Останнім часом моя мама, Ніна Гаврилівна Левченко, часто переглядає старі фотокартки, називає імена, хто на них зображений, пригадує різноманітні епізоди із свого непростого життя. 1 лютого їй виповнюється 88 років.
Кожна її розповідь цікава й жодного разу не повторюється, тому уважно слухаю щоразу. Мама – дитина війни, на її долю випали роки окупації у рідному селі (с. Старе Бориспільського району), напівголодне життя після перемоги.
Про дитинство вона згадує так: «Із брезентової палатки мені пошили спідницю та піджак, із шматка полотна – торбину, і отак вирядили до школи. Писали ми тоді на старих газетах, бо зошитів, таких як тепер, не було. Клас опалювався грубою, а освітлювався двома гасовими лампами.
Найбільшими ласощами для нас був печений гарбуз або буряк, шматочки цукру. Інколи привозили до магазину цукерки-подушечки, та не кожен у селі мав за що їх купити. Бо тоді селянам у колгоспі платили не грішми, а «паличками» – записували так трудодні.
Моя бабуся пекла хліб колгоспникам, то якось вигадувала із тим тістом, щоб і на нашу сім’ю вийшла хлібина. Отой хліб, випечений на капустяному листку, спас нашу сім’ю від голоду. Досі відчуваю його запах…»
Далі мама знову шарудить трохи пожовклими світлинами. Через деякий час продовжує свою оповідку: «Скільки себе пам’ятаю – любила співати. Дорослі вечорами збиралися під хатою, хтось грав на гармошці, а я ще мала, але підтягую, помагаю підспівувати старшим. Ось на цій фотографії я зі своїм хоровим колективом у селі Єрківці під час виступу на районній олімпіаді. Це був 1955 рік, я тоді працювала старшою вожатою.
Хоровий колектив Єрковецької середньої школи під час виступу на районній олімпіаді 8 травня 1955 року
Там і кохання своє зустріла. Твій батько, Левченко Микола Васильович, викладав тоді у Єрківцях іноземну мову. Але родом він із Підварок, тоді це було просто село біля Переяслава. Туди ми й переїхали після одруження. Я працювала у «вечірній» школі (за радянських часів у ній здобували середню освіту ті, хто з різних причин вчасно не закінчував школу, але на той час уже працював). То я викладала у Підварській школі співи та малювання, ще й ходила на хор у міський відділ культури, навчалася у Черкаському інституті. Молода була – усе встигала».
Мама замовкає, довго вдивляється у фото, на якому вона із татом. І далі: «У 1958 році я почала вчителювати у Підварській школі вже на посаді вчителя російської мови та літератури. Пам’ятаю коли це було, бо через рік народила твою сестру. Ми й хотіли саме дівчинку, в честь бабусі назвали Катрусею. У 1975 році чоловік був уже директором школи, а я за сумлінну працю отримала почесне звання «Відмінник народної освіти». Гарно ми з ним жили, не соромно сусідам у вічі дивитися. Рано твій батько пішов із життя, вчитель був – від Бога. Для людей жив.
З трепетом мама витягує з-під подушки вже сучасну світлину. Дивиться на неї і промовляє до неї так, як би то був не знімок, а людина: «Рідненький мій, молюся за тебе кожної хвилини. Молюся, як лягаю на відпочинок, молюся, як просинаюся… Завдяки таким, як ти, у нас спокійно».
Змахую сльозу тепер і я. На фото її онук, а мій син Віктор. Він з першого дня війни боронить волю України. Маю безліч синових фотокарток із різних «гарячих» бойових зон, але мамі не показую їх... Аби зайвий раз не хвилювати літню дорогу людину. Передивившись та пригадавши найголовніші епізоди свого життя, мама мирно задрімала.
Під час роботи у школі в Єрківцях
Вона вже давно не виходить з дому, інколи не встає з ліжка, їй важко перейти кімнату. Хвороби не дають їй спокійно спати, вживати звичну їжу. Та вона тримається, чекає завершення війни, щоб обійняти онука.
Тримайся, мамо, живи довго-довго! Старше покоління підварчан тебе добре пам’ятає, при зустрічі зі мною завжди передають для тебе привіти та найтепліші побажання. Минули десятки років, а у їхній пам’яті ти молода, усміхнена, із довгим волоссям та усмішкою, проста й вимоглива – така, якою вони тебе вперше побачили у школі.
Людмила ЛЕВЧЕНКО
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
