Анастасія ГОНДЮЛ, 46 років, – дружина «азовця», який обороняв «Азовсталь» у Маріуполі і разом з іншими бійцями залишив його за наказом командування у травні. Зараз у полоні росії. Де він і що з ним, жінка досі не знає. Анастасія друкує пости в соцмережах, бере участь у різних акціях разом із рідними «азовців» і просить увесь світ про допомогу.
«Вийшов по хліб, а повернувся із букетом»
– З Артемом ми були знайомі майже 20 років, – уточнює 46-річна Анастасія. – Він прийшов працювати до нас продавцем, коли я з попереднім чоловіком мала у Кривому Розі кілька магазинів мобільного зв’язку та сервісних центрів із ремонту мобільних телефонів. Я тоді проводила з ним співбесіду. Від нас він пішов в армію, після повернення одружився. Ми весь цей час дружили. Коли я пережила зраду, то іноді з Артемом зустрічалися за кавою, він мене підтримував.
Фото: фб сторінка Анастасії Гондюл
Від початку війни 2014-го Артем їздив на фронт як волонтер, і тоді зрадила вже його дружина. Він, знаючи мій гіркий досвід, прийшов за порадою. З того часу ми з ним уже не розлучалися.
Його маленький син часто бував з нами, ми брали його з собою в подорожах до Карпат, Єгипту. Мені імпонувало, що Артем – дуже порядний. Не розуміла, як зі мною, з ним могло таке трапитися в житті.
Артем з дитинства мріяв рятувати людей, любив передачу «911». Він за однією освітою вчитель географії, за другою – пожежник-рятувальник. Близько 15 років працював пожежником, потім був у службі, що охороняла кораблі від сомалійських піратів в Османській затоці.
Артем дуже хотів служити в полку "Азов"
Три роки тому ми переїхали до Маріуполя, бо чоловік пішов до лав «Азову». Він мріяв про цей елітний підрозділ, готувався, адже там особливі вимоги до фізичних нормативів. Він жодної цигарки ніколи не випалив, завжди вів здоровий спосіб життя. І ще він величезний патріот України.
Артем романтичний: вийшов по хліб – повернувся із букетом квітів. А як він відразу зійшовся із моїми тваринами! Коли зустрічалися, в мене була вівчарка, маленька собачка і кіт. Він тільки зайшов – все, вони біля нього. Ми щасливо жили, любили увечері разом дивитися фільми. Закутаємося, менший собака в ногах і так усім добре…
Я пішки піду за тобою.
Босими ногами,
По снігу і по полю бою…
Коли ноги зітру у кров,
Здійме в небо мене любов.
Стану птахом летіти до тебе,
Мрію так пригорнути до себе.
Вночі вовчицею завию на місяць…
Освітлив щоб тропу до в‘язниці.
Бігтиму мишею в полі пшениці,
Летітиму небом, до тебе орлицею.
Ти тільки тримайся, благаю, коханий!
Я там, де є ти, я – твій оберіг
Герой полонений,
Ти сильний, незламний!
Мої молитви такі голосні,
Бажаю я смерті тій клятій русні!!!
А ти повернешся, я вірю і знаю,
Своєю душею я це відчуваю.
«Уперше в житті сіла за кермо»
За тиждень до початку повномасштабного вторгнення Артема вдома вже не було. 23-го він подзвонив: «Скажи на роботі, що ти не виходиш. Починається війна. Хай родичі приїдуть, тебе заберуть». Потім зателефонував 24-го, в слухавці вже чулися постріли: «Негайно тікай, забирай дочок». Одна з них була в Кривому Розі, подзвонила меншій в Одесу. А вона: «Я на операційному столі, гострий апендицит».
На відпочинок Анастасія і Артем брали його сина
Я вискочила із собачкою надвір, біля машин вже падали снаряди. Я в паніці бігаю: де тут бомбосховище? Зі мною це відбувалося вперше. А маріупольці таке вже проходили, тому так спокійно стояли в черзі до банкомата...
За мною мали приїхати родичі із Мелітополя, але їхнє місто захопили раніше. 26-го я сіла в машину, повкидала якийсь одяг. Друзі допомогли вирулити за місто. А далі поїхала сама – вперше в житті була за кермом. До Запоріжжя – 220 км, дісталася за 6 годин. На межі областей проплакалася, прокричалася, руки й ноги трусилися. Після ночівлі в запорізькому бомбосховищі рухалася далі. На одному з блокпостів нервовий зрив трапився: кричала, плакала, втрачала свідомість. Родичі приїхали забрали.
Три доби не спала і не їла, не відчувала голоду. У вухах ще гриміло пострілами, яких не було. Тіло було знесилене, але мозок не дозволяв розслабитися. Заспокоїлася, коли призначили антидепресанти.
«Живий, все гаразд»
Зв’язок із чоловіком зник 2 березня. Я писала в частину, не могла знайти собі місця. А 7 квітня прийшла смс з чужого номера. Від нього, але я не вірила, бо дуже багато повідомлень отримую від рашистів: «Ми тебе знайдемо і вб’ємо». Такі ж погрози від початку приходять й іншим дружинам та мамам. Я заспокоїлася і повірила, коли Артем прислав голосове повідомлення: «Живий, все гаразд».
Через пару днів подзвонило командування: він поранений. Артем же мені не сказав, що він на Азовсталі, про поранення. Він такий: ніколи не скаржиться, жодних подробиць не розповідає. Каже: менше знаєш – міцніше спиш.
На відпочинку Артем із сином
Попросила все розповісти. Сказав, що уламок залишився в тілі, бо нема рентгену, щоб подивитися, де він і якого розміру, чи вціліла тазова кістка. Рану обробили, зашили, шість днів прокапали антибіотики – вони тоді ще були. Нерв перебило, не відчуває ніг, хоча ходити почав, шкутильгає. Йому потрібна операція.
Поки був інтернет з 7 по 17 квітня, ми листувалися цілодобово. Два дні він прощався із життям, не вірив, що зможе побачити мене і сина. Написав йому прощального листа. Я змусила переписати із надією та вірою в майбутнє: куди ми полетимо подорожувати, про плани на найближчі роки. Тоді він написав, що хоче, аби ми усиновили дитину, яка залишилася без батьків у цій жахливій війні.
Акція родичів полонених "азовців" 28 грудня 2022 року в Дніпрі
Ці 10 днів ми мріяли про зустріч, про обійми, про те, що ми будемо дбайливими і люблячими батьками малюкові. А ще він мрів про сирники... Писав, що йому сниться їжа. Казав, що до них приходить багато собак. І що він з хлопцями їх годує тим, що мають, віддавали їм останнє.
Після 17-го зв’язок зник. Раз на тиждень з різних номерів надходили повідомлення: «Все гаразд, одужую, зняли шви». Зараз раз у 3-4 дні приходить фото аркуша, де є повідомлення, написане його рукою.
– Ми, дружини полонених, били на сполох ще з березня. Створили групи в різних мережах. У фейсбуці нас було 29. Спершу записалося більше, але потім отримали похоронки. Це дуже болісно: раз – і дівчина зникає з групи. Заходиш на її сторінку, а там пост, як вона чоловіка хоронить. Не можу передати, що ми відчуваємо в таку мить. В групі є вдова з маленькою дитиною: вона не бачила мертвого чоловіка. Тому не вірить – ні вона, ні мама.
Анастасія Гондюл ходить на всі акції з надією, що їй допоможуть повернути з полону коханого
Коли ще був зв’язок напряму, Артем розповідав, що в них немає медикаментів: ні знеболювального, ні жарознижувального, ні анестезії. Вночі не можуть відпочити, бо авіація бомбить, а вдень крики, стогони поранених. Хлопці з ампутованими руками, ногами живцем там гниють...
Єдине, що мене тримає, – віра в порятунок. Чоловік – мій дім, без нього я загублена в цьому світі. Спокою у душі нема. У мене істерики, панічні атаки, я не сплю ночами.
Щоранку і щовечора пишу йому листи, що він має вижити: «Моє серце б’ється, доки б’ється твоє. Тому бережи нас двох». Я відчуваю його на клітинному рівні. Він сенс мого життя. Він мій кисень. Він моє повітря. Моє серце. Моя душа. Тільки поруч з ним я почуваюся в спокої й безпеці. І він має повернутися до нас живим.
ДОВІДКА
Анастасія Гондюл народилася у м. Кривий Ріг в родині працівників заводу «Криворіжсталь». У 17 років вийшла заміж і того ж року народила доньку Руслану, у 21 рік – доньку Олександру. На триріччя молодшої доньки чоловік подарував магазин з продажу мобільних телефонів.
У 34 роки розлучилася. До переїзду в Маріуполь 2019-го займалася бізнесом. У Маріуполі була адміністратором медичного центру косметології «Шанті».
У червні 2020-го Анастасія вийшла заміж за молодшого на 6 років бійця «Азову» Артема Гондюла.
Пише вірші, чекаючи коханого з полону.
Коли зустрінемося з коханим, це буде найщасливіший мій день. Я вже приготувала речі, щоб їхати до нього, хоч би куди його привезли. Усиновимо дитину, як він хотів, і почнемо життя спочатку.
Я написала записочку йому, замотала у пухову хустину покійної мами, і вони обоє мене гріють. Так і сплю. І наче і мама, і він поруч. Оберігають.
Акція родичів полонених "азовців" 28 грудня 2022 року в Дніпрі
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
