До початку війни Тетяна СКВАРЧА, 35 років, жила з донькою на Сумщині, у місті Білопілля. Це за 15 км до кордону з росією. Жінка ніколи не думала, що ця близькість в один день стане смертельно небезпечною. Що за якийсь нетривалий час вона втратить свій дім, роботу, а нове місце проживання доведеться вибирати поспіхом і наосліп. Пані Тетяна сьогодні мешкає на Переяславщині. Не знає, як надовго, але вірить у краще. Свою історію розповіла кореспондентці Переяслав.City.
«Три місяці працювала в місті під обстрілами»
– 24 лютого я прокинулася о четвертій ранку, бо почула вибухи – було дуже гучно, з балкона побачила дим і зарево… Мені стало страшно не за себе, а за дитину. Анастасії 12 років, я в той момент не могла збагнути, як маю їй сказати, що почалася війна…
У нас, окрім житла в Білопіллі, були ще квартири в Сумах і в Харкові. Я вирішила їхати туди, бо думала, там безпечніше. Зібрали з донькою чемодани і поїхали на вокзал. Сіли в потяг до Харкова, вже ніби й заспокоїлися, рушили. Аж тут зайшли військові, сказали, що шляхи перебиті і потяг не поїде. Ось так ми зі своїми чемоданами повернулися додому.
У Білопіллі тоді було відносно тихо. Я зателефонувала керівнику і пішла на роботу. Працювала в закладі соціального захисту, де перебували самотні пенсіонери, люди з різними видами інвалідності, синдромом Дауна, аутисти. Це дорослі люди, в них немає батьків, але вони не могли самостійно давати собі раду, обходитися без сторонньої допомоги. У мирному житті вони були слабко пристосовані до життя, а що вже казати під час війни.
Ми не могли їх покинути. Вони були в паніці, почали нам телефонувати: що робити далі? Ми вирішили залишатися з ними, проводили різні заняття, щоб зняти їм стрес, стабілізувати психічне здоров’я.
Пів року, до травня, я там працювала, хоча заробітної плати нам не виплачували. Місто вже постійно обстрілювали. А в червні був авіаційний наліт. У нас маленьке містечко, навіть найдальші вибухи було дуже чутно, ніби ось поряд. Коли почали бомбити, ми навіть не встигли нікуди вибігти сховатися. Пересиділи в будинку. Ми вижили, але після цього Анастасія почала заїкатися.
Наслідки обстрілу Білопілля 10 жовтня 2022 року
«На карті вибрали місце наосліп»
– Батьки мені й раніше казали, щоб я з нею виїжджала, але ми довго не могли зважитися. Проте я зібрала тривожну валізу, і вона з перших днів була напоготові. Нам просто не було куди їхати. Втікати за кордон ми не планували, хоча в нас є родичі в Литві, які там почали жити ще до війни. Але я патріотка, тому навіть не думала про те, щоб покинути Україну.
Після бомбардування ми відкрили карту, перекрутили її і, заплющивши очі, просто навпомацки тицяли по ній. Ось так вибрали Переяслав, живемо тут уже восьмий місяць.
Перед тим, як виїжджати, знайшла ріелтора, який нам підібрав житло. Знімаю приватний будинок в районі Лагерів. Ми з донькою зареєструвалися як ВПО, стали на облік в управлінні соціального захисту, отримали допомогу від держави. Згодом сюди в Переяслав переїхали і наші родичі. Вони живуть окремо.
У новому й незнайомому місті мені не важко було адаптуватись. Ми переїхали до будинку, в якому довго ніхто не жив. У дворі росло багато бур’яну, і я його почала рвати руками. Побачили сусіди, підійшли і просто стали допомагати. Ось так ми з ними і познайомилися. Тут люди дуже дружелюбні та працьовиті. Разом з сусідами ми розкопали грядку в саду, посадили овочі. Частину з них я законсервувала на зиму.
Після переїзду сюди я передусім подбала про доньку. На два тижні відвозила її в Київський реабілітаційний центр. Там все організовано, як у дитячому таборі, з дітками-переселенцями працюють психологи. Загалом вона їздила туди чотири рази, їй сподобалося і нам це дуже допомогло. Хоча Анастасії тут звикати важче, бо вона ж дистанційно навчається у своїй сумській школі.
Через якийсь час я вирішила шукати роботу і звернулася до міської ради. За фахом я фінансист-економіст, колись працювала начальником фінансового управління в Сумській міській раді. Але тут для мене підходящої вакансії не було. Згодом знайшла роботу за містом – у Дівичківській сільській раді, там працюю на посаді головного спеціаліста з юридичних питань.
«Додому повертатися поки не думаю»
Восени разом із донькою ми на два дні їздили додому забрати речі та провідати батьків. 10 жовтня в будинок у Сумах, де була наша квартира, прилетів снаряд. Житло повністю знищене. В будинку немає ні світла, ні опалення. Анастасія дуже засмутилася. У Харкові ж поки ціле.
Але мене після того, як побачила свою розтрощену квартиру і в Білопіллі, якось відпустило. Коли ми вперше евакуювалися, я взяла тільки найнеобхідніше: дві чашки, дві ложки, дві тарілки, подушки. Згодом батьки надіслали ще деякі речі «Новою поштою».
За цей період я переоцінила своє життя, зрозуміла, що мені не потрібно багато речей. Ми не для того живемо, щоб усе стягувати. Нещодавно в мене був день народження, і колеги на роботі запитали, що подарувати? Я сказала, що в мене все є.
Анастасія, звісно, в мене запитує, коли закінчиться війна? Я точно не знаю, але пояснюю, що колись вона обов’язково закінчиться. Шукаю для неї і для себе оптимістичні пояснення, позитивні моменти навіть у такій жахливій ситуації. Адже цей період – це новий етап у нашому житті, який разом із втратами дає нам і нові можливості.
У Сумах залишилися рідна сестра та племінник. Ми підтримуємо з ними зв’язок. У Білопіллі дуже пошкоджена інфраструктура, усе в місті перерито, перекопано, вирви. Найближчими роками там не буде належних умов для нормального життя. Туди ми не плануємо повертатися. До війни донька ходила в музичну школу та на театральний гурток. Зараз усі ці будівлі зруйновані. Анастасія в Переяславі ходить у театральний гурток.
До нас із Білопілля декілька разів приїжджали батьки. Вони дуже сумують за нами, постійно телефонують. Але переїжджати не збираються, не хочуть покидати рідну домівку.
Записала Дарина КАРАНДА
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
