На початку шостої ранку 24 лютого 2022-го в шкільну групу у вайбері директор Лиманської школи на Донеччині сповістив, що шкільних автобусів цього дня не буде. Згодом повідомив, що почалась війна.
Учителька початкових класів Олена ВОЙТЕНКО, 58 років, спочатку ходила до школи і звідти проводила уроки онлайн. Потім працювала з дому, бо їздити містом стало небезпечно, шукала в сусідніх домівках, де можна було піймати інтернет. А згодом мусили взагалі евакуюватися. Тепер учителька займається зі своїми учнями дистанційно з Переяслава.
Перший вибух спровокував у мами інсульт
– У нас у Лимані є озеро, й старожили свого часу розповідали, що за всі часи воно повністю висихало тричі, перед кожною війною: перед Першою і Другою світовою війнами, а втретє у 2021 році. І тоді місцеві жителі казали, що має щось знову трапитися лихе, але ніхто не думав, що на нас так відкрито нападе росія.
4 чи 5 березня близько четвертої ранку ми почули перший вибух – наші військові збили російську ракету, – Олена Олександрівна розповідає про перші дні Великої війни в Краматорському районі. – Ближче до місця падіння уламків у будинках повилітали вікна. На щастя, в нас тільки посипався тиньк зі стелі. Втім саме цього вибуху так злякалася мама, що в неї стався інсульт.
Лікарів на той час вже організовано евакуювали разом із лікарнями. У місті іще працювала швидка допомога, але через шок я ніяк не могла пригадати слово «інсульт». Сказала, що у мами високий тиск, а до таких пацієнтів бригада не виїжджала. Я майже добу лікувала маму самотужки: прикладала їй до ніг та шиї компреси, змочені в оцті. Пізніше таки знайшла медсестру, яка ввела ліки внутрішньовенно і показала мені, як це робити. Через 10 днів матусі полегшало.
Виїхати допомогли колишні учні
– Місто часто обстрілювали, й мешканці почали активніше виїжджати. Дирекція нашої школи надала автобус, аби вивезти вчителів. Моя матуся Раїса Данилівна до пенсії також була вчителькою, але в лежачому стані для неї місця в автобусі не знайшлося. Тож і я нікуди не поїхала, а залишилася її доглядати.
Згодом зателефонував син Олександр, сказав, що направив у наш мікрорайон волонтерів із продуктами, я сповістила про це сусідів. У тій бригаді волонтерів були й мої колишні учні, вони пообіцяли допомогти і невдовзі справді приїхали спеціально по нас.
Звільнений Лиман (жовтень 2022 р.)Фото: телеграм канал Президента України
Це було напередодні Великодня, 23 квітня, Лиман дуже сильно обстрілювали, треба було виїхати хвилин за 30-40. Речі збирати було нікуди й ніколи, бо ми поки винесли маму на ковдрі… Із собою в мене була тільки одна сумка: ліки, документи, гребінець і фен, старенький ноутбук та тепла ковдра для матусі. Більше нічого взяти не змогла. На щастя, під обстріл не потрапили й доїхали до Слов’янська. Там переночували і наступного дня волонтери автобусом нас повезли до Дніпра.
Я всю дорогу бідкалась: як справлюся у чужому місті із лежачою мамою? Та коли побачила, що там нас уже чекали працівники поліції з інвалідним візком, я просльозилася. Хлопці допомогли її винести з автобуса і доправити до пункту приймання біженців.
Нині оцінюю пережите і вважаю, що мені, якщо так можна сказати, пощастило, що на час евакуації мама не могла розмовляти і я зуміла її вивезти. А в однієї знайомої вчительки теж хвора мама, але вона категорично відмовилася виїжджати. Покинути її одну донька не змогла і мусила залишатися з нею в окупації, а її дорослий син також не зміг кинути свою маму та бабусю напризволяще, й залишився разом із рідними людьми.
Лиман був звільнений від окупантів 4 жовтня 2022 року
До Переяслава потрапили випадково
– Ми дісталися до Дніпра і там хтось запропонував їхати далі до Переяслава, мовляв, там є хороше місце, де приймають в евакуацію. Я зараз навіть не можу пригадати ні імені тих людей, ні деталей розмови. Вони посадили нас в автобус й привезли сюди, поселили в дитячому таборі, який переобладнали для поселення біженців. Але він розташований за містом, далеко від лікарні.
Тому я пішла шукати нам житло десь поближче. Нічого не знайшла, в розпачі стояла і просто плакала посеред вулиці. До мене підійшов чоловік, розпитав про мої проблеми і… впустив жити у свою квартиру за мізерну плату.
Відтоді я й живу з мамою у Переяславі, але дистанційно проводжу уроки для наших лиманівських діток. Наразі займаюся з 15 учнями. У першій половині дня працюю із тими, хто залишився в Україні, а потім із тими, які з батьками виїхали за кордон. У багатьох країнах діти українців, які евакуювалися, зобов’язані ходити до місцевих шкіл і навчатися, інакше батькам припиняють виплати допомоги.
Дуже вдячна батькам, які слухають онлайн уроки разом зі своїми дітьми, допомагають їм. Буває, присилають на перевірку домашні завдання й о 23 годині, розумію, що це коли у них було світло. І я знаю, що дітки із нетерпінням чекають моїх смайликів. Діти насправді дуже хочуть вчитися, я це бачу.
Звільнений Лиман (жовтень 2022 р.)Фото: телеграм канал Президента України
«Ми тут виростили вже свою картоплю»
– Мене надзвичайно здивувало добре ставлення переяславців до переселенців. Хочу подякувати усім людям, які допомагають тим, хто вимушено залишив свої домівки. У Переяславі мені дуже подобається, і якби хто допоміг із житлом, то, можливо, і залишились би тут жити.
У центрі соцзахисту нам відразу після приїзду видали візочок для мами. Втім за літо вона трішки одужала, нині може навіть ходити самостійно на невеличкі відстані. Ми відвідували кілька разів церкву «Небесна Країна». Вони для переселенців проводять такі душевні зустрічі, де ми можемо поспілкуватися, трішки відволіктися у невимушеній обстановці, вони пригощають нас чаєм зі смаколиками. Дуже затишна атмосфера.
Церква "Оселя благодаті", церква адвентистів та інші також всіляко допомагають переселенцям, підтримують морально, продуктові набори видавали. Звісно, що й від міської влади раз у місяць видавали продуктові пайки, у пункті допомоги, що в будинку культури, можна було взяти одяг, інші речі.
Якось я сказала власнику квартири, який нас прийняв, що хотіла би щось посадити на городі, якби була така змога. То він нам швиденько організував: у мікрорайоні Карань знайшовся шматочок землі, яку її господар Женя дозволив обробляти і навіть допоміг посадити картоплю.
Було так, що я чекала на зупинці автобус на Карань і почула розмову двох жінок та чоловіка про війну. Доти, стільки всього переживши, я не дозволяла собі плакати. А там, знаєте, як прорвало: сльози з очей просто потекли. Чоловік той як побачив, зразу припинив розмову, мовляв, через такі балачки он жінці погано стало. А я вже не могла стримати той потік сліз.
Приїхала, а Женя як побачив мене в такому стані, то мовчки пішов і сам посадив усю картоплю. А потім виніс мені відеречко цибулі та часнику і сказав, щоб я це вже сама посадила. Я почала працювати і заспокоїлась, сльози висохли, немов би пішли в землю…
А на городі, на вашій чудовій землі, я виростила прекрасний урожай картоплі – 40 відер з п’яти, які мені дав на посадку господар. Тож ми з мамою не голодуємо. А ще неподалік квартири, де проживаємо, продавався будинок із земельною ділянкою. То я попросилася у власників, доки вони його продадуть, посадити там різну зелень та овочі: кріп, петрушку, перець, помідори, огірки. Ось так і надбала запасів на зиму.
Звільнений Лиман (жовтень 2022 р.)Фото: телеграм канал Президента України
Намагаюсь економити на всьому. У магазинах шукаю знижки. Якщо можна щось випрати руками, пральну машинку не вмикаю – так заощаджую на оплаті за воду та електроенергію. Розумію, що коли повернемось додому в Лиман, то потрібно буде немало грошей, аби відремонтувати своє житло. Коли нам допоможе в цьому держава – невідомо. Керівництво нашого міста людям каже, щоб купляли матеріали, робили все самі і зберігали чеки. Обіцяють, що згодом відшкодують. Поки що там видають якісь матераіли і допомгають тим, хто найбільше постраждав.
«Людям після окупації хочеться виговоритися»
Після звільнення на початку жовтня Лиману Олена Войтенко вже з’їздила додому, аби подивитись, що сталося із її житлом. Допомогли з поїздкою добрі люди.
– Наперед скажу, що коли повернулась до Переяслава, то знайомі дивувалися: як я ризикнула туди поїхати?
А я ж попередила там місцеву поліцію, то вони мене супроводжували, перевірили подвір’я, чи не залишилося де вибухових пристроїв. Тому не боялася. Це ж як ковток чистого повітря – побути вдома…
«У матусиному приватному будинку повилітали шибки»
Будинок, в якому синова квартира, більш-менш цілий. У моєму будинку зруйнований сусідній під’їзд, у квартирі вилетіли шибки, вхідні двері до квартири, як видно, вибивали силоміць. Всередині розграбували. Найкраще збереглася мамина хата, бо вона в приватному секторі. В деяких місцях на даху побито шифер та шибки. То я чим могла позамощувала дірки на даху, аби не затікало. Вікна забила поліетиленовою плівкою, яку привезла із собою. Забулася тут купити штапики, то вже на місці їх знайшла – по 15 гривень за отаку от тоненьку паличку! Ну що поробиш, там зараз такі ціни – все дорожче ніж тут. А треба ж було якось рятувати житло.
Я там у маминій хаті і ночувала. Було дуже холодно, то спала вдягнута, натягнула на себе три ковдри і так зігрілася, навіть задрімала. Під ранок відчула, що одній нозі якось тепліше – поворушилася, аж там мишка причаїлася! Грілася біля мене. Хто кого більше злякався, не знаю, але вона втекла. Миші там повсюдно, то я зробила драбинку до вікна і лишила їжу для кошеняти, щоб «стерегло» хату.
У своїй квартирі господарка побачила такий кавардак
Побула тільки два дні, поспішала підлатати квартиру й будинок та повертатися в Переяслав, бо водій же мене чекав, а в понеділок у мене вже були уроки. Тож, на жаль, не було часу зустрічатись із лиманівцями, які там лишилися. Якщо когось дорогою побачила, то кількома словами перекинулися.
Отак зустріла знайомого Ігоря, він лише на рік старший за мене, а на вигляд як дід, постарів відразу років на двадцять. Ось що робить із людьми війна… Ігор розповів, що під час обстрілу він був у погребі і його там поранило та засипало. Він сам якось відкопався, потім йому уже хтось перев’язав рани.
Нам, хто виїхав раніше, складно й уявити, що пережили люди там в окупації. Відчувалося, що їм хочеться виговоритися, поділитися тим, що вони пережили. У вайбері є багато лиманських груп, де місцеві діляться новинами, викладають різні відомості. Але всім хочеться наживо наговоритися.
У Лимані зруйновано чи пошкоджено майже всі житлові будинки
«Украли навіть дитячі енциклопедії»
Не треба думати, що там лишилися тільки ті, хто чекає «руський мір». Ніхто ж не думав, що так все станеться, сподівалися, що за пару днів ЗСУ їх вижене і все. Не очікували, що буде так важко і страшно. Або в багатьох людей уже не було змоги виїхати, як от у колежанки.
Ми не випробували на власній шкурі те, що пережили вони, не сиділи майже два місяці безвилазно у погребах, ховаючись від обстрілів, не бачили тих бурятів, які хазяйнували у наших житлах.
За час окупації у мене квартиру пограбували: винесли чимало всього. Ту ж таки шубу, нові шкіряні туфлі на високих підборах, мікрохвильову пічку, навіть гусятницю забрали. Пральну машину залишили, бо вона у мене старенька, ще така кругла, не автомат. Не зрозуміло, хто і навіщо забрав великі кольорові дитячі енциклопедії українською мовою, якісь ручки-олівці! Якщо буряти, то хай вчаться…
Звісно, всі харчі з квартири винесли. А щоб ви розуміли, після 2014 року в кожній сім’ї в Лимані були продовольчі запаси з таким розрахунком, аби у разі чого протриматися місяців зо два. У мене тільки макаронів було кілограмів сто, пару мішків цукру, крупи. Тушкованки банок зо тридцять. Щось сусіди та куми забрали, хтось іще. Та продукти то таке, а з енциклопедіями мені дивно…
Звільнений Лиман (жовтень 2022 р.)Фото: телеграм канал Президента України
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
