– Тут черга на стрижку? – біля ліцею у центрі Димера на Київщині зрання збираються місцеві жінки. Сюди ось-ось мають приїхати б’юті-волонтери – столичні майстри індустрії краси. Понеділками вони командою з 20 осіб прямують у якесь село чи містечко біля Києва, що пережило російську окупацію, і безплатно стрижуть, фарбують волосся, брови та вії, роблять манікюр і масаж. Про приїзд сповіщають у соціальних мережах.
Димер пережив 35 днів окупації
– Хочу просту стрижку: помила, розчесалася і побігла, – жінка за п’ятдесят, схожа на кореянку із цупким чорним волоссям із сивиною, що стирчить їжачком, – тулиться на східцях. – Якщо тут погано пострижуть, то хоча б безплатно.
– Я стригтися – нє, в мене гулька с дєтства, – каже інша, запнута хусткою так, що не видно волосся. – Хай брови намалюють, – їх у неї майже не видно. На здивований погляд сусідки, у якому читається: як це фарбувати вперше, коли тобі за 60, відповідає: – Раді Бога, не сподобається, перехожу, все робиться к лутшему. Войну переседіли. А тут брови…
Командра б'юті волонтерівФото: із соцмереж «Б‘ЮТІ Волонтерів»
Селище Димер та 34 села цієї громади на півночі Київщини з першого дня російсько-української війни опинилися під окупацією. Військова техніка з літерами V і Z заїхала 25 лютого. Росіяни спалили прапор України, мером поставили місцевого наркомана. Наступного дня зникло світло, через це зупинилися помпи на дамбі й річка Ірпінь почала наповнюватися і розливатися. Це не давало росіянам вийти на Лютізький плацдарм – основну їхню мету, щоб далі брати Київ. Зупинив і підірваний міст.
Окупанти психували. Полонили інженера дамби, допитували його, як відкачати воду . «Ну випийте її», – відповів. За це йому зламали пальці на руках.
Окупанти розграбували всі магазини. В підвали звозили місцевих: атовців, поліцейських та інших, причетних до органів, і просто тих, хто не сподобався. Там їх катували. У вириту в лісі яму кидали місцевих чоловіків, яких вважали коригувальниками. Хватали тих, хто просто роздивлявся російські машини. В ямі тримали 12 людей, не давали ні їсти, ні пити. Полонених били обухом сокири до переломів, роздягали догола, одного змусили ковтнути свого золотого хрестика.
– Спочатку росіяни заявляли, що прийшли димерців «спасать» и «поднимать с колен». Були впевнені, що візьмуть Київ за три дні. Вони в це свято вірили. Все шукали бандерівців і шухевичів – націоналістів. А не могли пояснити, хто це такі. Армія зомбаків. Люди, які не мислять узагалі», – розповідає місцева жителька, волонтерка Ольга Смірнова.
Мама Ольги залишилася працювати в лікарні, де не було ні операційної, ні потрібних медикаментів. Туди звозили поранених цивільних. Їх було близько 30. Там же залишився дитячий травматолог з “Охматдиту”, який живе у Димері, – на ньому трималася вся робота з пораненими. Без нього, впевнена Ольга, їх не вдалося б врятувати.
Столичні майстри індустрії краси щопонеділка їздять у місто чи село на Київщині, які пережили окупацію. Безплатно стрижуть, фарбують волосся, брови та вії, роблять манікюр і масаж. 3 жовтня надавали послуги жителям Димера
– Там була поранена дівчинка Даша, вона тікали з родиною, а їхню автівку обстріляли. Батька і мачуху вбили в машині в неї на очах. Дідусь прикрив її собою та відчинив двері, щоб тікала. Вона повзла до канави, а руські стріляли й сміялися. Священник, який знайшов дівчинку, привіз її в лікарню. В неї був перелом руки та уламок в нозі, її вдалося з Червоним Хрестом відправити на підконтрольну Україні територію, там вдало прооперували.
«Ми вчимо приймати допомогу»
33-річна Ольга Белицька – головна візажистка французького бренду Guerlain, мама в декреті на початку повномасштабної війни з Києва нікуди не виїздила. Ходила до лікарні «Охматдит» волонтерити. Думала: «Зараз не до візажу, а гарні брови чи вії я дівчатам зроблю». Там влаштовували дні краси, бо вони ж тижнями не полишали місця роботи. Але з часом потреба відпала, і Оля подумала про людей на звільнених територіях, які натерпілися, і яким краса точно не завадить. Якість послуги, вирішила відразу, не має відрізнятися від салонної.
– Я написала в інстаграмі, що збираю команду для поїздки Київською областю. Куди їхати – не знаю, як це відбуватиметься – не знаю, але хто зі мною? Ніяковіла, боялася, що захейтерять: мовляв, у людей хат немає, вони поховали родичів, а ти зібралася брови їм робити. Але пропозицію перепостили, відгукнулися перші майстри, і в першу поїздку в Ірпінь зібралося дванадцятеро.
Перша жінка, яка сіла в моє крісло, почала плакати, а я з нею. Взяла її руки у свої: «Я знаю, що з вами сталося багато поганого, але не плачте, головне, що ви живі». Зробила цій жіночці, зі зіщуленими плечима й опущеною головою, брівки, потім вона пересіла на манікюр, стрижку. Коли йшла додому, її спина розпрямилася, комусь у телефон вже радісно щось розказувала. Це була інша людина.
Перші рази «батальйону краси», як себе називають волонтери, було складно морально: поверталися додому спустошені й тиждень оговтувалися від почутого.
Операторці радіотехнічних військ Юлії Савчук роблять манікюр у Димерському ліцеї №2. Коли російські війська захопили територію Київщини, жінка була на шостому місяці вагітності
– З часом ми навчилися запитувати так, щоб не ранити і людину, і самим не так глибоко перейматися. Хочемо нести їм гарний настрій, емоції. Тепер з цих поїздок повертаємося зарядженими. Вчимо їх приймати допомогу, бо для багатьох це підозріло: як це безплатно? Або просто соромляться. Ми пояснюємо, що допомагати – це нормально. Вони однак нам віддячують: тягали торби яблук, огірків, баклажанів, персиків, абрикос. Десь вареників наробили, десь голубців, огірочків насолили. Їдемо додому наче після канікул в бабусі, – Оля розливисто сміється, показуючи свої брекети в кольорах українського прапора.
Вона розповідає, що волонтери можуть приїхати у будь-яке село чи містечко, яке було окупованим. Поки що це Київщина, поїдуть на Чернігівщину, Харківщину. Їх можна запрошувати. Для роботи їм треба приміщення зі світлом та теплом. Без води працювати звикли, просять, щоб клієнти приходили з чистою головою. В якомусь із сіл зникла електрика, то їм підвезли генератор, потужності якого вистачило на роботу одного фена – працювали по черзі. Як правило, майстри купують смаколики, пральні засоби, паливо за кошти, які їм донатять охочі. А Димерська громада відправляє за командою до Києва свій шкільний автобус.
Оля переповідає історії про окупацію, які запам’яталися: «У Катюжанці місцева жінка мешкала з доньками. Прийшов росіянин і автоматом тицяв у живіт, підіймаючи одяг до шиї, що означало: знімай. На що почув: «Я роздягтися не буду, в мене зброї нема, і до війни я не готувалася». «Це наша українська сміливість», – захоплено каже Оля.
Анна Давось фарбує брови Марії Дяченко. Жінка працює в місцевій школі, на кухні. Російську окупацію пережила в Димері
– Ще в якому селі прийшли ворожі лікарі і давай роздавати ліки, які перед цим гопстопнули в українській аптеці. Десь в ліжечках дитячих батьки бачили розтяжки, а десь дітей матері ховали в утеплювачах від труб. Люди знаходили у своїх хатах надпиті французькі парфуми і рюмочки біля них. У Бучанському районі до загарбників вийшла жінка – така справжня, бойова, справна: «А що це ваш кацапський БТР валить мій паркан? А хто його ставити буде? Путін? Вашого командира давай сюди!» – Оце люди в нас! – сміється піднесено. – Зараз уже прям трешових історій нема, люди оговтуються, забувають. І це добре. Згадують смішне. Наприклад, кацапи як відступали, бігали потєряшками: «Ви не видєлі наш танк? Нас забилі».
Пам’ять витісняє погане
Волонтери весело галасуючи, із жартами, заходять у ліцей: «Ви нас зачекалися?», – займають два класи поряд, швидко розсувають парти, розкладають інструменти, вмикають музику. Цього разу приїхали 9 перукарів, 8 майстрів-бровістів, одна манікюрниця та дві масажистки. Одна робить енергетичний масаж на все тіло, інша – тілесний на комірцеву зону: у плечах найбільше «осідає» стрес.
25-річна майстриня Аня каже, що волонтери зазвичай встигають за день зробити 50-60 зачісок, таку ж кількість клієнтів обслуговують бровісти. На масажі та манікюрі менше.
– А я вже була в Андрія, можна мені до нього? – жінка із модною стрижкою зазирає у двері.
Оскільки волонтери не вперше у районі, за ними вже їздять тамтешні «гастролери», яким сподобалася послуга. Багато з них не приховують, що не можуть собі дозволити стрижку у столичного майстра за 650-1500 гривень, масаж за 400-700 гривень, тому радіють, що тут це безплатно.
– Я військовослужбовець – оператор радіотехнічних військ. Оскільки на початок війни була на 6-му місяці вагітності, командир дозволив працювати з дому, – розповідає 25-річна Юлія Савчук. – 24-го лютого чоловік поїхав на роботу, він «емчеесник», а я залишилася з батьками, 9-річною сестрою і 17-річним братом, дідусем і бабусею у Демидові. Командир подзвонив: «Спали форму і військовий квиток». Але вітчим викопав яму і ми їх сховали, бо довго потім відновлювати.
Росіяни стояли прям біля нас, було дуже страшно. Потім нас затопило – нема врожаю. Добре, що городи у свекрухи у сусідніх Казаровичах посадили. А в липні я народила хлопчика Савелія.
Як і більшість молодих димерців, жінка не дуже хоче згадувати окупацію, і чим більше часу відділяє їх від тих 35 днів, тим коротшими стають спогади. Враження вже можуть вміститися в кілька речень чи фраз. Пам’ять витісняє погане. Їм цікаво говорити про майбутнє. Старші люди, як і в мирному житті, більше живуть минулим.
– Б’юті – це ж слово означає «прекрасний», – захоплено каже вчителька української мови й літератури Світлана Яковчук. Їй за 57, вона жвава й енергійна. – Ми стрижемося не тому, що безплатно, а тому, що це якась нова ізюминка, чому ж не спробувати, не використати момент? Я не знаю, як мене пострижуть, там і так три волосини, але може ще краще буде. Ні, то, Господи, відросте, скоро шапки носити.
Коли встає із крісла з укладеною зачіскою, королівською ходою прямує на урок. Знайомі при зустрічі з нею охають від такої краси.
– На масаж і на манікюр не піду, хоч нігті й запустила, – Світлана ховає руки за спиною, – не можна все забрати собі. Дівчинка, що стригла, питала, чи в нас рублі ходили? Як рублі? Може на горілку хто міняв. В нас усе розбили в момент: ні магазинів, ні заправок, в школі попрострілювали всі ноутбуки. Запасів їжі вдома я ніколи не тримала. Люди всім ділилися. Я каву роздавала, бо багато маю – кавоманка.
Одна жінка подзвонила: «Пішли по насіння на розсаду», – там хтось продавав чи роздавав. – «Знаєш, я зовсім сива, не можу в люди вийти». – «Яка тобі різниця, ми ж в окупації!» – «Не можу і все, в любій ситуації треба прихарашуватися!»
«Зраділа, що можу бути корисною»
Марія Лукащук, майстриня, яка робила зачіску вчительці, сама була в окупації:
– Я працюю в Вишгороді, і перед війною з подружками балакали, що робити, якщо почнеться. Всі: «В село їхати, в село». От я й поїхала до батьків у Синяк, у Бучанському районі. В десять була в них, а в час дня вже сиділи в погребі. Через пару днів зникло світло, вода, а через два тижні сусід прийшов: «Ми завтра хочемо виходити пішки, якщо хочте – давайте з нами». Треба було сунутися через відкрите поле. Дуже страшно: трава випалена, чорна. Біля одного села зустріли наших військових. Два молоденьких, років по вісімнадцять. Принесли листочки з телефонами їхніх мам, дружин, яким треба було сказати, що вони живі. А 13-го березня, на жаль, дізналася, що хлопців усіх убили, – в її голосі сльози.
– У цій окупації почувалася не при ділі, – продовжує Марія. – Коли повернулася у Вишгород, відразу написала у всі групи. Ну сітки вже було кому плести, окопні свічки робити теж. Аж тут Оля зі своєю пропозицією, і я так зраділа, що можу допомогти, бути корисною. Всі інші волонтери говорили приблизно те ж: ми не можемо воювати, але вміємо гарно стригти, фарбувати, масажувати. Тому тут.
Марія згадує веселу історію із поїздок.
– Моя колежанка стригла мужчину, який до неї залицявся. Вона аж не могла працювати, все хіхікала. А він каже: «Пішли до мене, у мене будинок прям біля річки, і панорамна криша». Виявляється, в нього від прильоту знесло дах на будинку, – сміється заливисто. – Коли постригла, приніс шоколадку і свій номер телефону записав.
У сусідньому класі фарбує брови жінка «з гулькою з дєства» Марія Дяченко. Вона працює у школі на кухні. Каже, пішла на пенсії підпрацьовувати, бо «дураків робота любить».
– Щоб те падло усате швидше здохло. Я за Білорусь, аби не вона, у нас було б спокойно, – розповідає 25-річній бровістці Ані Давось. – Всі ж самольоти з Білорусі, всі танки звідти лізли, як таракани. Їм же прєгради не було. В першу ніч пройшло 500 танків. До вас це кожний сідає і хоче розказати?
– Для людей це – терапія, – старанно наводить брову Аня.
– Дєло, в том, що ця терапія ще довго буде. Уночі до трьох воно ще коє-как спиш. А в три підйом. Кажеться, що буде прильот. Сім місяців пройшло, а наче хто будить в той час, коли бахкали...
62-річна жінка згадує, що під час окупації втратила лік дням.
– Через тих гадов забула про 8 марта – наш празнік. До мене вони не ходили, бо що в мене брати? Я та собачка Гєрда. Ті паразіти знали, до кого йти, кого грабувати. У кого гроші є, так звідти машинами вивозили. А до руських наші дівчата бігали… Стидоба...
Нарешті фарбу змивають, жінка дивиться на себе у люстерко:
– Спасіба вам велике, – шепоче зворушено. – Гарно, що не чорне. Не люблю. Ото і коси фарбую: «дика вишня», «божолє», або «баклажан». А стригтися не буду, може, хіба в старості не зможу розчьоску держати, то – налисо! Дай Бог, щоб вам ручки не боліли, молоді легесенькі, не те що, – виставляє наперед натруджені руки. Іде спокволу з класу.
– Бабульки – це наше всьо, – ніжно дивиться на пенсіонерку Аня. – Я їжджу з першого разу з командою Олі. Тут чудові майстри, які зірок обслуговують. Ми вже як одна родина. Спершу плакала після всіх сумних історій. Тепер перестала, бо ці люди стільки енергії віддають, тепла, що нам це інколи потрібніше, ніж їм.
Якось прийшла бабуська на двох палках. Сіла до мене і почала плакати. Після процедури пошкандибала додому і принесла дві банки помідорів. Це ж як важко їй було йти, але вона хотіла віддячити! Каже: «Вдруге за кілька місяців я почуваюся щасливою: вперше, коли нас звільнили. І зараз, – це щастя жіночне. Його так не вистачало!»
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
