім їх розмістили у різних регіонах України, безпечніших, ніж схід. Але зараз вони повертаються додому, бо донатів немає, а день утримання однієї тварини обходиться у 200 гривень.
Я забезпечила їм 8 місяців відносно спокійного життя, за цей час вони очухалися, відійшли від стресу. Дергачівський район уже деокуповано, там не стріляють. А прилетіти може всюди, тому, де саме в Україні перебувати – немає особливої різниці. Крім фінансової. В найближчий час мені треба купити для них сіна на 4,5 тисячі євро, а ще корму для котів і собак, покинутих в окупації. Це все потягне на 6 тисяч євро. А в мене на картці 1600 гривень…
Реквізити для пожертв на сіно та перевезення коней додому:
Приват: 5168745018157666 – Новікова О.
4149499392600571 – Сайнієва О.
5168 7422 3461 1253 – Бєлах Є.
paypal: [email protected]
моно банка https://send.monobank.ua/jar/644gNPvMxV
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
