«Мамо! Я ховатись не буду!». Саме ці слова закарбувались в пам’яті мами 23-річного Бориса ДОЛЖЕНКА – Оксани Андріївни, коли вона проводжала сина до війська 14 листопада 2022 року. А 9 січня 2023 року повідомили, що навідник другого відділення другого взводу Борис Долженко пропав безвісти під час бою. Тіло воїна знайшли й опізнали 12 січня. Відразу ж відправили в рідне село Єрківці в супроводі кількох бійців, з якими Борис пліч-о-пліч боронив від росіян рідну землю.
Нещодавно Оксана Андріївна, трохи отямившись від непоправної втрати, зголосилася розповісти про сина журналісту Переяслав.City. Застав її за роботою: жінка у чорній траурній косинці плела теплі шкарпетки для воїнів ЗСУ.
Борис ріс, як звичайна сільська дитина
– Хлопцям там холодно, то я оце і в’яжу, – промовляє стиха.
Під час нашої бесіди жінка постійно підкашлювала. Спочатку подумав, що не встигла повністю одужати після недавно перенесеної хвороби. Упродовж розмови зрозумів, що її кашель – то така нервова реакція організму на стрес.
Ой як весело було на руках у бабусі
– Що вам розказати про Бориса? – жінка відклавши в’язання, змахнула сльози з очей, які постійно накочувались. – Боря ріс, як і всі сільські діти. До дитячого садочка не ходив, я виховувала його вдома. У шість років пішов до школи. Не скажу, що він погано вчився – був середняком. Мабуть, вдався в мене, бо я теж у школі «зірок з неба не хапала». Син допомагав мені по господарству: у нас була і корова, і поросята. Згодом, коли стало невигідно тримати живність, бо молоко приймали за безцінь, то ми все спродали.
Після закінчення школи Борис пішов навчатись до Переяслава у профтехучилище на кухаря-кондитера. Раніше я не помічала у нього якоїсь любові до приготування страв. Бувало, як попросиш його допомогти щось зробити на кухні, то ніколи не відмовляв, але сам не виявляв особливого бажання.
Борис з меншим братом Іллею
Любив свою родину і рідний дім
– Боря дуже любив братика Іллюшу. У них велика різниця у віці: Борі було уже одинадцять, коли я народила молодшого, а Боря турбувався та опікувався ним. Пам’ятаю, якось мене поклали в лікарню на збереження, то він навіть плакав, так хвилювався за нас.
Після закінчення навчання син пішов разом із батьком працювати на гуртові склади у Мартусівку. Потім отримав повістку і пішов на строкову службу в армію. Проходив її на Яворівському полігоні, працював у їдальні, де обслуговували іноземних інструкторів. По закінченні строкової служби йому пропонували залишитись у війську та підписати контракт. Але Боря – домашня дитина, і він дуже хотів повернутись до рідної хати.
Разом із татом та мамою на екскурсії в Києві
Ви знаєте, навіть коли він навчався в ПТУ, йому дали місце в гуртожитку, але він вважав за краще ночувати вдома. Його не зупиняло те, що в гуртожитку зранку він міг довше поспати, і не потрібно рано вставати та бігти на автобус, аби доїхати до Переяслава.
Працюючи на складах, Борис усю зарплату віддавав мені. Батько іноді йому казав: «Та залиш якусь копійку й собі на пиво». Боря йому у відповідь: «Коли мені буде потрібно, я в тебе попрошу, хіба відмовиш?».
У нього була колекція різних ножів – від маленьких розкладних до великих кухонних. Любив грати у футбол і виступав за сільську команду. Дівчину, яка б йому приглянулася, в селі, мабуть, не знайшов. Проте познайомився із якоюсь в інтернеті. По весні обіцяв познайомити нас. Я сподівалася, що дочекаюсь онуків, але…
Повістку у військо приносили п’ять разів
– Коли 24 лютого росія напала на Україну, склади тимчасово закрили, а Боря разом із батьком пішли в Єрковецьку тероборону. Чергували на блокпостах. Згодом сину прийшла повістка, і він зразу ж поїхав до військкомату. Проте там сказали, що він поки що не потрібний.
За кілька тижнів принесли другу повістку, і він знову поїхав. І знову його відправили додому. Після третьої повістки його таки відправили на підготовку в Житомир, але звідти через день повернули додому. А вже після виклику 14 листопада він уже не повернувся…
Не знаю, що роблять у тому військкоматі, що ніяк не могли розібратися. Бо приносили нам ще й п’яту повістка. Боря вже кілька тижнів був на фронті, коли це приїздять військовики та знову приносять йому повістку. Я їм й кажу: та що ж ви досі не знаєте, що хлопець уже воює?..
Борис після закінчення 9-го класу
«Не хвилюйся, у мене все нормально»
– Перші кілька тижнів син був у Фастові, там вони проходили бойове злагодження. Додому він телефонував щоранку та казав, щоб ми не хвилювались, мовляв, у нього все нормально. А якось одного дня сповістив, що вони вже в Донецькій області. Я його розпитувала, де він, що він, яка частина чи бригада, а він у відповідь: «Ма, воно тобі не треба». Тоді ж попросив, аби ми йому не телефонували, пообіцяв, що сам буде надсилати звісточки, як зможе.
По обіді восьмого січня я розмовляла з ним востаннє. Він зателефонував і сказав, що в них все нормально, просив не турбуватись.
Тут тепер завжди стоять живі квіти
Його побратим Руслан, який приїхав на похорон, розповів, що в одному із боїв Борис врятував йому життя. Під час обстрілу він не встиг добігти до окопу, і його поранило. Це побачив Боря, вискочив з укриття та затягнув його за бруствер, де осколки уже не могли їм зашкодити.
Хлопчина зазначав, що не знає, як йому вдалось це зробити, адже він майже вдвічі більший за Бориса. Хлопці також розповідали про нічні обстріли їхніх позицій, які іноді тривали майже всю ніч. А Боря щоранку телефонував мені та казав, що в них все нормально, і завжди просив не хвилюватись…
Єдина розрада – в’язати теплі шкарпетки на передову
Єдина розрада – плести хлопцям шкарпетки
– Я зараз у соціальних мережах спілкуюсь з іншими батьками, чиї діти пропали безвісти. Як мені не важко, але я знаю, що мій син уже вдома, і я можу сходити до нього на могилку. А як бути тим, хто про своїх дітей немає жодної звісточки?...
Оце залишилась єдина розрада – менший син Ілля. А ще ось ця робота – в’язати хлопцям на передову теплі шкарпетки. Нехай уже мій син не буде їх носити, але вони стануть у пригоді іншим, його товаришам. За день виплітаю дві пари. У селі одна жіночка збирає їх та відправляє на передову. Іноді до шкарпеток я печу хлопцям ще й коржики.
…У прибраній кімнаті в куточку стоїть столик із фотографією сина, а поруч баночка із живими квітами. Жінка розповіла, що поховали Борю поруч із її батьками, й вона відвідує могилу кожної суботи: – Важко, дуже важко хоронити власних дітей…
Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).
Найактуальніша інформація та новини Переяславщини в нашому Telegram-каналі, інстаграмі та у фейсбуці
