Переяславець Михайло Гриненко (56 років) відкрив у місті магазин-ательє «Колорит» понад 15 років тому. Майстерня працює й тепер, втім, як і кожен маленький бізнес, через війну переживає не найкращі часи.
Поки Михайло Михайлович чекає на чергового відвідувача, читає свіжий «Вісник»: на полиці біля нього лежить товста підшивка газет.
– Газета живе навіть тоді, коли немає світла й інтернету, – каже шанувальник місцевого видання. – Адже на відміну від фейсбука, її можна завжди і за будь-яких умов взяти в руки і з задоволенням почитати. Причому, й про те, що було, наприклад, рік чи два тому, а то й довше. В інтернеті спробуй таке знайди.
Я колекціоную номери «Вісника». Ось у цій підшивці в мене є всі газети за чотири роки. А ще зараз згадую, як ми раніше переписувалися, писали листи одне одному. Коли служив у армії, постійно листувалися з батьками, з майбутньою дружиною. Ті листи я теж досі зберігаю.
Магазин-ательє Гриненка розташований у першому торговому ряду між «Дібровою» та «Даринком». Там виконують дрібні ремонти одягу, сумок та валіз, надають швейні послуги, міняють блискавки, кнопки, заклепки, люверси. Більшість робіт власник виконує особисто, іноді допомагають кілька швачок.
Працювати стало складніше, каже підприємець, особливо тепер, коли часто вимикають світло. Невеличке приміщення опалюється електричним обігрівачем, і якщо на вулиці морозно, у ньому здається ще холодніше ніж на подвір’ї. Попри це Михайло Михайлович не покидає робочого місця. Мовляв, клієнт має протягом дня забрати готовий виріб, тож обов’язково мусить його дочекатися. Тим часом розповідає про себе.
Михайло Михайлович – корінний переяславець, випускник третьої школи. Навчався у місцевому професійно-технічному училищі на тракториста-машиніста широкого профілю. Після закінчення юнак влаштувався на швейну фабрику, де тоді працювало багато молоді, в тому числі і його майбутня дружина Наталя. Обоє працювали на операції «розгладжування бортів шинелей», так і познайомилися. За кілька місяців, у 1985 році, Михайла призвали в армію, проходити військову службу відправили до Москви.
– Я служив у колоні оперативної готовності при головному штабі військ протиповітряної оборони. Українців там тоді поважали. Через півроку навчання на «УАЗику» мене призначили шофером – возити на «Волзі» вищий командирський склад. Довелося досконало вивчити розв’язку Москви. Звісно, після рідного Переяслава у тому величезному гамірному місті голова йшла обертом. Втім служба здавалася мені цікавою: я – хлопець з периферії і раптом попав у товариство вищих армійських чинів! Здебільшого возив заступника головнокомандувача військ протиповітряної оборони. Навіть пам'ятаю його прізвище, але називати не хочу.
Михайло Михайлович розповідає, що його військова частина була прямо біля Красної площі. Переяславець побачив на власні очі легендарний приліт німецького пілота Матіаса Руста, який травневим вечором 1987 року обдурив систему протиповітряної оборони СРСР і приземлив свій легкий літак «Сесна» прямо на бруківку біля собору Василя Блаженного. Здивованим перехожим пілот повідомив, що прилетів до Михайла Горбачова з місією миру. Для комуністичної влади це був шок, Руста засудили до чотирьох років позбавлення волі, а після року відсидки в московській в'язниці достроково звільнили й повернули на батьківщину. Той політ німця став сенсацією й увійшов в історію світової авіації.
Після пертурбації у військовому керівництві Михайлу Гриненку пропонували лишитися у Москві і далі працювати водієм. Але він відмовився й повернувся до Переяслава.
– Вдома ж батьки, дівчина, – каже щиро. – Хоч листувалися по кілька разів на тиждень, дуже сумував за ними. Мої листи були для них як прогноз погоди: я пишу, яка там погода, і через три дні, поки лист дійшов, у Переяславі наступає така ж, – усміхається Михайло Михайлович. Свою військову форму він досі зберігає як згадку – вона висить у його майстерні. Повномасштабна війна стала для нього шоком, як для всього покоління, що пам’ятає життя у Радянському Союзі.
Повернувшись додому, Михайло Михайлович влаштувався водієм вже у Переяславі. Працював у санепідемстанції, на швейній фабриці, в київській компанії «Укртранс». Постійно підвищував кваліфікацію, мав водійське посвідчення першого класу з усіма можливими категоріями.
– Колись рахував, що тільки в армії наїздив 75 тисяч кілометрів, а взагалі у мене за плечима більше мільйона кілометрів. Найдовший маршрут був у 1997-му році: п’ять тисяч кілометрів у один бік – у Новий Уренгой до родичів дружини. Я дуже грамотно читав карти, бо весь час, коли працював шофером, їздив Україною і побував у всіх великих містах. По GPS швидше можу заблудитися, а по карті ніколи, – каже чоловік.
Згодом разом із дружиною Наталею вони вирішили розпочати сімейний бізнес і відкрили в Переяславі магазин-ательє. У ньому можна скористатися послугами пошиття і ремонту одягу, а ще придбати швейну машинку. Це надійніше, ніж купувати в інтернеті, каже майстер, бо у разі якої несправності він може тут же на місці її усунути, поки машинка на гарантії.
Наостанок чоловік погоджується на показне фото. Тим часом до його майстерні вже прийшли відвідувачі
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
