У перший день початку великої війни 24 лютого 2022 року в Хоцьках прийшло записатися до місцевої тероборони близько 300 чоловіків. Наступного дня більше сотні жінок і молоді зібралися у місцевому будинку культури, аби плести маскувальні сітки. Відтоді там майже щодня упродовж усього року війни працює справжній цех із їх виготовлення, в цьому пересвідчилися журналісти Переяслав.City.
Отримали замовлення і швидко плетемо
– Наші сітки спочатку везли на блок-пости місцевої тероборони. У селі їх було кілька, бо воно ж велике. Потім відправляли хлопцям, які стояли кругом Києва, Борисполя, біля Баришівки, Згурівки, й далі по всій Україні, – розповідає Наталія Буря, директорка будинку культури і головна натхненниця та організаторка цього волонтерського руху односельців. При цьому вона щоразу зауважує, що сама нічого б не зробила, бо їхня сила тільки в згуртованості та єдності всіх однодумців-патріотів.
Вона запрошує до будинку культури. Величезна будівля, яку саме перед початком війни почали трохи ремонтувати. Там над сценою обвалилася стеля, то відімкнули і освітлення. Його немає там досі. В кутку стоїть велика піч-булер’ян, але теж не дороблена: від нього треба вивести спеціальні гофро-рукава для розповсюдження теплого повітря по всьому приміщенню. То поки там зробили саморобний «козирок», аби тепло виходило в зал.
– Ми не ділили, звідки йшли запити: чи сусідам, чи землякам, чи ще кудись – скрізь же наші захисники. Приїжджали волонтери Інна Марченко, Григорій Ярема, через Мар’яну Волошин передавали. Потім нам давали адреси Нової пошти і ми самі відправляли посилки в розташування воїнів. По всій лінії фронту на всіх напрямках десь є наші сітки. Ми їх не рахували ні поштучно, ні на квадратні метри. У нас єдиний принцип: отримали замовлення від захисників – і дружньо плетемо-плетемо щодня. І радіємо, що це допомагає, захищає і вберігає наших хлопців, – каже Наталія Федосіївна.
У перші дні війни плести сітки приходило близько сотні людей
– Ось тут у залі поміж рядами стільців люди розбирали тканину та нарізали смужки. На сцені, і під нею, і у фойє попід стінами – скрізь стояли рамки для плетіння сіток, – показує. – Для цього згодилося все, що мали: дерев’яні столи поставили у два ряди один на один і на них кріпили основу. Он стенд до Дня Незалежності робили «30 причин любити Україну» – на ньому теж цвяхів набили і сітку кріпили. Ще ось дві величезні рами – добротні, з дерева. В них були портрети Карла Маркса і Леніна, що давно валялися в закутку під сценою поміж іншим лахміттям. От згадали про них і в діло використали.
Портретні рами колишніх "вождів" витягли з підвалів, щоб плести на них сітки для ЗСУ
"Нам потрібна сітка чи капронові нитки для основи"
– Найскладніше було знайти основу. Рибацькі сітки, в кого які були в селі, – всі позносили нам у перші дні. Так що браконьєрів на річці вже не буде, – усміхається пані Наталія.
Розповідає, що вони складалися власними грошима та їздили в місто скуповуватися: в господарчому магазині знайшли двометрову в ширині сітку-шпалеру для огірків – забрали увесь рулон, 800 метрів. Але така основа не скрізь годиться, наприклад, не дуже підходить для укриття техніки, бо рветься швидко. Найзатребуваніша сітка на основі з капронових ниток. Її хоцьківчани теж скупили, де тільки знаходили, і вже самі в’язали з них основу.
– У нас у команді є вишивальниця Надія Кундик, вона вміє різні китички робити, то за таким принципом з нею ми експериментальним шляхом навчилися й основу плести. Нам волонтери з Києва прислали були бобіни міцних ниток, то їх уже й використали.
А потім готовою основою для сіток з нами поділилися інші київські волонтери, які самі не встигали їх заплести, – прислали нам аж 200 метрів у двох шматках завширшки 18 метрів. Ну ми їх за літо уже й заплели – десь хлопців наших прикривають. Їм таких сіток треба багато і різних, замовлення приходять постійно. От якби хто зараз підсобив з такими сітками на основу чи хоча б капроновими нитками! – наголошує Наталія Буря, сподіваючись, що хтось таки відгукнеться на їхній заклик.
Наталія Буря показує основу, яка їм необхідна для виготовлення маскувальних сіток
Про те, скільки за цей період війни хоцьківчани виготовили маскувальних сіток, сказати не беруться. Не рахують. Радіють, якщо просто встигають виконати чергове замовлення.
– Двічі було таке, що завершували роботу аврально, – згадує очільниця місцевого руху помічників армії. – У нас була в роботі чималенька сітка, сплетена наполовину. Аж телефонують хлопці, кажуть, край треба, через дві години заїдуть. А доплітати ще кілька десятків метрів! І це літо, люди зайняті, рук не вистачає. То ми вчотирьох доплітали, аж дух забивало спішили – ну впоралися.
Тим часом до клубу підходять іще кілька активістів – «кістяк» їхнього цеху, котрі трудяться тут з першого дня і донині. Особливо Наталія Буря тішиться за молодих, які приходять майже щодня, як на роботу.
– Я прийшла в перший же день, як тьотя Наташа написала у вайбері, щоб ішли допомагати плести сітки. Вважаю, що це найменше, чим я можу допомогти нашій армії, – каже 15-річна Юлія Кундик. Вона навчається в 10 класі міського ліцею «Патріот». – Я тут завжди. Коли є вільний час, то приходять мама і тато. На початку було складнувато, боліли плечі, руки, зараз уже звикла.
Училася з відеоуроків у ютубі. Приходила до нас ще й досвідчена військова, учасниця АТО, теж показувала що й до чого. Плести маскувальні сітки треба зі знанням справи, а не просто так хаотично нав’язувати стрічки. Та головне – щоб не було прямих ліній у плетиві.
Юлія Кундик (на передньому плані) плете сітки зі знанням справи
Разом із Юлею регулярно приходить допомагати на рік старша ще одна ліцеїстка «Патріоту» Настя Шевченко. Загалом же директорка будинку культури не наважується когось виділити, мовляв, усі жителі допомагають, кожен як може.
Звісно, найбільший сплеск активності був у перші тижні війни. Для багатьох прийти і в гурті поплести сітки було як заспокійливе. У селі ж добре чулися вибухи, відлуння боїв на київсько-чернігівському напрямку. Тривога витала в повітрі. А в гурті за роботою пережити це було легше. Особливо тим, хто утікав з епіцентру бойових дій.
В одній сім’ї жило 38 переселенців
У Хоцьках, де місцевого населення трішки більше тисячі, в перші місяці війни мешкало понад шість тисяч людей: з Бучі, Ірпеня, Києва, Броварів, з Чернігівщини, згодом приїжджали з розбомблених міст сходу та півдня. Чимало їх приходило до будинку культури. Сюди місцеві зносили продукти, одяг, інші речі. Був своєрідний штаб для підтримки переселенців.
– Були такі, що приїхали в село в чому вискочили з дому, – згадує пані Наталія. – Наприклад, з Броварів Світлана Захарченко місяців чотири жила з родиною. В неї тут знайома, яка прихистила, хоч у них хатина й невелика. А потім приїхали і її родичі, друзі, сусіди, це й мами з малими дітками, – в хаті жило 38 осіб! Світлана з ними довго ходила нам допомагати. В клубі ми зранку розпалювали котел, щоб завчасно прогрівся, і з 10 до 15 годин без перериву тут плели. Пора всім розходитися, а ці дівчата з Броварів кажуть: та ми ще трохи поплетемо, тут нам просторо…. Свєта ні разу ні на що не нарікала, не скзала що їй важко. Наших людей це теж стимулювало – отака витримка, гідність.
Коли з Київщини погнали окупантів, люди з села трохи роз’їхалися: хто повернувся додому, хтось із місцевих пішов працювати, то на плетіння приходило менше помічників. Особливо відчувалася нестача рук влітку, коли почалися городи. Але залишився актив, який увесь час і дотепер підтримує темп роботи.
Наприклад, подружжя Любов та Віталій Власенки у клубі біля сіток також майже щодня. Вони повернулися в рідні Хоцьки в 2014 році, коли до їхньої домівки в Горлівці на Донбасі прийшли «денерівці».
Чоловікові руки особливо доречні, де треба попрацювати ножицями – це найскладніша робота, до мозолів. Пан Віталій – постійний закрійник. Та винахідливі селяни придумали пристосування: такий собі станочок із закріпленим лезом. Один тримає його, інший в натяг розрізає тканину.
– Спочатку люди зносили в кого що було. Але для маскувальних сіток треба було тканину коричневого кольору, хакі, брунатно-зелену. Такої не вистачало. То наша землячка, яка в живе в Києві і там волонтерить, домовилася про списаний одяг військовиків з якогось училища. Пороли кишені, рукави – важко було, але старалися, щоб кожен клаптик використати в діло. А потім вона ж організувала нам доправку обрізок такої тканини з якоїсь фабрики – цілий баул прислали. От наші дівчата раділи! – згадує Наталія Буря. – Сітки замовляють зазвичай певного розміру, кольору. Влітку, наприклад, просили, щоб були кольори зелені, червоні і сині. Там же на сході степи саме квітували маками і волошками, і для маскування треба було й сітку схожу.
Зараз просять з білих тканин, з вкрапленням чорного. То нам навіть з київських госпіталів халати та списану постільну білизну, рушники передали в обмін на сітки. А так матеріал знову усе село зносить. Дехто навіть старі вишиті рушники приніс. То ми їх відклали, після війни, сподіваюся, відремонтують наш будинок кульутри і ми зробимо тут музей, – зазначає завідувачка.
Кошти на парафін зібрали за годину
Місяців три тому, коли почалася холоднеча, хоцьківські активісти вирішили виготовляти і окопні свічки. Цією справою зайнялося подружжя музикантів – Віктор та Ольга Салтикови. Раніше вони їздили з концертами в розташування воїнів у зоні проведення АТО, щоб підтримати настрій і бойовий дух. Зараз готують концертну програму для поїздки шпиталями.
– Спочатку ми подивилися різні відео, як виготовляють такі свічки, – розповідає Віктор Салтиков.
– Купили самі 5 кілограмів парафіну, зібрали вдома баночки, картон і спробували зробити. Хлопці з фронту випробували – схвалили. Кажуть 4-5 годин горять. Тож потім вирішили купити велику партію парафіну: 32 кг коштували 3,6 тис грн. Закинув клич у нашу групу у фейсбуці, подумав, може за тиждень назбираємо потрібну суму. І години не минуло. Я сповістив, що поки досить, а люди й зараз готові допомогти.
Парафіном свічки заливають на вулиці на саморобній пічці-буржуйці.
До Салтикових із області, де бойові дії, приїхав Олін родич і також долучився до виготовлення "окопних" свічок. Вдома організували справдній конвеєр. Віктор заготовляє баночки – вони мають бути приблизно однакової помірної висоти, такого розміру найпрактичніші. Оля заправляє їх картонними смужками, вставляє фітилі – по два штуки, бо так легше розпалити свічку і вона дає краще освітлення. А вже на подвірї зробили пічку і там заливають воском готові форми.
Ольга Салтикова вдома виготовляє окопні свічки.
– Коли почав слідкувати, хто і де в наших громадах та скільки виготовляє таких свічок, то з'явися певний азарат, хочеться й самим зробити ще більше, – зізнається Віктор Салтиков. – Дух змагання корисний, бо, зрештою, для воїнів буде більше таких потрібних їм свічок. Ми виготовили понад 400 штук і знову купили парафіну на стільки ж. Люди баночки приносять і пачками, і поштучно. Буває, прийдемо до будинку культури, а біля дверей стоять у пакетику одна чи дві баночки з-під горошку. Хтось потурбувався. З такими людьми ми ніколи не здамося, переможемо!
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
