Проходячи повз подвір'я з синьо-жовтими ворітьми та будинком з українським прапором на даху, багато переяславців знають — тут жив Олександр Ільїних. Мужній воїн став символом російсько-української війни ще у 2019 році, коли встановив наш стяг біля позицій ворога на Луганщині. Останні вісім років він боровся за незалежність України, мріяв про те, що одного дня національні прапори замайорять на всіх тимчасово окупованих територіях. І заплатив за це ціною власного життя. Спогадами про чоловіка з Переяслав.City поділилася дружина Світлана.
"Хочу одружитися на переяславській дівчині"
Олександр Ільїних народився 21 січня 1973 року в місті Калуш на Івано-Франківщині. У два роки разом з батьками та двома сестрами переїхав до Переяслава. Тут навчався у другій школі, закінчив професійно-технічне училище, мав багато друзів і все життя прожив на вулиці Покровській. Він любив Переяслав всім серцем. Коли після двох років служби в армії у Сімферополі Олександру запропонували залишитися і продовжити розвиватися у військовій справі, він відмовився: "Я хочу жити у Переяславі й одружитися на переяславській дівчині". Хоча з дитинства мріяв стати військовим.
Олександр Ільїних з дружиною Світланою та сином Іллею
— Ми познайомилися вже після того, як Саша повернувся з армії, за рік одружилися. Мені був двадцять один, він — на півтора року старший. Через сім років, у 2003-му, народився наш єдиний син — Ілля. Саша був підприємцем, його у місті багато хто знав. Він був компанійським, веселим, товариським, добрим, усім допомагав, — згадує чоловіка Світлана Ільїних.
Позивний "Кувирок"
Так вони і жили, у мирі й злагоді — виховували сина, будували плани на майбутнє. До 2014 року. Відразу після початку російської агресії на Донбасі Олександр без вагань пішов добровольцем до військкомату. Першими на війну йдуть найсміливіші. Про своє велике бажання боронити Україну Олександр не розповідав дружині — щоб не хвилювати завчасно.
За вісім років Олександр побував у найгарячіших точках на фронті
Про те, що її Саша з тилового Переяслава йде на війну, вона дізналася вже перед від'їздом на військові навчання. 8 лютого 2015 року вона проводжала його у Десну. А далі він побував у найгарячіших точках Донеччини — обороняв Мар'їнку й Попасну, воював командиром бойової машини піхоти у 14-тій окремій механізованій бригаді. До їхньої наступної зустрічі минуло більше року — додому він повернувся зі званням сержанта 28 квітня 2016-го. Ненадовго, всього на кілька місяців. А восени знову підписав контракт і відправився до своїх побратимів.
— Новина про те, що він йде в АТО, була для мене несподіваною. Зрештою я розуміла, що ті події пробудили в ньому бажання нести військову службу, яке завжди було в нього всередині. Він народився патріотом України і був ним до останнього. Він завжди казав, що Україна понад усе, — каже жінка. — Хочу подякувати волонтерці Інні Марченко за те, що допомагала дістати для Саші необхідну амуніцію, одяг, ліки. Тоді солдатів ще мало чим забезпечували, потрібно було шукати й купувати самим. Вона відгукувалася на кожне прохання.
За спритність та енергійність бойові товариші прозвали Олександра "Кувирком". Це прізвисько стало його позивним. Світлана каже, що найбільшими захопленнями у житті чоловіка були спорт і музика. Він мав чудову фізичну підготовку і тренувався завжди, коли мав вільну хвилину. У шкільні роки займався баскетболом та легкою атлетикою. Залучав до спорту сина, обладнав для нього вдома спортивний куточок. А для себе, на фронті, з підручних матеріалів змайстрував перекладину, гантелі, штангу. Спорт тримав його в тонусі, а музика заспокоювала і надихала.
— Коли була можливість, він слухав музику. І дуже гарно танцював, його кумиром був Майкл Джексон. Музика була для нього всім, — каже жінка.
Стяг на позиціях ворога і на воротах свого подвір'я
Тільки-но зустрівши чоловіка зі сходу, Світлана тут же мусила проводжати його знову. Воїна неодноразово нагороджували державними нагородами: "За зразкову службу", "За воїнську доблесть", "За оборону Попасної" та інші. А в 2019 році Олександр був серед військовослужбовців, які напередодні Дня Прапора встановили український стяг прямо біля позицій окупантів на Луганщині поблизу Кримського. Інтерв'ю з відважним захисником тоді показали на центральному телеканалі. Так переяславський боєць став символом визвольної війни.
Олександр та Ілля Ільїних біля синьо-жовтих воріт свого будинку
Того ж року, приїхавши влітку додому в короткотермінову відпустку, Олександр встановив прапор ще й на даху свого будинку. І зробив нові ворота — синього й жовтого кольорів. На фронт він повернувся у вересні вже в складі 30 окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького.
13 березня 2022 року мав закінчитися його черговий контракт. Але 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення. Бригада Олександра однією з перших зустріла ворога, що сунув на сході країни, і то були страшні бої перших днів великої війни. Попри дві отримані контузії і сильне зниження слуху, воїн мужньо тримав фронт. Рідних побачив аж наприкінці червня, коли приїхав на ротацію.
Мати не дочекалася сина кілька днів
2 жовтня внаслідок вибуху Олександр Ільїних отримав серйозне поранення — з переломом зап'ястя його госпіталізували у шпиталь в Павлограді. А наступного дня померла його мати. Жінка не дочекалася сина усього кілька днів. Він приїхав на похорон і знову повернувся на першу лінію фронту.
— Він прощався швидко. Йому було дуже боляче бачити мої сльози, коли в черговий раз проводжаю його на війну. Не знаю, чи плакав Саша, він ніколи не показував мені свого болю. Я намагалася бути сильною, бо знала, що моя віра і підтримка оберігатиме його від лиха, — каже Світлана.
У жовтні 2022 року Олександра госпіталізували з пораненням руки
У січні 2023 року Олександр приїхав додому в десятиденну відпустку. Їхньому сину Іллі 9 січня виповнилося 20 років. Вони знову зібралися разом і, як колись, провели час у родинному колі. Майже не згадуючи про війну, насолоджуючись одне одним наскільки можливо. Проводжаючи чоловіка 15 січня, Світлана не знала, що востаннє бачить його живим.
Останнє повідомлення: "Ну все, я погнав"
— За кілька днів Саші виповнилося 50 років, він тоді був під Миколаєвом. А 23-го вони повернулися на Донеччину. Знаєте, за стільки років у мене вже така інтуїція — відчуття всякі були. Бувало, так колотило, не могла спати. Коли ділилася з ним, він казав: "Ну в тебе й чуйка", бо виявлялося, що саме тоді їм і прилітало. А тут я нічого особливого не відчувала... В неділю 5 лютого він подзвонив, сказав, що кілька днів може не бути зв'язку, щоб я не хвилювалася. Ввечері написав, що трохи відпочине і поїде на бойове завдання. А за кілька годин нове повідомлення: "Мене і мого товариша ротний залишив". Я заспокоїлась.
Вранці, як завжди, написала йому: "Доброго ранку, Україно! Як ви?" Відповів, що все нормально. Я не турбувала його дзвінками — коли була можливість, він дзвонив або писав. Спитала, чи на місці він, відповів, що так. І у нас вимкнули світло, інтернету не було. Коли за кілька годин включила мобільний інтернет, побачила повідомлення від нього, відправлене ще об 11-ій: "Ну все, я погнав". Я почала писати йому, але зв'язку вже не було. Шостого лютого о 22:09 мені повідомили, що Саша загинув, — згадує жінка той страшний день.
Про останні хвилини життя воїна розповів його побратим Олександр Ткаченко.
– Ми були разом весь останній рік. Саша був номером один в підрозділі. Я був з ним в останні хвилини життя. Ми зайшли на позиції о 15:40. Через будинок від нас були росіяни. Ми почали закидати їх гранатами. Поки я ніс дві гранати, Саша прикривав мене автоматом. Я накидав їм вісім гранат, "затрьохсотили" ми їх нормально. А далі я змістився тримати іншу позицію, а він був з боку городу. І вони обстріляли із СПГ (станковий протитанковий гранатомет – ред.), Сашу поранив осколок. Я до останнього сподівався, що він виживе, бо під ним не було крові, мабуть, відкрилася внутрішня кровотеча. Там було дуже гаряче...
Олександра Ільїних поховали 10 лютого на Ярмарковому кладовищі у Переяславі. Він не встиг побачити перемогу України, про яку мріяв вісім останніх років. Загинув за неї, ставши прикладом для інших. Прикладом того, як можна жити і боротися. Натхненням для всіх, хто продовжує боротьбу.
Олександр змалечку мріяв стати військовим
— Його побратимів з "нуля" відпустили на похорон, але вони швидко поїхали. Я так хотіла поговорити з ними, я знала позивний кожного, бо Саша розповідав мені про своїх хлопців. І хвилювалася і за них, як за нього, — каже дружина воїна. — Тепер моєю підтримкою є наш син. Він має такий же сильний характер, як тато. Не показує мені своїх переживань, тільки оберігає і підбадьорює. Цим дуже нагадує мені Сашу.
Друзі Олександра Ільїних планують створити петицію на сайті Президента України про те, аби посмертно нагородити його державною нагородою "Герой України". Хоча для всіх, хто знав відважного воїна Переяславщини, він і так є Героєм.
Відважні захисники встановили український стяг на позиціях ворога
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
