На центральній площі в Переяславі щовихідних можна побачити поні і покататися на ньому. Власниця маленької конячки Вероніка Левченко (34 роки) охоче розповіла Переяслав.City про своє захоплення кіньми та труднощі з їх утриманням, спричинені війною.
– Я киянка. І мені з дитинства дуже подобались коні, хоч це ніби й незвично для столичної жительки. Після школи завжди ходила в парк дивитися на коней, яких там вигулювали. Тож, закінчивши навчання, в мене не було сумнівів у тому, чим зайнятися. Я влаштувалася в приватну конюшню в Києві, працювала там із 2005 по 2009 роки.
Жінка розповідає, що прийшла працювати з кіньми, не маючи жодного досвіду й знань про цю роботу. Була тільки велика любов і захоплення цими благородними тваринами. Втім навчитися їздити верхи вийшло далеко не відразу, довелося перетерпіти кілька невдалих спроб і навіть падінь.
– Після таких падінь, які я пережила, люди не виживають, – усміхається співрозмовниця – Але нічого, справилася, хоч і не з першої спроби, але в мене вийшло їздити верхи. Щоправда, через мою доброту та безвідмовність начальство на мені теж «їздило». Мені це з часом набридло, і я пішла звідти.
Вероніка розповідає, що відразу ж влаштувалася на роботу в кінно-спортивному клубі «Магнат», що в Малій Олександрівці, біля Борисполя.
– У мене вже був досвід, свої підходи до роботи, я завжди переймалася, щоб коні були чистими, доглянутими, в стійлі прибрано. А в колективі клубу до цього було інакше ставлення, тож мене, таку чистюлю, не дуже приязно прийняли, різні каверзи підлаштовували. Словом, там я не протрималася більше двох місяців.
Після цього дівчина зрозуміла, що робота в колективі на чужих конюшнях – не для неї. У лютому 2010 року удвох з коханим купили двох коней. Це були дуже слабкі тварини, яких привезли на бойню. Молоді люди врятували їм життя, довго виходжували: лікували, доглядали, відгодовували.
– Тільки через 3,5 роки ми привели цих конячок в порядок. Та один коник став дуже буйним, почав брикатися та кусатися. Працювати з ним було дуже складно, то я обміняла його на ослика. А згодом купили ще двох великих коней і поні. У Києві відкрили школу верхової їзди. Також їздила допомагати іншим місцевим власникам коней. Тоді до нас дуже багато людей приїжджало з різних міст України. У 2020 році мене запросили в Обухів працювати берейтором – це тренер коней, який їх виїжджує, привчає для верхової їзди. Водночас я займалася і своїми кіньми, а ще влаштувалася в охоронну фірму для підробітку, бо утримувати коней – це недешево.
У лютому 2022 році, коли почалася велика війна, Вероніка працювала в охороні разом із територіальною обороною і воїнами ЗСУ.
– При тому всьому я сильно боялася, коли почалися постійні обстріли, сильні вибухи. А коні переживали нормально, сприймали це, мабуть, як салюти, до яких вони були звичні. Та я все ж вирішила перевезти їх із правого берега Дніпра на лівий, у «Лісництво». Але коли в тому районі наші військові облаштували позиції для бойової техніки – БТР, БНП, «Градів», я дуже розпереживалася, бо залишати там коней було небезпечно.
Вероніка на фейсбуці розмістила оголошення: «Допоможіть вивезти коней з Києва». Її працівниця, яка доглядала коней в лісництві, запропонувала переїхати в Кагарлик. Тож, не довго думаючи, завдяки волонтерам назбирала грошей на переїзд і 25 березня виїхала.
– Перевезла коней, купила їм корм, і далі коней доглядала працівниця, яка менен запросила, а я їздила кожні дві доби з Кагарлика в Обухів на конюшню. Пройшло так два місяці, і знайома почала вимагати гроші за укриття для коней. Це була територія її родичів. Але ж про оплату ми не домовлялися, вона нічого спочатку не казала, не попереджала! У Кагарлику я ще займалася прокатом коней, щоб було за що їх годувати, але платити за помешканням було нічим.
25 травня Вероніка повернулася зі своїми кіньми до Києва. На початку квітня ЗСУ повністю звільнили Київщину від російських окупантів, тож вона мала змогу повноцінно працювати на кінній фермі в Обухові.
– Та заробітки там невеликі, і я зрозуміла, що моєї зарплатні не вистачить, щоб прогодувати коней. Війна затягувалася, були постійні обстріли, повітряні тривоги. Заборонили в’їзд у ліси й парки, де можна було б мені вигулювати коней. Довелося продати усіх трьох. У мене залишився тільки ось цей шотландський поні, його звати Діккенс. Начальник конюшні з Обухова у Переяславі має будинок, то найняв мене, щоб я тут жила і наглядала за помешканням. Я переїхала сюди разом із поні. Але мушу працювати, то щодня їжджу в Обухів на конюшню, а на вихідні залишаюся в Переяславі, і в суботу та неділю з 11:00 до 16:00 в центрі міста катаю діток.
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
