Ранок 23 лютого. На мобільному голови Дівичківської громади Олександра Слюсаря раз по раз з’являються повідомлення «розвідка зафіксувала рух російської колони в напрямку Чернігівської області», «повітряна тривога», «в небі помічені шахіди». Він після кожного такого сповіщення акуратно повертає телефон на вертикальну підставку на робочому столі. Після паузи каже: «Ну нічого…» і продовжує розмову. Про те, як наступного дня почалася війна. Рік тому. І як ці дні пережила їхня громада.
Військові поряд – це захист
Особлива тривожність по всій країні наростала ще з початку року, всі завчасно готувалися, але, звісно, війни не чекали. А 24 лютого ми прокинулися вранці від звуків вибухів у Бориспільському аеропорту. Нам їх було добре чутно. За хвилин сорок наша команда зібралася на роботі. У перші ж години повномасштабного вторгнення рф ми всі наші дії чітко скоординували з військовими, – Олександр Миколайович лаконічно переповідає про найстрашніший ранок в житті кожного українця.
Олександр Слюсар згадує перші дні початку повномасштабної війни росії проти України
Всі мешканці Переяславщини воліли знати тоді передусім про справи і ситуацію саме в цій громаді, зважаючи на її особливе розташування. Те, що поруч базувалися військові, хтось вважав полегшенням, а хтось зоною небезпеки насамперед через прицільні ракетні обстріли рф.
– Хто б що не думав тоді, але я вважаю, що військові поряд – це наш захист, так було тоді і так є зараз. Ми почуваємося безпечніше, попри все. У нас є співпраця з ними, чітка координація дій з перших годин, і це важливо, – наголошує Олександр Слюсар. Водночас зізнається, що саме ті перші дні початку широкомасштабної війни були найскладнішими, найважчими, повсюдно відчувалася велика тривога людей.
– Я звісно, як і багато хто, хотів евакуювати родину, але дружина категорично відмовилася. Навіть після того, як на початку березня ситуація загострилася, вона сказала: «Більше цю тему навіть не піднімай. Ми залишаємося з тобою». Це і патріотизм, і родинна підтримка, яка мені теж давала сили. У перші місяці я навіть кілька разів ночував на роботі, а якщо добирався додому, то міг поспати не більше 2-3 годин.
Коли ворог уже підійшов до Баришівки, то це був визначальний момент, бо треба було вчасно і правильно ухвалити певні критичні рішення. Наприклад, чи роздавати людям на руки трудові книжки, чи як діяти з іншими важливими та й секретними документами. Як посадовець мав певні інструкції, але виклик був у тому, щоб відчути, коли їх почати виконувати. Або не починати.
Та дякувати нашим захисникам, не довелося вдаватися до якихось крайнощів. Окупантів наші хлопці вигнали з Київщини, ми справилися з хвилюванням і далі працювали. Допомагала підтримка людей, що всі згуртувалися, і це надихало. Приблизно з червня наша робота помалу ввійшла у звичне русло.
Віра в силу фейсбуку
Олександр Слюсар зранку 27 лютого 2022 року вийшов у перший свій прямий ефір на фейсбуці зі зверненням до людей. Сорок секунд про те, що ситуація в громаді стабільна, контрольована і працює патруль самоооборони. Закликав не розповсюджувати фейки, паніку, і зберігати спокій. Надалі це робив регулярно.
– Чи допомогло це людям заспокоїтися, варто запитувати у них, але я старався це зробити, сподіваюся, їх це підтримало. Мешканці були налякані, а достовірну інформацію вони могли почути тільки від влади. Я не слідкував, чи робили це інші голови громад, просто розумів, що людям це потрібно. Добре, що був зв’язок, і була ця можливість спілкуватися.
Я веду свою сторінку у фейсбуці і там є інформація не тільки щодо безпеки, а й інші важливі повідомлення, про якісь оновлення в громаді, результати роботи. Так було тоді і є зараз. Це доступний інструмент, щоб донести людям інформацію – у цьому його головна ідея.
От завтра – цей тривожний день 24 лютого. Звісно, що під час війни відчуття настороги є завжди. Але ж є й спеціальні канали, боти, які працюють на те, щоб розкручувати й утримати оцю атмосферу суцільного страху, і це те, чого домагається ворог. А люди це читають, піддаються впливу. Тому коли бачу, що в місцевих групах поширюють недостовірну інформацію чи очевидні фейки, то «гашу» своїми постами, щоб, знову ж таки, заспокоїти, врівноважити людей.
Тисяча людей в обороні
А рік тому саме ця зовні спокійна впевненість, внутрішня стійкість голови громади послужила тому, що і мешканці сіл з перших днів згуртувалися та створили загони самооборони. В цій маленькій громаді з п’ятитисячним населенням прийшло відразу більше тисячі осіб з готовністю стати на захист своєї землі. Були серед них навіть жінки.
Маріанна Кононенко з Ковалина – активна волонтерка, в перші тижні навіть чергувала на блокпостах
– Тоді чоловіки зійшлися, будували блокпости, але зброї не було. Лише 26 лютого першу партію отримали централізовано всі громади в одному з військових підрозділів. І там навіть потрапили під обстріл. Години дві ховалися в лісі, в окопах посиділи.
Я в таку ситуацію потрапив не вперше. З 2014 року їздив на Донеччину з волонтерською місією, то там один раз також нас обстріляли. Тож це було вдруге. Звісно, що це страшно, і це нормальне відчуття, бо не боїться такого тільки нерозумний. На щастя, все обійшлося. Ми тоді привезли частину автоматів, потім ще в інших місцях їх отримували. Загалом у нашій теробороні зі зброєю було близько 700 осіб.
Олександр Слюсар зауважує, що в них хоч і зібралася така велика кількість добровольців, але завдяки професійності командирів всі діяли чітко. Зокрема, з обліком зброї не було жодних проблем, коли настав час – прозвітували за кожен автомат, за кожен патрон.
Коли офіційно почали створювати в громадах ДФТГ, командирів-добровольців Дівичківської громади саме в той час призвали до лав ЗСУ, а знайти їм заміну не встигли до визначеної дати. Тому вирішили все ж формувати свою роту охорони громади, але її підпорядкування перевели до Переяславського ДФТГ-2. Наразі в роті близько 70 осіб, які мають зброю. Громада облаштувала належну зброярню з цілодобовою охороною і сигналізацією.
Голова громади видає форму для ДФТГ
– Ми з першого дня взялися за матеріальне забезпечення роти. Придбали для хлопців комплекти форменого літнього і зимового одягу, взуття, рації та іншу необхідну амуніцію. Також оплачуємо пальне, у бюджеті на це є гарантована сума коштів до кінця червня.
За слів голови громади, загалом на утримання своєї роти охорони ДФТГ за рік з бюджету витратили майже 700 тисяч гривень. Команди роти чергують на позиціях, визначених наказом командира, на території всіх сіл у період комендантської години, на «Пунктах незламності», які спочатку працювали цілодобово. Зараз у сільській місцевості немає в цьому необхідності, тому ці пункти відчинені з 8-ї до 20-ї. Спільно з поліцією учасники роти ДФТГ проводять рейди та відпрацювання в селах, і це відчутно зменшило кількість крадіжок.
Прихистили три тисячі біженців
Ще один виклик перших місяців повномасштабної війни – величезна кількість біженців. Люди сотнями і тисячами покидали рідні домівки у містах і селах, які невпинно обстрілювала російська армія.
– У нашу громаду тоді заїхало близько тисячі осіб тільки таких, які офіційно зареєструвалися як ВПО, Фактично їх було близько трьох тисяч. Були заселені всі дачі, в будинках жили й по восьмеро людей. Ми зробили перепис усіх, хто в нас поселився. Це потрібно було і для розуміння ситуації, і для безпеки в громаді. Багато сімей залишилися жити: придбали житло чи винаймають. Кілька людей навіть працевлаштувалися.
Олександр Слюсар з волонтерами громади
Олександр Миколайович зауважує, що вони до сих пір підтримують родини ВПО, особливо ті, де є малі діти чи лежачі хворі, що потребують засобів гігієни, памперсів. Мають такі можливості. Зазначає, що вони чи не найперші на Переяславщині, вже в березні, почали отримувати гуманітарну допомогу з різних джерел і роздавати людям. Причому, не тільки вимушеним переселенцям, військовикам, теробороні, а й усім місцевим жителям.
– Із Держрезерву ми отримали тушонку й олію і все відразу роздали. Італійська організація «Злагода» багато допомагала. До серпня співпрацювали з благодійним фондом Wordl Central Kitchen, які привезли близько тисячі продуктових наборів. Потім вони переїхали працювати на деокуповані території. Крім того, наші місцеві люди зносили різну допомогу, не тільки продуктову, для біженців, військовиків. Велика кількість допомоги нам надійшла від бізнесу. Наприклад, з першого дня за домовленістю з господарями місцевої ферми «Вілла Роз» роздавали людям різні молочні продукти. Багато всього такого було…
Нічого не забудеться
Олександр Миколайович допиває свою каву з одноразового стаканчика. Робить одну затяжку електронною сигаретою. Вгамовує розбурхані спогади. Про найтяжчі моменти говорить скупо, уривками і зовсім іншим тоном, як досі. На запитання відповідає вже не так впевнено, стиха, бо голос здавлює щось із середини, пришвидшуючи водночас дихання.
– Мене втішає, що з нашої команди ніхто не зрадив і не втік. Звісно, є люди, в яких розчарувався, змінилося ставлення, або навпаки не думав, що ця людина може так гарно зробити і не один раз. У кожної людини за рік війни щось змінилося і в собі. Я ще більше став любити Україну…
Я їздив по деокупованих селах і містах з гуманітарною допомогою. Велика Димерка, Богданівка – там бачив і чув від людей, яке жахіття відбувалося. Я бував неодноразово в Ірпені й Бучі до війни – квітучі сучасні міста. А потім ця вулиця Вокзальна, Яблунська… Про це важко говорити. Але це наша історія, і ми живемо в цей час. Я все фотографував. Після перемоги щоб показувати і розказувати дітям, що таке відбувалося. Після перемоги будемо про це говорити. Поки ж багато про що – не на часі. Але воно нічого не забудеться. Перемога буде, і все стане на свої місця. Кому треба буде виїхати за межі України, ми підкажемо.
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
