Місто Вугледар – на півночі від захопленої окупантами на початку березня Волновахи Донецької області. Там навесні зупинилася лінія фронту, українські війська зайняли оборону, а росіяни почали обстрілювати гуманітарні склади та інфраструктуру міста. Були перші вбиті і поранені цивільні. Влада міста почала евакуацію жителів.
Сім’я вугледарців 49-річних Олександра Івановича і Анжели Євгенівни ГОЛУБ з 18-річною донькою Анною нині мешкають у Пологах-Яненках на Переяславщині. Свою історію розповіли журналістам Переяслав.City.
У підвалі просиділи близько місяця
Подружжя працювало на вугледарській шахті імені Миколи Сургая: дружина – машиністом електровоза, чоловік – підземним слюсарем на дільниці конвеєрного транспорту, пропрацював під землею 28 років.
– 24 лютого у чоловіка був вихідний, а мені потрібно було йти на нічну зміну, – згадує Анжела Євгенівна. – Та зранку зателефонували з роботи і сказали терміново збирати «тривожну валізку» – росія відкрито напала на Україну. Ми хоч і близько жили від так званої ДНР, але не очікували такого.
Та спочатку у нас був якийсь оптимізм, надія, що за два-три дні все закінчиться. Але прилітати стало все частіше, 12 березня почався масований обстріл Вугледару. Пізніше я довідалась, що при першому ж обстрілі загинув мій начальник. Йому було лише 35 років. Це сталося в лікарні, куди він свою маму привіз. Тоді загинуло восьмеро людей, вони прийшли туди просто за медичною допомогою...
У Пологах-Яненках родину впустив жити у будинок цілком безкоштовно Сергій Бурячок
Зрештою, обстріли стали такими частими і сильними, що ми мусили перебратися до підвалу і просиділи там до кінця березня. У нашому будинку в підвалі була обладнана майстерня, то ж місце трохи упорядковане. Ми наставили там піддонів, на них старики лежали, кому вже 70-80 років. Хто молодший – на стільчиках тулився. Усього 28 людей жило: свої сусіди, з інших будинків приходили, були і з дітками. Навіть з Волновахи сім’я з маленьким хлопчиком, йому півтора рочки. Вони потім повернулися додому, дуже хороші люди.
У підвалі було холодно, світло пропало, то свічки запалювали. На краю міста ще електрика була, аж туди бігали заряджати телефони. Найгірше було з водою. Її брали біля школи з каналізації. Тоді ще мали газ, то її кип’ятили, крізь фільтри пропускали, щоб можна зготувати їжу та запастися гарячим чаєм.
У Вугледарі в будинках майже скрізь вибиті вікна
Ми там у підвалі усі гуртувалися. Наші сусіди – дядя Стопа і тьотя Оля, їм хоч і по 80 років, а такі моторні! Дядя Стьопа особливо мотався. У місті бомблять, а він прибіг: там-то гуманітарку дають, там-то води можна набрати! Попригиналися, бо бахкає над головами, і пішли. Найстрашніше – це нічні обстріли… Та головне, що всі наші вижили.
– Але ж у місті багато людей і загинуло, – додає Олександр Іванович. – Головне, що вони цілилися туди, де люди: в чергу за гуманітаркою стояли – прилетіло, воду брали – теж снаряд… Хто стріляв, сумніву не було, бо прилітало з боку ворога. Людей, які загинули на вулиці ,спочатку відвозили на новий цвинтар, а пізніше хоронили вже прямо у дворах, бо стріляли так, що не було змоги відвозити тіла на кладовище. Якщо когось знали, то ставили табличку із іменем та прізвищем, а якщо людина невідома, то закопували просто так.
Анна привезла з рідного дому пісочний годинник, який купила у Криму до війни
Мама із донькою евакуювалися у Швейцарію
Як тільки на межі Вугледару стала лінія бойового зіткнення, мешканців почали організовано евакуйовувати. Втім головна дорога з міста активно прострілювалася ворогом, тож вивозити людей владі міста доводилося в об’їзд, полями-манівцями.
– Дуже вдячні заступнику голови Вугледару Вербовському Максиму Вікторовичу, – наголошує Анжела Євгенівна. – Він організував автобуси, які в супроводі поліції вивозили людей. Це було дуже складно через обстріли. Ми змогли виїхати з донькою тільки з третьої спроби. На збори мали всього 10 хвилин. Власне, з чим були у підвалі, так і поїхали, з однією сумочкою. Чоловік виїхав пізніше.
Багатоповерхівка у Вугледарі після обстрілів
Нас же автобуси довезли до Покровська, де волонтери посадили на потяг до Дніпра. Звідти – до кордону, через Чоп поїхали далі, аж доки не опинились у Швейцарії в містечку Ляшудефон французького кантону.
Там нас прийняли місцеві волонтери та поселили у приватний будинок до 80-річного дідуся. Він попри свій вік ще досить жвавий, дуже нами опікувався. Допоміг оформити усі потрібні папери на виплату, медичне страхування, водив у будинок медицини – так у них називається лікарня.
Донька подружжя Аня минулого року закінчила школу, гарно малює і планувала вступити на навчання за мистецьким профілем (на фотографа) у виш в Маріуполі. Відразу не склалося через ковідний карантин, а потім прийшла війна.
– Коли ми приїхали у Швейцарію, я пішла на курси із вивчення мови. Але там викладали на французькій, німецькій чи англійській мовах. Щоправда, на перших курсах одна із викладачок трішки знала російську, то як могла допомагала нам – там було немало молодих українців, я заприятелювала з дівчиною зі Слов’янська. На других курсах викладачки такої не було, і хоч мені допомагали товариші, але іноземна мова – не моє. А без цього там неможливо потрапити на роботу, загалом влаштувати життя.
Анжела, Олександр і Анна Голуби. У руках те, що взяли з дому
– Проте, як би гарно там не було, але нам із донькою дуже хотілось повернутись до рідного чоловіка і тата, на Україну. У Швейцарії витримали півроку і 29 серпня приїхали назад. Коли зійшли з потягу у Львові, я плакала від щастя, ладна була цілувати усіх людей і рідну землю, – зі сльозами на очах згадує жінка пережиті емоції.
«Нам пощастило, тут дуже хороші люди»
На той час Олександр Іванович виїхав із Вугледара і влаштувався у Пологах-Яненках.
– У мене тут проживає рідна тітка по мамі Марія Іванівна Михайловська та чотири двоюрідні сестри, – пояснює, як родина опинилася на Переяславщині. – Я з однією з них, Раїсою Григорівною Пиленко, зідзвонився і вона запросила приїжджати, підшукала нам будинок.
В оцю квартиру нас абсолютно безкоштовно впустив жити її господар Сергій Бурячок. Це обжите помешкання його тещі, він її забрав до себе. Квартира простора, тепла, бо є і газовий котел, і грубка – ми її протоплювали. Є вода. Провели вже самі інтернет. Звісно, оплачуємо комуналку. Головне, що тут не стріляють. Тут тихо і спокійно.
Ринок у Вугледарі
– Тут дуже хороші люди, щирі, чутливі, нам пощастило сюди потрапити, – додає дружина. – Ми дякуємо їм всім і кожному: Сашиним сестрам, господарю житла Сергію, Міцкевичам Надії Григорівні та Олександру Васильовичу, а особливо старості Валентині Василівні Кушнір, яка нами сильно опікується, оформила виплати нам як ВПО, допомагає, чим може. Дуже вдячні всім людям, які відгукнулись та допомогли нам тут облаштуватися, дали все необхідне для життя. Понаносили нам всього: картоплі, капусти, буряків і моркви.
Дали навіть постільну білизну. Адже ми приїхали сюди без речей. З собою встигли взяти тільки іконку, документи, ще чоловіковий один орден «За шахтарську працю». Другий залишився вдома. Шкода, що й фотографії сімейні не забрали. Ми бачили відео з нашого міста, якраз наш будинок розбомбили, де наша квартира – чорна діра…
Олександр Голуб 28 років працював на шахті. Відзначений двома медалями "За шахтарську працю". Одну з нагород узяв з собою в евакуацію.
«Дуже хочемо повернутись додому»
Родина Голубів багато перенесла і настраждалася: життя в підвалі під обстрілами, втрата житла і всього майна, митарства закордоном. Проте в розмові ні разу не поскаржилися на таку долю. Постійно твердили: головне, що живі, повернемося і все відбудуємо. А поки вони обживаються на новому місці, і насправді дуже стараються подбати про себе самотужки. Сім’я отримує державну грошову допомогу, у чоловіка ще є шахтарська пенсія. Крім того, посадили для себе й городину, на зиму – цибулю та часник. При цьому мріють повернутися в рідне місто. Там їхній дім, там для них все близьке і дороге.
– Тут я уперше в житті побачив лелек, – захопливо каже Олександр Іванович. – Вони здоровенною зграєю зібрались на полі неподалік нашого будинку, кружляли, готувалися відлітати у теплі краї. Краса! Стільки птахів я ще не бачив! У нас там лелек немає. Тут дуже гарно, але дуже хочеться повернутись до Вугледару.
З міста наші всі знайомі виїхали. Мабуть, вже останніми дядя Стьопа, в кінці травня їх уже воєнні вивозили. Вони в Іспанію до дітей поїхали. Виїхали, звісно, не всі жителі. Там і старі, і молоді лишилися, навіть з дітками. У кожного свої причини, більшість боїться їхати на нове місце, важко кидати рідне, своє. (Згідно з даними поліції Донецької області, у Вугледарі на початок грудня мешкало близько 700 жителів – авт.) Але ті, хто залишився, чекають наших хлопців із ЗСУ.
Анна привезла з собою на Переяславщину свій планшет – на ньому малює і вчиться.
– Дев’ять місяців наше місто обстрілюють, – зауважує чоловік. – Там же так і застрягла лінія зіткнення. Хоча дороги прострілюються росіянами, але людей не покинули напризволяще. Волонтери туди якось їздять, гуманітарку привозять: продукти, ліки.
Дуже сподіваємося, що після війни повернемося в рідне місто, держава допоможе відновити житло. Будемо відновлювати шахту, бо Україні потрібне ж вугілля. У нас же наймолодша шахта, їй лише 35 років. У двохтисячному році вона вийшла на свій виробничий потенціал, видобували вісімсот тонн вугілля на добу, – чоловік навіть розчулився, змахнув сльозу, яка навернулась на очі при спогаді про шахту. Робота там – основна частина і навіть сенс їхнього життя.
– Війна забрала в нас половину нашого життя. Отак, ніби розділила всю мене навпіл, – каже крізь сльози Анжела Євгенівна. – Але то не страшно, відновимо, купимо, головне – ми разом і ми живі. Ми ж не одні такі. Багато знайомих вже влаштувалися на нові роботи, навіть діток понароджували – життя триває! Аби війна пошвидше закінчилася, а все інше переживемо!
Будинок у Вугледарі вже не придатний для життя
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
