На 40-ий день після загибелі воїна ЗСУ, 34-річного переяславця Валерія Сахна, його дружина Марія влаштувала вечір прощання: друзі слухали створені ним треки, його платівки, дивилися фото та згадували спільні історії. Наповнили зустріч атмосферою таких вечірок, які колись організовував сам Валера. Тільки ця була вже без нього… У меморіалі Переяслав.City воїн ожив у спогадах матері, дружини та найближчих людей.
«Невловимий месник 11-А класу»
Валерій Сахно народився у Переяславі 30 грудня 1987 року. Для мами він з’явився, немов новорічний подарунок.
– Валєрчик був дуже слухняним, з ним взагалі не було проблем. Пам’ятаю, маленьким захворів «жовтушкою» і лікарі приписали йому дієту, то він її сам суворо дотримувався. Він таким був: якщо чогось хотів, збити його було неможливо, – каже про єдиного сина Оксана Сахно (54 роки).
Батьки розлучилися, коли Валері було п'ятнадцять. Ця подія різко змінила його: він протестував і бунтував, перестав навчатися. Оксана Анатоліївна 27 років пропрацювала в освіті, як педагог намагалася вплинути на сина. Бувало, що сама ледь не за руку відводила його до школи, однак він все одно втікав із уроків.
– Я його тоді перевела в наше місцеве професійне училище. Він походив два тижні й сказав, що більше туди не піде. Знаючи сина, я розуміла, що кожне його рішення остаточне. Ми відновилися у сьомій школі, але його навчання це не покращило. На випускному вечорі його назвали «невловимий месник 11-А класу».
Водночас із таким протестним характером, буремною натурою у її сині вживалася і природжена внутрішня інтелігентність, зауважує мама Оксана. Валера змалку був допитливим, багато читав і досліджував.
Мама згадує Валеру турботливим та люблячим сином
– Він завжди носив із собою книги, особливо любив фантастику. Мав хист до вивчення англійської: бувало, зайду до нього в кімнату, а він дивиться популярний тоді серіал «Друзі» в оригінальній англомовній версії.
Друзі для Валери – найбільша цінність з дитинства. Харизматичний хлопець був таким товариським, що буквально закохував у себе всіх навколо. Двоюрідна сестра Анастасія Сіренко згадує, як на святкуванні її двадцятиріччя, де зібралося багато молоді, скромний на вигляд Валера швидко влився у зовсім незнайому йому компанію. Кілька хвилин – і гості проголошують тости вже не за іменинницю, а за Валеру.
Серед друзів Валера був душею компанії
«Мамо, не шукай мене ні в Переяславі, ні в Києві. Я тебе дуже люблю»
До Київського міжнародного університету Валерій вступив через два роки після закінчення школи: Оксана не квапила і дружньо підтримувала кожен крок сина. Але через півроку він вирішив кардинально змінити життя і зник, залишивши мамі записку: «Мамо, не шукай мене ні в Переяславі, ні в Києві. Я тебе дуже люблю». Прагнувши самостійності та самореалізації, хлопець поїхав до Львова. Там він ким тільки не працював: від продавця косметики до офіціанта. Однак про все це він розповість матері, тільки повернувшись за кілька місяців.
Юнаком Валера працював офіціантом
– Він був у постійному пошуку себе. Працював у різних сферах, але як тільки ставало нецікаво, без жалю покидав ту справу. Ніколи не гаяв часу на те, що не приносило задоволення, не зважаючи навіть на хорошу зарплатню. Матеріальне ніколи не було для нього вирішальним, – розповідає мама.
Валерій Сахно (праворуч) почав захоплюватися музикою ще підлітком
Головною любов’ю в житті хлопця була музика. Валерій мав творчі здібності і навчився грати на піаніно. Затим захопився електронною музикою, почав створювати власну. Збирав кошти й купував дороговартісну апаратуру, записував треки.
– Валера мав чудовий музичний смак, – каже про двоюрідного брата Настя. – Багато хто з нашої родини знайшов себе в творчих професіях, а він категорично не хотів заробляти музикою, аби вона стала для нього бізнесом. Хоча в нього це класно виходило. Загалом це про все, за що він брався. Він робив або максимально добре, або ніяк.
Серед інших захоплень хлопця був бокс
Кохання, музика, адреналін
Зрештою Валерій обрав для себе заняття, дотичне до музики, креативу і спілкування з людьми: у Києві працював в організації «руф паті» – вечірок на даху. На одній з них він вперше побачив Марію. Хоч і мали спільних друзів, вони довго не спілкувалися особисто, лиш «гралися» поглядами.
Хлопець організовував у Києві вечірки на даху
– Я приходила на вечірки, знаючи, що він там буде, – починає розповідь Марія Каніфольська. – Напередодні новоріччя 2017-го року подруга запросила мене поїхати з її компанією відпочити в Карпати, на Драгобрат. Там був і Валера. Поки інші каталися на лижах, ми спілкувалися і проводили час удвох. Та після повернення у Київ Валера зник на два місяці. Звісно, я засмутилась – він же мені сподобався! Тільки згодом це пояснив: хотів спочатку вирішити свої справи, зокрема, й фінансові, аби потім будувати стосунки.
Ми почали зустрічатися. Валера був неймовірним романтиком і залицявся серйозно. На жодне побачення не прийшов без квітів. За три місяці стосунків подарував автомобіль (!) і допомагав навчитися ним керувати. Ми зняли квартиру у Вишгороді й почали жити разом.
Валерій (ліворуч) з дружиною Машею, сестрою Настею та її чоловіком
А на Новий рік під час відпочинку у Єгипті він освідчився і я сказала «так». Я людина раціональна, не хотіла влаштовувати гучне весілля. Казала йому: «Валер, це дорого. Можна зробити внесок за власне житло, поїхати у подорож. Або ж один день класно потусити». Він задумався на секунду і сказав: «Так, ти все правильно кажеш. Я вибираю один день». Для нього було важливо розділити щастя з друзями.
Пара одружилася 1 червня 2018 року. Організацію весілля брата і водночас найближчого друга взяла на себе Настя. Бачила, що з Марією він почувався найщасливішим у світі. А для неї самої з дитинства був справжнім героєм.
Весільний букет для коханої нареченої Валера зібрав сам
– Валера був таким турботливим і доблесним, мов лицар, добрим і щедрим з друзями. Якщо хтось із них казав: «Валєр, в тебе класна кепка», він її знімав і дарував.
Пам’ятаю, ми з подругою займалися благодійністю і зібрали в церкві допомогу, щоб купити дітям з Уганди рюкзаки. Однак не знали, як передати, бо оплатити доставку в Африку дуже дорого. Я розповіла про це Валері, він посміявся, мовляв, знову ти за своє – допомагаєш африканським дітям. А наступного дня зателефонував і сказав: «Настю, я продав музичну апаратуру і купив квитки – повезу сам твої рюкзаки в Уганду». Я була шокована. Хоча таких історій – тисячі, для Валери не було чужого горя, він мав дуже добре серце.
Допомогу для дітей Уганди Валера повіз сам
Настя розповідає, що брат фанатично любив подорожі та активний відпочинок, мав багато захоплень.
– О п’ятій ранку він йшов на пробіжку, далі в нього тренування, бокс, сольфеджіо, катання на байку… Музика, спорт, розвиток: я не розуміла, коли він усе встигає! Для нього неприпустимим було буденне існування, він жив яскраво, драйвово… Міг знятися і полетіти до моря, там навчитися дайвінгу, стрибнути з парашутом або підкорювати хвилі під кайтом. Всі свої мрії він поспішав втілювати, хотів багато встигнути, немов знаючи, що Бог відведе йому коротке життя…
В одній з подорожей Валера навчився дайвінгу
«Життя – це тільки сьогодні»
– Уже через півроку після одруження наші стосунки стали непростими, – згадує Марія. – Кожен поринув у свою роботу: я працювала операційним директором в SEO-компанії, Валера займався криптовалютою. Ніби віддалились і в якийсь момент вирішили побути окремо. Це було дуже болюче рішення. Ми офіційно розлучилися і взагалі не спілкувалися кілька місяців. Роз’їхалися, зняли собі окремі квартири. А одного дня з’ясувалося, що мешкаємо в сусідніх будинках! Ми знову почали зустрічатися і жити разом, збагнули, наскільки нам не вистачало одне одного. Повторно вирішили не розписуватися, щоб нікому нічого не пояснювати. Просто насолоджувалися часом разом.
Валера називав Марію коханням свого життя
Марія розповідає, що й тоді, коли вони обоє добре заробляли, і в період повного безгрошів’я під час ковідної кризи Валера залишався щедрим та романтичним.
– Він жив одним днем і ніколи не відкладав гроші. Якщо сьогодні є – витрачав усе, дарував, немає – знав, що заробить. Я звикла бути практичною, все контролювати. Через це ми сперечалися. Та коли виникали труднощі, він казав: «Не хвилюйся, я все вирішу». І вирішував.
Він казав, що життя – це тільки сьогодні. Тому кидав роботу, яка не подобається, і шукав те, що до душі. Минулого року з другом відкрив онлайн-магазин вінілових платівок.
Вдома ми облаштували невеличку студію, де Валера творив свою музику. Він це справді любив і займався щодня. Я підтримувала це, подарувала музичну установку і електрогітару.
Валера не уявляв свого життя без музики
Мама згадує, як у непрості періоди Валера ділився з нею переживаннями. Казав, що Марія – кохання усього його життя, що бачить з нею своє майбутнє. Прагнув бути гідним супутником і партнером для цілеспрямованої амбітної дівчини, дуже переймався, коли виникали труднощі з роботою.
– Він подзвонив і сказав: «Мам, у мене не складається в Україні, що мені робити?» Я тоді була у Китаї, а мій чоловік – у Таїланді. Запропонувала їхати до нього, оскільки Сергій орендував там будинок. Хоча й застерігали, що може не знайти роботу, бо через пандемію туристичний бізнес розвалився. Валера вирішив і полетів 24 січня. У перший же тиждень влаштувався у школу англійської. Йому в Таїланді дуже сподобалось, планував лишитися там пожити.
У той же час, знову переживаючи етап невизначеності в стосунках, Марія теж вирішила змінити середовище і полетіла до Єгипту. Після відпустки ж хотіла полетіти до Валери. Молоді люди і на відстані підтримували зв'язок. Повернулася додому 23 лютого, а під ранок Україна здригнулася від обстрілів російських ракет. Почалася війна.
Повернувся з Таїланду, щоб піти на війну
Оксана Анатоліївна згадує розмову з сином того тривожного ранку 24 лютого.
– Я подзвонила йому, питаю: Валєр, ти знаєш? – «Знаю». – Як добре, що ти далеко від України. – «Мам, не говори так». Сказав, як відрізав, його тон був серйозний, рішучий. Я його добре знаю і вже в ту секунду зрозуміла, що він хоче повертатися. Підключила всіх друзів, щоб вплинули на нього. Він казав: «Я їду захищати свою сім’ю». Мені хотілось достукатися до нього, що його сім’я – я, щоб подумав про мене! Він був непохитним: «Там мої сестри, друзі. Чому їх захищатиме хтось інший, поки я тут?».
З Таїланду Валерій прилетів у Польщу, а звідти добрався до Львова. Мати не тямила себе від хвилювань, вона ростила його, берегла, вчила – не для війни, а для життя: щасливого, довгого і, головне, мирного. Та коли росія прийшла на нашу землю з війною, мама нічого не могла вдіяти. Не слухав Валера і вмовлянь коханої, щоб залишатися за кордоном і донатити на потреби армії.
Валерій Сахно 1 березня з’явився на порозі військкомату. Добровольцем.
Побратими казали, що Валера фартовий
Близький друг Валерія Олександр Яременко, також військовослужбовець, розповів, що спочатку Валерія направили у Житомир.
– Його поставили охороняти склади, і він був цим дуже невдоволений. Завжди бурчав: «Я прийшов на війну країну захищати, а мене поставили сторожем». Він рвався на передову.
Потім пройшов курс підготовки і подав свою кандидатуру для зарахування до складу Сил спеціальних операцій (ССО). Пройшов там жорстку процедуру відбору, склав нормативи з фізпідготовки. Спершу був просто солдатом, а після чергового бойового завдання отримав звання молодшого сержанта ССО.
У війська ССО хлопця взяли за чудову спортивну підготовку
ССО – найновіша та найсучасніша складова Збройних сил України, що створювалася за стандартами НАТО. Бійці виконують спеціальні завдання у тилу противника, там завдають йому втрат, чого з різних причин не можуть зробити інші роди військ, пояснив Олександр.
– Побратими казали, що Валера фартовий, – зауважує Олександр. – Кілька разів він міг загинути, але дивом рятувався. Ще коли був охоронцем, відійшов на кілька хвилин, як туди прилетів «калібр». А вже на фронті він йшов якраз за «Хаммером», коли той наїхав на міну і підірвався. Хлопці, що були за 30 метрів від нього, отримали складну контузію, були й «200-ті», а Валеру відкинуло на кілька метрів. Він відмовився від госпіталізації, хоч його вмовляли. Не хотів злягти навіть на кілька днів. Він прикривав відходи хлопців під обстрілами різної зброї, яка тільки там працювала, проходив надскладні бойові завдання…
Про те, що служить у ССО, Валера не зізнавався ні мамі, ні коханій. Постійно розповідав, що охороняє склади…
– Я вже пізніше дізналася, що він був у найгарячіших точках, – каже Оксана Анатоліївна. – Тепер переслуховую Валерчикові голосові повідомлення, як він казав, що все добре, як у них тепло і співають пташки, що він одягнений і не голодний. Беріг мене…
– Я евакуювалася в Італію до подруги. Він розповідав мені про війну, а я йому – про мирне життя, – додає Марія. – Він освоїв управління дроном-камікадзе, гранатометом, кулеметом. Зізнавався, що там страшно, але щоб відсиджуватися – ні. Я ніколи не питала прямо, чи убивав він ворогів, він писав: «Сьогодні назбирали урожай». А між завданнями й тренуваннями ще й встигав писати музику…
Загинув на бойовому завданні
На початку серпня зв'язок із Валерою зник. Материнське серце відчувало тривогу, Оксана забила на сполох. На той час вона з чоловіком була у Канаді. Три дні поспіль Валера нічого не сповістив ні Маші, ні Насті.
Воїн та ще двоє його побратимів загинули під час бойового завдання
– Я йому загрозливо написала: «Валєра, тобі краще б повернутися», – розповідає крізь сльози Марія. – Я не вірила до останнього. Він же був улюбленцем долі, він же обіцяв, що повернеться…
Про те, що Валерій загинув 7 серпня у селі Кодема Бахмутського району на Донеччині, стало відомо лише за чотири дні. Першому сповістили дядьку Анатолію: саме його номер телефону Валера лишив як контакт "в разі чого". Не знаючи, як повідомити сестрі страшну новину, він спочатку сказав, що Валера у реанімації, і тільки пізніше відкрився – Валери більше немає…
– Вони пішли на бойове завдання… – кожне слово Оксані Анатоліївні дається дуже боляче, крізь сльози, коли згадує той день. – Були в тилу у ворога в «мінусовій» зоні, потрапили під танковий обстріл. Залягли під дерево, куди здетонував і розірвався снаряд … Від них нічого не лишилося, всі троє загинули...
…Я пишаюся ним. За такий короткий час він став бійцем елітного підрозділу. Та я ж так просила його берегти себе… Він був Героєм. Кажу так не тому, що він мій син. Всі любили його, він таким світлим був…
Загиблому захисникові було лише 34 роки
«Пішов захищати з любові…»
Опізнали загиблого воїна побратими за годинником та відео з його каски. Тривалу процедуру ДНК не проводили, щоб невідомістю не краяти серце згорьованої матері.
– Якщо б виявилось, що то не мій син, де б я його шукала?.. Хоча всередині все одно жевріє надія, що це неправда… Що він десь, може, серед полонених, але живий…
Прощалися з Валерою 12 серпня. На похороні було дуже багато молодих людей – його численні друзі та побратими.
– Серед його речей з передової нам повернули його електрогітару, яку я колись дарувала, – каже Марія. – На прощанні хлопці розповіли, що він грав сам і обіцяв навчити сержанта. І я віддала йому ту гітару, бо так зробив би Валера. А потім кожен з його побратимів сказав, що вже має бодай одну подаровану Валерою річ на згадку про нього.
Він легко віддавав і легко жив. Я заземляла мрійника, а він вчив мене літати. Я колись протестувала, що він неправильно живе. Тільки після його смерті я усвідомила, як правильно він жив! Тепер щоразу думаю-звіряю: «А як би у цьому випадку вчинив Валера?»
Після похорону Марія зібрала його друзів на вечір прощання, який би сподобався йому: його фото, улюблена музика, їжа. Її найбільше кохання, її захисник-Герой досі сниться, приходить у спогадах і тримає своє місце у мріях, які не збулися. Коли біль і туга накривають, вона йде до психолога – тоді стає легше, бо треба жити далі, каже Марія.
– У свій день народження я чомусь іще підсвідомо, мабуть, чекала його дзвінка. Не вірила, що він більше не привітає, – каже сестра воїна. – Але мої діти знатимуть, що їхній дядько був Героєм. Поки деякі хлопці мудрували, як виїхати за кордон, він шукав можливості щоб повернутися в Україну. На похороні військовий капелан сказав дуже точно, що Валера хотів не знищити, а захистити. Бо воював не з ненависті, а з любові.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
