Побратими називали його «Сокіл» – майор Служби безпеки України Віталій Миколайович Краснюк. Йому назавжди 52 роки. Він був цивільною людиною творчої професії: філолог, журналіст, радіоведучий і артист. Коли настав час виклику для України, став на її захист як військовий. І загинув як герой у бою з російськими окупантами 10 березня під селом Гаврилівка, що на Чернігівщині.
Мріяв стати відомим футболістом
Віталій родом із села Ташань на Переяславщині. І хоча в дорослому віці він жив і працював у Києві, але збирався повернутися в рідне прекрасне село – там почав зводити будинок для своєї сім’ї.
У 2014 році Віталій Краснюк пішов на Майдан відстоювати прагнення українців стати частиною європейської цивілізованої спільноти, ставши на захист того першого ешелону молоді, яку тодішня влада Януковича жорстоко побила під час мирної акції протесту. Та росія, не досягнувши через своїх ставлеників бажаного в Києві, анексувала Крим і розпочала гібридну війну на Донбасі.
Віталій відразу ж, ще на Майдані, записався у батальйон Кульчицького. Пройшов там вишкіл та поїхав на схід. У перших боях його контузило. Вийшовши зі шпиталю, він знову повернувся на фронт. Коли набирали добровольців у розвідувально-диверсійну групу, яка мала діяти на окупованій території в районі Слов’янська, погодився одним із перших.
Після звільнення українськими військами Слов’янська Віталію Краснюку запропонували на громадських засадах працювати координатором між «Правим сектором» та Службою безпеки. Згодом йому присвоїли звання молодшого лейтенанта СБУ. У березні 2022 року – чергове звання майора, але він так і не дізнався про це, загинувши у бою.
На прощання із загиблим земляком до храму в Ташані зійшлося все село
У Ташані Віталія добре знають, пам’ятають і згадують тільки з добром. Тут нині мешкають і його друзі-патріоти, з якими він поріднився в єдиній вірі та прагненні дбати про вільну й незалежну Україну. Це було його сенсом як професійної, так і творчої діяльності упродовж всього життя.
Віталій народився насправді в Переяславі. Мама працювала на швейній фабриці, а тато був водієм. Свого часу він навчався у льотному училищі, але на 2 курсі через хворобу його комісували. Так замість штурвала літака сів за кермо автомобіля. Його тато писав дуже гарні вірші, і Віталій цей хист до творчості від нього успадкував.
У Ташань до бабці Ганни Гасило батьки відвезли Віталія у трирічному віці, бо самі поїхали на заробітки в Комі АРСР. Повернувшись, вони оселилися вже в Пологах-Вергунах, але син залишився жити у бабусі. Вона його і до школи проводжала, і з армії зустрічала.
Друзі Віталія розповіли, що хлопчина мріяв стати відомим футболістом. Щодня вранці бігав кроси від Ташані до Горбанів і назад – це близько шістнадцяти кілометрів. Кілька разів на тиждень їздив у Переяслав на тренування футбольної команди. Бувало, що спізнювався на останній автобус у село і додому повертався на «перекладних».
Відспівали загиблого воїна в ташанському храмі, побратими несли почесну варту
– Віталій був класним товаришем. Ми разом із друзями збирали лікарські рослини, пасли корів, – згадує шкільний товариш Микола Козуб. – Дарма, що він був на рік молодшим за хлопців у нашій компанії, та ми завжди до нього ставилися з повагою.
Уже страшокласниками ми ходили на танці у сусіднє село Плужники тоді ще Яготинського району. Там не раз доводилось перед місцевими хлопцями захищати свої права та «честь району» – звісно, на кулаках. Ми завжди перемагали, коли з нами був Віталій. Хоч і молодший віком, але ростом вищий за нас, його було, мабуть, метр вісімдесят, коренастий, «накачаний».
По закінченню школи Віталія Краснюка призвали в армію, службу проходив у Німеччині. Після демобілізації відразу пішов працювати в Київське автобусне депо. Водночас вступив до Переяславського педінституту на факультет фізичного виховання, але згодом перевівся на українську філологію – вважав, це йому необхідніше.
Віталій Краснюк був творчою особистю, мав літературний талант
Віталій дуже хотів виховувати синів
У родині Віталія Краснюка осиротіли дві донечки – 14-річна Ярослава й 19-річна Олеся, овдовіла дружина Вікторія Іванівна.
– Я познайомилась із ним у 2000 році, працюючи в газеті «Голос України», – розповідає дружина Вікторія Краснюк. – Він прийшов у редакцію на посаду кореспондента відділу новин.
Окрім журналістики, Віталій займався конферансом, його запросили ведучим популярної тоді програми Національного радіо «Від суботи до суботи». Він автор багатьох гумористичних творів, видавав сатиричну газету «Від вуха до вуха». Отримував нагороди на гумористичних та літературних конкурсах. А ще він дуже цікавився історією, написав історико-краєзнавчий нарис «Ташань на землі Переяславській». 2014 рік змінив усе його життя.
– У Віталіка була мрія: після виходу на пенсію зібрати в Ташані місцевих хлопчаків та займатися з ними, виховувати мужніх патріотів України. На вигоні планував облаштувати спортивний майданчик із тренажерами, аби діти там постійно займалися. Окрім футболу, дуже любив бокс.
Віталій дуже хотів мати синів, а народилися дві доньки! Казав, що знає, як виховувати хлопців, а от із дівчатками – безсилий. Проте він був дуже гарним їм батьком і чуйним чоловіком, – розповідає дружина.
Віталій (ліворуч) з дружиною та сусідами в Ташані
Дружба двох патріотичних родин
– Віталій справді мав великий вплив на хлопчаків. Мого племінника надихнув вступати до Київського військового ліцею імені Івана Богуна, – долучається до розмови подруга та сусідка Анжеліка Батечко.
– Вперше ми зустрілись у 2014 році, коли я разом із волонтерами повіз гуманітарну допомогу на схід, – згадує її чоловік Юрій Коржов. – Віталій на той час був заступником начальника центру «Антитерор» у Краматорську.
Потім з’ясувалося, що ми ще й сусіди у Ташані. Віталій там почав зводити будинок, але відклав справу, бо пішов захищати Україну на сході. Коли повернувся, часто навідувався в село. Організовували спільні патріотичні свята для жителів усього кутка. Сусіди приходили із дітьми, варили козацький куліш, співали українських народних і повстанських пісень.
Разом вирішили увіковічити пам’ять видатного ташанця генерал-хорунжого армії УНР Петра Самутіна. Його батьки жили колись на одній вулиці, де оселилися Коржови й Краснюки.
Віталій Краснюк (ліворуч) у недобудованому своєму будинку з товаришем Юрієм Коржовим
– Вони тижнів два малювали ескізи, аж доки не зійшлись на одному, – розповідає Анжеліка Батечко. – Віталій відразу ж і замовив його: козацький камінний хрест і табличку «Борцям за волю України». Коли встановлювали, то прийшло багато людей. Ташанці навіть не знали, що саме там була садиба Петра Самутіна. Віталій розказував, що це – місце сили. «Тут збиратиметься не лише наш куток, а й усе село, бо пам’ятний знак стане своєрідним оберегом Ташані», – казав.
На День прапора встановили флагшток, і тепер там завжди майорить жовто-блакитний стяг. За пам’ятним знаком стоїть занедбана хата. Віталій із Юрієм задумали викупити ту ділянку, щоб потім облаштувати там музей з будинком мистецтва водночас.
«Казав, що в полон не здасться»
За кілька днів до 24 лютого Віталій зайшов до сусідів Коржових, сказав, що незабаром буде війна, й потрібно підготуватися до евакуації. Обійшов увесь куток та попередив, щоб батьки зібрали дітей для від’їзду на Закарпаття. Він там про все домовився. Біля двору друзів залишив власного заправленого буса. «Я їх порву за Україну!» – сказав, вирушаючи на передову. Після перших обстрілів його дружина Вікторія та дівчата з Києва переїхали до друзів у Ташань.
Віталій Краснюк і Юрій Коржов у Ташані
– Віталік тоді дуже поспішав, – пригадує Вікторія Іванівна. – Заходить до хати, а йому вже телефонують, він відказує: «Я вже під Яготином, скоро приїду». Обійняв мене, доньок. Попередив, що йому телефонувати не потрібно, як тільки зможе, сам набере. І пішов…
У мене 13 березня день народження, Віталій жодного разу не пропустив привітати. Цього разу він так і не обізвався. Наступного дня я подзвонила його колегам, сказали, що у групі «Сокола» все гаразд, він у зоні радіомовчання. Через кілька днів повідомили, що Віталій у полоні, взятий у Гаврилівці на Чернігівщині, його вивезли за межі України. Але я не вірила. Він не раз казав, що носить із собою гранату і в полон ніколи не здасться.
Потім зателефонував його товариш Андрій, мовляв, заїдуть. Каже, що у нього погані новини. Я не могла стриматися, питаю криком: він хоч живий? Сумно похитав головою – ні… Потім ще довелося їхати на упізнання.
Після 2014 року митець став на службу СБУ, отримав ряд нагород
У селі Новий Биків місцеві жінки розповіли, що коли під Гаврилівкою був бій, наші захисники зупиняли колону танків. Опісля москалі привезли тіла чотирьох українських воїнів й сказали похоронити. Хлопців тоді просто загорнули у ковдру та засипали в братській могилі.
Коли проводили ексгумацію, в одного воїна в руці була граната. Він був босий, без документів, телефону. Не було частини голови, а на тілі знайшли чимало кульових та осколкових поранень. Андрій упізнав Віталія по татуюванню на плечі – його він зробив під час служби в Німеччині.
Тіло Віталія Краснюка працівники СБУ доправили до Києва, де організували прощання з героєм, а потім привезли на поховання до Ташані.
– Віталій збирався жити в Ташані довго й щасливо, – каже Вікторія Краснюк. – Він працював у Києві, але кожні вихідні приїздив до села й самотужки почав будувати будинок. Віталію дуже подобалась тутешня природа, він не раз казав, що це – справжній рай на землі…
Віталій Краснюк (ліворуч) на Майдані в Києві на проукраїнській акції
Коли 10 квітня хоронили Віталія Краснюка, стояла ще весняна слякоть. Молодь і діти з його кутка вручну виклали із цегли стежку, по якій донесли труну із тілом героя. Відспівували його біля пам’ятного знака, який він так поспішав встановити. Відтоді на цьому місці щосуботи священики справляють поминальну молитву за загиблими борцями за Вільну Україну. Першим згадують Петра Самутіна, за ним – Віталія Краснюка.
В пам’ять про Героя друзі планують реалізувати його мрію – збудувати патріотичний музей. Його двір сторожитиме скульптура козака, яку викував Юрій Савугін зі збитої ворожої ракети «Іскандер». А в залі відбудеться прем’єра вистави «Каштан і конвалія», яку кум родини Олег Миколайчук-Низовець присвятив пам’яті Віталія.
Громадське прощання з Віталієм Краснюком провели біля Козацького хреста в память борцям за Україну. Незадовго до загибелі Віталій його встановив разом із однодумцями
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
