Переяславська станція екстреної медичної допомоги, як і вся екстрена медична допомога України, 1 січня 2023 року відзначає своє десятиріччя. Про те, як починали працювати та що змінилося в діяльності служби за цей час, як вплинула на їхню роботу війна Переяслав.City розповідають ветерани і молода кадрова надія медичної допомоги.
«Пощастило, що орки наш пункт базування не розікрали»
Після 24 лютого в роботі всіх служб, а тим більше медичної, звісно, теж дещо змінилося. Начальник станції Мирослав Демків, 54 роки, передусім наголошує, що й вони також долучилися до допомоги воїнам ЗСУ та передали на фронт кілька автомобілів, медикаменти.
Мирослав Демків: "Ми передали на фронт кілька автомобілів, медикаменти"
– Під час бойових дій у Броварському районі, умовно кажучи, постраждав лише один наш підрозділ, розташований у селі Перемога, що стоїть на трасі, якою рухалися російські окупанти, – розповідає Мирослав Михайлович. – Вона розміщувалася в окремому крилі будинку для пристарілих. Автомобіль та фельдшерську бригаду ми звідти вчасно перевели у Баришівку, інакше б вони опинилися в окупації.
Приміщення ж залишили, як і було. Коли повернулися туди після звільнення села, здивувалися. Власне, нам пощастило, бо «орки» пограбували тільки ту частину, що для літніх людей, а до нашої не дійшли. Не хватило розуму, щоб зрозуміти що є окремий вхід. А там стояла, зокрема, й нова побутова техніка: пральна машинка, великий холодильник, медикаменти та інше.
Розмовляємо з працівниками медичної служби в приміщенні, яке центр орендує в будівлі терапевтичного корпусу Переяславської лікарні. Хоча у кімнатах для чергових бригад нові меблі, очевидно, що відпочинок після складних викликів комфортним тут не назвеш. Помітно, що тут давно не було ремонту.
Очолити нову службу ніхто не хотів
Про те, як все починалося, розповідає Василь Малай, 70 років, перший керівник «екстренки»:
Василь Малай взявся за формування в Переяславі нової служби медичної допомоги
– Саме десять років тому розпочалася реорганізація медичної служби – «швидкої допомоги». Тоді її розділили для роботи у двох напрямках: як екстрену та невідкладну. Невідкладну підпорядкували безпосередньо територіальній лікарні, а пізніше – новоутвореному центру первинної медико-санітарної допомоги. А екстрену, яка мала обслуговувати потерпілих у ДТП, пацієнтів із серцевою недостатністю, інфарктами, інсультами, загрозливими для життя травми й кровотечами, а також жінок у випадках стрімких пологів, – підпорядкували обласному центру медицини катастроф.
Обласний центр тоді теж тільки створили, формували мережу станції в області. Як не дивно, але більшість районних головлікарів були проти таких змін, бо мусили б віддати на новий центр якийсь транспорт, медикаменти, та і працівники їм уже не підпорядковуватимуться.
Зрештою, постало питання: де відкрити центр на Лівобережжі – у Переяславі чи в Яготині? Тодішній головний лікар Переяславської лікарні Володимир Якименко якраз дуже хотів, аби її відкрили саме у нас, він розумів, що від цього мають виграти жителі міста і району.
Екстрену медичну службу забезпечили новими спецавтомобілями
Проте очолити новостворену структуру ніхто не брався. Я теж спочатку відмовився, були різні причини, а основне – доведеться налагоджувати роботу з «нуля». Тоді Володимир Григорович підключив до агітації Анатолія Слюсаря, тодішнього завідувача «швидкої допомоги», і удвох мене таки переконали.
Для нашої служби виділили три УАЗи (так звані в народі «буханки») та одну «Газель». На кожен автомобіль був водій та лікар, або фельдшер. Такі ж три бригади були в Яготині, по дві – у Згурівці, Баришівці та в Березані. Це райони, які обслуговувала наша станція.
Часи тоді були скрутні: не було ні бензину, ні запчастин до автомобілів. Бувало, що їхали на виклик лише при умові, що нас на місці заправлять. Велику допомогу в організації роботи нашої «екстренки» надавала районна та міська влада. Керівники виділяли із «своїх» запасів пальне і запчастини для наших карет.
Зрештою, вже у червні 2013 року держава забезпечила новим транспортом. В Переяславі залишились дві французькі автівки «Пежо»: одна категорії В з базовою комплектацією, а друга категорії С – реанімаційний автомобіль, обладнаний додатково апаратом штучної вентиляції легень (ШВЛ) та іншим. Персонал навчили ним користуватися. По одному автомобілю отримали наші підстанції і в інших райцентрах.
Нові реанімобілі оснащені всім необхідним
«Не вистачає нам лише лікарів»
– Відтоді десять років наша служба розвивається як у матеріальному, так і в професійному напрямках, – продовжує розповідь начальник Переяславської екстреної медичної допомоги Мирослав Демків. – У перші роки на обслуговуванні чотирьох районів та міста Березань працювало 11 бригад, згодом стало 15. За сприяння нашого головного мецената – ТОВ «Нива Переяславщини» – відкрили два пункти постійного базування: на трасі Київ-Суми в селі Перемога та в селі Студеники, де долучилося до справи і керівництво Студениківської ТГ. Ще одну додаткову бригаду сформували у Переяславі.
Але з часом з різних причин кількість бригад скоротили до 12-ти. В зв’язку із екстериторіальністю на сьогодні наші бригади можуть бути задіяні й у Борисполі чи в Броварах, або й на інших напрямках. Маємо всі автомобілі сучасного зразка й комплектування, з них п’ять обладнані апаратами ШВЛ.
Штат станції налічує 180 осіб, основа колективу – це медики та водії, які обслуговують виклики. На жаль, зараз не вистачає лікарів. Маю надію, що частково проблема ця вирішиться, коли з декретної відпустки повернуться молоді кадри.
Всі виклики фіксує «Централь 103»
– Аби люди краще розуміли, навіщо їх детально розпитують при оформленні виклику, розповім про роботу оперативного диспетчерського відділу, який розміщений у м. Біла Церква – наголошує Мирослав Демків. – Коли пацієнт дзвонить на «103», він потрапляє до диспетчера прийому. Багатьом пацієнтам здається, що він занадто багато розпитує і витрачає на це час. Але диспетчер працює строго за алгоритмом, і від того, як він прийме виклик та з’ясує ситуацію, залежить подальша допомога.
В медичному автомобілі все обладнання сучасне
Комусь достатньо тільки лікарської консультації, спрямування до сімейного лікаря, або ж і справді людина потребує транспортування й негайної медичної допомоги в стаціонарі.
Записуються абсолютно всі дзвінки й розмови диспетчера як з громадянами, так і з бригадами, яким передаються виклики. В разі необхідності, наприклад, при спірній ситуації, можна проаналізувати і зробити висновки. Вся ця інформація акумулюється з допомогою спеціальної програми «Централь 103».
Затверджені й норми доїзду бригад: на критичні виклики (відсутність дихання, неефективне дихання, сильна кровотеча та стани зумовлені впливом зовнішніх факторів (удар струмом, блискавкою, тощо), інтоксикацією та отруєнням) – 10 хв., на екстрені (порушення свідомості, ознаки кровотечі, ознаки гострого коронарного синдрому, розлад дихання) – 20 хв. Хоча таких нормативів дуже важко дотримуватися, особливо в нинішніх умовах: погані дороги, найгірше – немає вуличного освітлення, досі в багатьох місцях не встановлені вказівники вулиць, немає нумерації будинків та захаращенні під’їзні шляхи біля будинків та дач .
Анатолій Слюсар був одним із тих, хто формував нову екстренну службу в Переяславі
Прикро визнавати, що в Переяславі, на відміну навіть від Києва, водії не завжди поступаються на дорозі нашим спецавтомобілям, буває, що навіть тим, які мчать із проблисковими маячками і сиреною. От минулого року саме через це наша бригада не встигла довести породіллю до лікарні всього з кілометр, біля «Критого ринку» довелося зупинятися і приймати пологи в автомобілі. Сподіваюся, що з часом і водії, і пацієнти, які викликають службу, зрозуміють, для чого існує екстрена допомога, яка її функція і завдання, і будуть на це зважати.
Про «не наших» і своїх
– Щодо підтримки ж нашої служби, то на початку війни з запитанням «Яка допомога нам потрібна?» звернулось тільки одне підприємство – «КОСТАЛ–Україна». І тоді з їхнього офісу в Чехії нам передали дуже необхідні на той період ліки та перев’язувальний матеріал.
У нас налагоджене централізоване забезпечення пальним, медикаментами чи іншими виробами медичного призначення, і ми завжди готові до надзвичайних ситуацій. Але питання в тому, чи воно в достатньому обсязі в умовах війни? До недавна у нас не було всім тепер відомих турнікетів. Це новинка в тактичній медицині, їх застосовували в основному в умовах бойових дій. Ми ж у своїй роботі, навіть коли виїжджали на аварії, користувалися джгутами. Але тепер турнікети є і в нас. Маємо також постійний паливний запас, який багато в чому в ті часи допомогла сформувати АЗС «БРСМ».
Анатолій Слюсар був одним із тих, хто формував нову екстренну службу в Переяславі
Для місцевої ж влади ми, на жаль, як тоді, так і зараз чомусь залишилися «чужими». Хоча у своїй роботі не ділимо людей на своїх і чужих, а обслуговуємо населення всіх громад, рятуючи їхнє здоров’я і життя. Проте, коли виникає необхідність допомогти нам матеріально, чуємо відповідь: «Ви не наші».
Зокрема, я звертався до органів місцевого самоврядування щодо облаштування під стоянку напередодні виділеної земельної ділянки та допомоги в отриманні хоча б одного гаража для ремонту та техобслуговування автомобілів екстреної меддопомоги, проведення поточного ремонту приміщень. Мені відмовили. Хоча ми сплачуємо достатньо великі кошти в бюджети громад, зокрема в Переяславський щорічно близько 2,5 млн. грн. Наразі нас повністю у всьому підтримують лише Березанська міська громада, яку очолює Володимир Тимченко, та Студениківська ТГ і її голова Марія Лях.
«Тут щодня маємо нові професійні виклики»
Сергій Романко, 39 років, два роки водієм реанімобіля:
– Бували такі зміни, що вранці як сів за кермо, то лише наступного ранку його залишив. Доводиться ж не лише кермувати, а й у разі необхідності захищати лікарів і від собак, і навіть від людей, бо по-різному бувало, коли невідомо куди приїхали, хто і чому насправді викликав медичну допомогу.
Віталіна Дубина, 24 роки, старша фельдшерка:
– Я закінчила Черкаську медичну академію, а робота в екстреній службі – це для мене покликання душі, кожного дня іду сюди із задоволенням. Люблю працювати на виїздах, хоча в нас же не буває легких хворих. Найтяжче, як морально так і фізично, виїздити на ДТП. Тоді в роботі бригади задіяні всі, навіть водії. Вони допомагають майже у всьому: чи то ноші транспортувати, чи то подушку Амбу потримати, щоб постраждалому подати кисню, допомагають при реанімаційних заходах.
Віктор Самійленко, 34 роки, фельдшер:
– Я закінчив Яготинське медичне училище якраз десять років тому. Пішов працювати на швидку допомогу у Києві. У 2015 році перевівся на станцію екстренки до Переяслава фельдшером медицини невідкладних станів. Тут подобається, бо кожного дня нові «виклики». Не в сенсі виїздів до пацієнтів, а викликів щодо професійних знань і умінь. Щодня нові ситуації і завдання, які треба вирішити як медику, коли маєш бути і педіатром, і терапевтом, і кардіологом, і психологом.
Катерина Заболотня, 32 роки, лікарка:
– Я закінчила академію екології медицини в Києві, потім інтернатуру. В центрі працюю п’ять з половиною років. Люблю свою роботу, але не уявляю себе лікарем в кабінеті. Моя стихія – тут, де життя вирує і кипить, де адреналін. Хоча доводиться виконувати і простіші завдання, наприклад, супроводжувати хворих під час міжлікарняних перевезеннях. А загалом рятувати життя людей – це найкраща робота і місія!
Для молорих медиків робота на екстренній допомозі – професійний виклик і досвід
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
