Василя Луцького з Боярки повномасштабна війна застала на пробіжці. В лісі він бігає щодня, привчив і молодшу доньку Анечку – їй вісім. А ще у Василя Семеновича є 39-річний син Гліб і 33-річний Вадим. У свої 63 роки батько пішов на передову воювати разом із синами в одному окопі. У чоловіка – третій шлюб. Цей мирний життєвий досвід став також дуже цінним і на війні. Про все це він розповів журналістці для Переяслав.City.
«Дівчата, благословляйте мене, я йду на війну»
Ми зустрілися в Києві. Василь Семенович худощавий, підтягнутий бородань, із сивою чуприною і чутливою натурою.
– Отже, 24 лютого. Я побіг на зарядку і почув вибух у Василькові. Відразу подзвонив дружині, друзям. Всі вже розуміли, що війна. Я хотів піти воювати 2014-го, але Іра (третя дружина пана Василя) була вагітна, і я боявся її кидати. Мені було 55-ть і в такому серйозному віці інакше сприймаєш такі події в житті. Але цього разу я посидів дві години в хаті і сказав: «Дівчата, благословляйте мене, я йду на війну». Вони мене відпустили без зайвих слів.
Василь Луцький з донечкою Анечкою та дружиною Ірою
Чому вирішив піти? Бо я служив в армії радянській, танкістом був. Знаю, що таке армія і що таке росія. Росіяни – це істоти, звиклі жити в лайні, і замазувати ним всіх довкола. Які звикли підкорятися і гнути голову та коліна. Не хочу, щоб моя дитина росла в рабстві. Якщо не захищу свою країну і свою родину зараз, то коли? В мене не так багато часу лишилося.
Невдовзі передзвонив син Гліб: «Батьку, я йду на війну». – «Я вже у військкоматі». – «То я теж підтягуюся і Вадіка чіпляю». Гліб раніше служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Вадік не служив. А таким, як я, казали: «Йдіть додому, ми вас викличемо». Але ми були напористими і записалися в тероборону. Виконували завдання з охорони міста на блокпостах, ходили в караул, бліндажі будували.
Ми рвалися на фронт і старший син навчав нас військової тактики. Укомплектувалася рота, Гліб був командиром відділення. Нас прозвали «циганами», бо мали все своє: рушниця помпова, гранати, медикаменти, знайшли в автошколі у підвалі вільний клас і там спали. У Гліба позивний був Барон, у мене – Батя, у Вадіка – Вадос.
Василь Луцький із сином Глібом та побратимом
Приїхали ми своїм автобусом, а колаборанти нас здали
Потім ми прийняли присягу і нам видали зброю. Волонтери бронежилети купили, плитоноски. Щодня ми тренувалися. Не брехатиму: було важко. Хоча те, що доти займався спортом, дуже помогло. Особливо донька такий заряд молодості додала!
Якось бігли марш-кидок, на мені 40 додаткових кілограмів – бронежилет, кулемет і автомат. Біжу і думаю: «Нащо я підв’язався на цю війну? Це ж такий сором, що біжу останнім», – сміється. – Озирнувся – півроти позаду. Опапа! Так я ще маладєц! Я вже відчував, що не можу відставати від синів. Ротний казав: «Батя, може, кулемет здасте, візьмете щось полегше?» – «Ні» – «Ну тоді респект». А кулемет важить 10 кілограмів, з магазином – 11-12.
"Пішли в тероборону, але рвалися на фронт"
Ми всі непрофесійні воїни, а звичайні люди. Молодим теж важко. Хто пив, палив, відразу «дихалку» відчув, в кого животики-«мозоліки» – пітніли. Але все це – єрунда, якщо порівняти з нашою жагою бити рашистів. Тому не лінувалися бігати, підтягуватися, бо розуміли, для чого це треба. Піхота має бути фізично здоровою, щоб були сили окопатися, – сміється. – Он в Соледарі така глина, що вода не всотується, її лопата не бере. Киркою треба довбати.
17 квітня в нас була присяга, а в кінці місяця нам запропонували приєднатися до добровольців, які їдуть «на нуль». З нашої роти пішло п’ять осіб: я, обидва сини, Ромка з Боярки і Олексій з Троєщини. На початку травня виїхали в Соледар Донецької області. Купили самі собі старий списаний автобус, відремонтували. На ньому доїхали до місця призначення, а через два дні його накрило – калаборанти нас здали.
На Донбасі багато руських переселенців, яких ще Сталін туди кинув. Всі адекватні виїхали, якась частина не може покинути домівки з різних причин. А є «ждуни «руського міра». От вони не раз і здавали нас. Якось наш Олексій в Костянтинівці пішов купити молока, а бабушки там як почули постріли росіян: «О, це наші – скоро тут будуть». У Бахмуті ми стояли на вулиці зі зброєю, підійшли дві жінки: «Когда вы, сволочи, отсюда уйдете?». Різні люди. Є й такі, що дякували. Одна жінка була – росіянка від народження, але вона за Україну.
Нинішня війна – війна артилерії
– У першому бою в Соледарі ми жодного разу не вистрілили. Нас мінами накривало без кінця, ворог дуже переважав і чисельністю, і зброєю. Якби ми висунулися – смертники. Бліндажа не було, в окопчиках сиділи, накриті плівкою від дощу, – називали їх «гробіками». Але жодного разу нам не прилетіло, так Бог повів.
Відчувається, що для Василя Семеновича згадка про Бога не прості слова. Уточнюю – так і є.
– Я молився за хлопців. Постійно. Чесно скажу: настільки сила молитви допомагає! Я ходив в церкву до війни, довіряю Богу, тому і страху якогось, типу істерики, не було. Переживання за синів, за своїх хлопців – так.
Три місяці – усе літо ми охороняли Бахмут. Там був ад. На Бахмутському напрямку росіяни сконцентрували, мабуть, найбільшу свою силу. Настрілялися і вони по нас, але й ми по них. Нам уже дали американські кулемети та іншу конкретну зброю, і ми добряче їм насипали. Інакше б не витримали…
Росіяни ж як воюють? Спершу молотять нас з усього: авіація, артилерія, «гради». А потім по випаленій землі йде піхота, дивиться: чи є хто. А ми раз – і вилізли. І огризнулися. Отак тримали лінію фронту, так тримали Бахмут – ні разу не відступили. Їх набагато більше, лізуть, як таракани. Ближче як на 400 метрів їх підпускати не можна, бо підійдуть на 50 – нам капець.
З нами воювали «вагнерівці» – вони найбільш підготовлені та небезпечні. Наступають без бронежелетів, касок, щоб не обтяжувати себе і підібратися ближче. Йдуть «обдовбані» наркотою, тому нічого не бояться. А нормальна людина не може не боятися, навіть, якщо випивши.
Чекання – найважче, треба витримати до кінця
Якось у Бахмуті пішов такий ливень, що руку витягни – і нічого не видно. В окопах по 40 см води стояло. Я ще пожартував, що в таку погоду і на ніч на нас ніхто не піде. Аж тут по рації передають, що наступ. Почався бій. Мені найважче, я на прикритті з кулеметом: 7 магазинів по 45 патронів у кожному – а стріляти не можна! Бо якщо всі набої вистріляю, а доведеться відходити, тоді можуть люди через мене загинути. І оце чекання – найважче. Задача – витримати до кінця. Слава Богу, не підійшли. Командир після бою похвалив: «Батя, молодець!».
Василь Луцький працює на прикритті
Не Донбасі нема лісів, одні степи і посадки. Між ними умовно кілометр відстані. Ми знаємо, що вони в тій посадці, вони знають, що ми в цій. У Роми був день народження – 25 років і ми зранку їм трошки насипали, а вони нам – з танків, з артилерії, мінометів і вертольотів.
Нас у бліндажику на сімох душ сиділо дев’ятеро, ми годин п’ять не могли висунутися, щоб зрозуміти: підійшла їхня піхота чи ні. Рома сміявся: «Оце рашисти вітають! Такими салютами!». Хлопці тоді отримали контузії, бо навушників не було, тільки роти відкривали. А як вилізли, бачимо: ландшафт підпорчений, посадки нема. Всі речі, які зверху були, побиті уламками завбільшки, як моя рука. От перед ротацією так останні 16 діб накривали, що Гліб казав: «Батя, я думав, нам кабздєц».
Запитую, чи згодився досвід радянської армії.
– Дві речі пригодилися: дисципліна і гігієна. Нас строго цьому вчили. Не митимеш ноги – заробиш грибок. А якщо хворі ноги, то ти не воїн, не солдат. Дякувати Богу, якась розумна людина вигадала вологі серветки – це на фронті дуже помагає.
Я в радянській армії не любив писати листів, і зараз ото дружині в телеграмі черкну коротко: «жив-здоров», фоточку скину нейтральну. А хлопці бігали в штаб до «старлінка», щоб в інтернеті посидіти. Рома зі своєю жінкою так дві години говорив! А я думаю: про що? Я, звісно, теж сумую, але дружина розпитуватиме про війну, а розказати нічого не можна. То краще й зовсім не говорити.
На війні пізнаєш людину дуже швидко
Цікавлюся, в чому були переваги його віку на фронті.
– У чому була моя користь: я і сам так думаю, і хлопці казали, що підтримував їх морально. У моєму віці інакше зважуєш ситуацію, аніж у 20 чи в 30. Я не проводив, як комсорг, якісь там збори – авторитет сина не підривав. Він же командир, а я рядовий. То потихеньку з кожним говорив. Сяду поруч чи з чашечкою кави, чи й так. І заведу розмову: про Бога, про сім’ю…
У нашому відділенні було десять душ, хлопці віком від 25 до 39 років. Всю роту я рідко коли бачив, бо ми ж розкидані по фронту. Всі воюють відділеннями. От у нашому я й допомагав вибудовувати стосунки. Хлопці ж і собі тягнулися, відкривалися. Вони переживають за рідних, мають свої страхи. Не боїться на війні лише дурень. Коли нас вперше накривали вогнем годин п’ять поспіль, то я в очах своїх побачив очікування: після такого нас мусять поміняти, відвести з позиції. Але через пів години було сказано, що ми залишаємося на місці. Деякі хлопці аж побіліли.
Дитячі малюнки слугують оберегами для бійців
На війні дуже швидко людину пізнаєш. Гліб трохи різкуватий, кричить: «Та я тебе!», матюкається. Зрозуміло: він переживає. Але ці істеричні крики не допомагають, а навпаки – розхитують. Підходжу: «Гліб, ну чого ти кричиш? – А ти чого мені указуєш? – Я твій батько. Не кричи, а скажи: «Пацани, дякую за бій», і ти побачиш, як воно інакше все буде. Відійшов, чую: дякує. І все. Зовсім інша обстановка, – полегшено зітхає, наче щойно поговорив із сином.
На початку було важко з синами. У Соледарі один жалівся на Гліба: «Батя, що він мене матюкає? Я що – пацан?». Я кривдника відведу убік: «Ти пойми правильно: на гражданкі такі випади – то одне, а тут війна. Ти можеш його так обідить, він обізлиться. А якщо тебе ранять, тоді може й не помогти. Тут же як: життя усіх залежить навіть від одного».
«Мої хлопці на війні стали кращими»
Розмовляти з хлопцями було важче ніж воювати. Але жоден не сказав: «Батя, харош мозги пудрити». Відносини – це найголовніше. Вже пізніше, як повернулися в Боярку з побратимами, хтось із них каже: «От Батя – йому нічого не нада! Ми спимо, а він мерзне». Це було таке, що ми спали сидячи, вкрившись разом спальними мішками, як ковдрами. Лягти місця не було. Один замотався собі, то я не хотів його будити, смикати на себе. А тоді хтось прокинувся, побачив, і далі всі за ним почали мене вкривати, – сміється.
Є думка, що з війни приходять люди з психологічними травмами, яких лікувати треба. То мої хлопці навпаки – стали такі… хороші. Почали цінувати дружбу, один одного підтримувати. Війна проявила в них кращі риси. Що змужніли, то само собою, але понти зникли. Стали розсудливі, з повагою до людей ставляться. І мене жаліли: то щось понесуть замість мене важке, то ще щось поможуть. .
"Звісно, я не Дункан Маклаут, але воювати ще можу ого як!"
Був випадок. Заклинило кулемет: РПК легкий і розірвалася гільза всередині. А йшов бій конкретний. Я ж розсівся на ящику з-під снарядів, як на свайбі, і давай шомполом її вибивати. А там хвилина триває дуже довго. Гліб повернувся і як накрив: «Я тебе додому відправлю! Ти що – Дункан Маклаут?! У тебе 100 життів?!» – «І справді, що ж я роблю, – подумав, – кулі свистять, а я сиджу тут на всіх вітрах». Попросив побратима, спустилися в окоп і виштовхали. Тоді з мого відділення одного поранило, інших контузило, але всі живі.
«Хочу повернутися на фронт, до дітей»
Ми повернулися на ротацію і 13 вересня мене звільнили за віком. Зараз мені важче, ніж було на фронті. Тоді я був біля дітей, вони – на очах. А зараз переживаю, боляче, що не з ними. Думаю, начальство занадто перестраховується, що не бере таких, як я. Якщо людина фізично здорова, (а з фізичної підготовки я уступаю лише Глібу) має воєнну спеціальність, то чому не можна воювати?
Наш ротний у Бахмуті загинув, зведену нашу роту розформували, а нас повернули до тих, де ми були від початку. Нинішній ротний не знає, як я воював, бо він цивільний. Намагатимусь потрапити на контракт. Хочу повернутися до своїх дітей.
Я у Боярці в 20 років працював на заводі, там мужикам було по 58 – пенсію заробляли. Думав про них: діди старі. А мені зараз 63 і я себе ще молодим вважаю! Вчителька доцю питала днями: «А що, тато з фронту вже прийшов?» – «Тату багато років, його відпустили»,– сміється. – Взагалі про вік питали постійно. Хлопці з «Холодного Яру», як нас міняли, дивувалися: «У нас найстаршому 53. Що ти тут робиш, батя?» – «Мої діти тут, а я біля них». Тому хочу знову повернутися туди. Хоча Гліб каже: «Батя, будь волонтером». А тоді додає: «А може ще й получиться».
Я б дуже хотів, щоб їм у відділення допомогли добрі люди зібрати на пікап. Машина на фронті може прожити тиждень або день, але без свого транспорту дуже важко. Має бути автівка на кожне відділення. Війна з нею комфортніша. Ми в Соледарі все залишили, бо ніяк було вивезти. Там їжа, вода, ліки, амуніція, всяка потрібна всячина. Роздали місцевим людям. Підійшла жіночка: «Можете дати котикам поїсти?» Я їй тушонки, кильки в томаті, води. В Костянтинівці хата горіла, помогли потушити, людям тим далі харчі, ліки. Тому машина – це елементарна зручність, а на «нуль» ми на ній не їздимо.
Назвали «султаном», коли прийшли всі три дружини
Василь Семенович думає, що важливим життєвим премудростям, які підказали цінність людських стосунків на війні, його навчили три шлюби і вміння домовлятися, допомагати.
– Коли я вже одружився вдруге, Глібу (сину від першого шлюбу) помагав. Залишив їм квартиру. А коли колишню покинув вагітною її партнер, то її сина Вадима прийняв як свого, з пологового забирав. Він мене батьком зве. З другою дружиною спільних дітей не було, але виховували її доньку Людочку. Як почалася війна, вона допомагала фінансово на військову амуніцію, бо проживає в Ізраїлі і має можливість.
"Донька такий заряд молодості додала!"
Я колись захворів і всі три дружини прийшли мене провідувати. Так збіглося. То в палаті називали мене «султаном». Я сам здивувався, що в нас такі стосунки. Хоча, коли розходилися, не відразу друзями стали. Просто з часом вже нікого не хочеться звинувачувати. Коли люди розходяться, винні обоє. Всі мої жінки сміються, що я міняю їх на «помолодше». Одна на три роки була молодша, друга на 10, а третя, Ірочка, – на 19. Всі вони красиві і розумні.
Запитую, коли на думку Луцького закінчиться війна.
– До зими заглохне через погоду. А навесні знову буде розпал, і так десь до жовтня за умови, що нам даватимуть артилерію. Аби літаки – то з ними що хоч можна робити. Це б значно пришвидшило нашу перемогу. Але і артилерії треба більше. Хоча є думка, що наші розумні люди нароблять дронів і місяців через два буде зовсім інакша війна – між дронами.
Головне, що дух козацький наших воїнів просто зашкалює, нас не перебороти. Я за ці місяці подивився на хлопців – рабами ми не будемо точно. На фронті спостерігав, як хлопчик молодий прибіг подзвонити мамі. Чутно, як вона каже: «Синку, слухай начальників, ти ж такий у мене бешкетник». А я ж бачу, що він старається, не боягуз. Хоч і думаю: «Господи, куди ж, дитинко, ти пішло?» Видно, що з села, мабуть, ще корів недавно пас. А він же пішов захищати свою маму. І вона не каже «ховайся», а каже «слухайся командирів». От «вагнерівці» на нас ішли, а тут їх оці діти спиняли. І не могли вони нас пробити. Куди їм до нас, українців, братися?
Дитячі малюнки слугують оберегами для бійців, а домашні гостинці додають сил
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
